«Життя, яке можна переграти, – це не життя»: рецензія на «Повернення» Блейка Крауча

«Спогади - найдорожче, що у нас є. Вони визначаютьнашу особистість, роблять нас тими, хто ми є»
Блейк Крауч «Повернення»

Хотіли б повернутися та перетворити свій найгірший спогад на щось хороше та приємне? Упевнена, що в кожного з нас в минулому є щось таке. Але якими будуть наслідки, якщо ми, люди, втрутимось у спогади й почнемо їх змінювати?

Для чого повертатись?
Головні герої «Повернення» Блейка Крауча знають відповідь на це запитання. Гелена створила крісло, яке повертає у минуле й дозволяє прожити його знову, краще. Баррі стає тим, хто щасливо змінює свої жахливі спогади, але якою ціною? Нове майбутнє виявляється ще гіршим, а більшість людей тепер страждають на синдром хибної пам'яті й не хочуть жити. Виправити ситуацію, що склалася, спробують детектив Баррі та науковиця Гелена, яка хоче врятувати від хвороби Альцгеймера свою маму.

«Повернення» – хороший трилер. У потрібних моментах він лоскоче нерви та змушує затамувати подих. Читач до кінця не розуміє, чи вдасться запобігти великій катастрофі, що насувається. Автор ретельно вибудовує картинку, показуючи лише фрагменти, які пізніше складуться в цілісний пазл та викличуть вибух емоцій. Це нагадує апокаліптику (жанр наукової фантастики, який розповідає про настання глобальної катастрофи), адже втручання в спогади доводить людство ледь не до кінця світу.

Не загубитись у спогадах
Спочатку мені було нуднувато й не зрозуміло, до чого веде автор і коли ж нарешті настане те «щось», той вибух. Блейк Крауч закидав дивні терміни, наприклад, СХП (синдром хибної пам’яті – крім цієї розшифровки довгий час більше нічого про це невідомо, як виникає, чи передається, що спричиняє, звідки взялось) та іншими. Та історія, написана від імені двох героїв – Баррі та Гелени, зрештою почала розкручуватись. Одна сюжетна гілка розповідає про теперішній час, інша – про недалеке минуле. Одна – легка для сприйняття та сповнена життєвих труднощів і буднів простої людини. Інша – наукова, про досліди та відкриття. В один момент вони переплітаються й лише тоді читач може сказати: «Так ось для чого це все було!»

Таке чергування розділів, які мають спочатку різний ритм, допомагає зробити історію динамічнішою. І попри те, що спочатку книжка може не викликати великого інтересу, вона не залишає байдужим, бо десь там, глибоко в читачеві, вже формується відчуття, що закинути цю історію не можна. «Далі точно щось буде». І так стається.

По-справжньому цікаво стає тоді, коли Гелена усвідомлює, що за апарат вона створила насправді, а Баррі починає розуміти, що виправляти спогади не така вже й хороша ідея. Це стається десь на середині книжки, куди не кожен читач може дійти, якщо не любить затяжні трилери. Затягування сюжету можна відчути і в кінці книжки. Історія не даремно називається «Повернення», автор використовує цей прийом у тексті, героям доводиться повертатися у минуле, аби виправити його. Це класно спрацювало б у фільмі, де можна було б побачити цікаві плани, пришвидшені кадри, але під час читання на повторюванні певних моментів можна знудитися. Проте без цього історія неможлива. Саме ці моменти повтору нагнітають атмосферу та краще показують почуття відчаю, що поступово селиться в серцях героїв.

Авторський стиль пасує для кіносценарію. Тут багато коротких речень, швидких думок, діалогів та дій. Мені дещо не вистачило занурення в атмосферу. А наукові описи того, як було створено те крісло, не завжди зрозумілі. Одним із мінусів для мене стало недостатнє або не досить доступне наукове обґрунтування того, як наука могла дійти до створення крісла, що може не просто повертати хворим людям спогади, але й відправляти в минуле. Попри те, що в книжці є наукові терміни та автор якось це пояснює, тут мало приміток, які б розтлумачували все. Було відчуття, ніби Блейк Крауч сам не до кінця занурився у цю тему. А читати про те, що не здається реалістичним, не так цікаво.

На відміну від більшості трилерів, у яких розповідь ведеться від особи жертви чи навпаки злочинця, тут все описано від третьої особи. І такий прийом мені сподобався. Ми ніби спостерігаємо за Баррі та Геленою, не підходячи близько до основних подій. Ми – в безпеці. І такий спосіб ще раз доводить, що текст написано кінематографічно й динамічно.

А що ж після «Повернення»?
Підсумовуючи: цікава та нетипова історія. Вона варта уваги, якщо любите подібні жанри. Мені сподобалось, що Блейк Крауч не використовує шаблони. У «Поверненні» кінець світу може настати не через потоп, метеорит чи щось схоже, а через людський егоїзм та загравання у Бога. Історія не відпустить швидко й ще декілька днів буде над чим подумати:
– чи справді люди надсильні та всемогутні?
– що для людини означають спогади?
– чи варто змінювати те, що підготувало для нас життя? Чи в долі були на те свої причини?

Попри те, що це трилер, мета якого насамперед розважити читача, автор у своїй історії порушує низку соціально-важливих проблем. Зокрема, й про те, чи готове людство до нових технологій? Мабуть, як і в книжці, в житті думки людей щодо цього розділяться.

Не обійшлося в цій історії і без кохання, яке тут, до речі, цікаво подано. Чи можна любити одну людину 50-70 років, а як щодо 150-200 років? Гелені доводиться раз за разом проживати життя з одним і тим самим чоловіком, знову й знову мирячись із недоліками та люблячи всі найкращі риси. Книга показує, що в кохання немає віку. Ви тільки зверніть уваги на ці останні рядки історії:

«Що сказати найвідважнішій із жінок, із якою прожив пів дюжини фантастичних життів, з якою разом рятували світ, яка рятувала тебе всіма мислимими способами і яка однак навіть гадки не має про твоє існування. Баррі відпиває пива й ставить кухоль на стійку. Повітря наелектризоване, як перед грозою. У мозку лавиною проносяться запитання… Ви зможете зі мною познайомитися? Ви можете повірити мені? Ви зможете покохати мене? І він каже…»

Мені здається, що саме таке закінчення ідеально підходить для цієї книжки.

Авторка фото та тексту: Світлана Небилиця @books_passion__