Рецензія на «Книгареньку щастя на березі» Дженні Колґан

«Та ну, всі двері відчинені перед тими, хто читає. Все інше - тільки розмальовки»
«Книгаренька щастя на березі», Дженні Колґан

«Книгаренька щастя на березі» – не продовження «Маленької книгарні щастя», а новий повноцінний роман. Необов'язково читати попередню книжку авторки, хоча так буде цікавіше та вся історія загалом сприйматиметься об’ємніше. Прочитавши попередню книгу Дженні Колґан, ви вже будете знати деяких героїв цієї історії, тому все здаватиметься ріднішим та теплішим.

Ця книжка вже не про Ніну (хоч вона теж буде), а про Зої. Героїня має чотирирічного сина Гарі, який досі не розмовляє. Її хлопець вирушив подорожувати та ставати діджеєм, а дівчина має сама зводити кінці з кінцями. Їй треба думати про одяг для синочка, про рахунки та де взяти гроші хоча б на мінімальні харчі. Випадок підкидає їй роботу нянею у таємничому маєтку «Буковий гай» (про його власника ходять легенди, а ще кажуть, що він убив свою дружину). Також Зої допомагатиме Ніні з книгарнею на колесах, бо та вагітна й не може впоратись з усім сама. Та на Зої чекає не привітна місцина та усміхнені люди, а темний особняк, господар-відлюдник, неслухняні діти, Ніна, яка зривається через дрібниці, й ще купа проблем, які ніби хочуть випхати Зої подалі звідси. Але вона не з тих, хто здається з першої спроби.

Ця історія чимось схожа на переосмислення «Джейн Ейр» від Шарлотти Бронте, тільки тут усе сучасніше, та й дітей більше. Однак схожий мотив простежується. Головна героїня, як і Джейн, потрапляє у таємничий маєток, де працюватиме нянею (правда, тут доглядати їй доведеться чотирьох дітей, а не одну). Господар так само таємничий, непривітний, постійно працює і звертає мало уваги на дітей, а тим паче на прислугу, кажуть, ніби його покинула дружина й втекла, та чи так це? Раптом вона теж замкнена в одній із багатьох гостьових кімнат великого маєтку, адже по ночах Зої чує чийсь сміх? Є певна схожість, та ця історія сучасніша, наповнена зрозумілішими для нас речами та проблемами, а ще, звісно, має власні особливі сюжетні повороти, тому впевнена, що Дженні Колґан надихалась серед іншого і «Джейн Ейр», але аж ніяк не копіювала.

Крім того, цікаво порівняти цю книжку з «Маленькою книгарнею щастя». Та здалась мені теплою та затишною, ця ж – трохи моторошна, прохолодна і подекуди навіює страх. А де ж поділась мама трьох дітей із маєтку «Буковий гай»? Чому Зої переслідують невдачі?

Ця книжка виразно осіння. Описи Шотландії тут холодніші, часто фігурує сад із жовтим листям, мені й самій захотілось поринути в таку пору року вже просто зараз. Наведу кілька цитат для порівняння:

«Над пагорбами йшов дощ, поливаючи чиюсь ниву, і довкола нього розходилось сизе марево. Вечоріло, й різнобарвні поля вдалині осявала тоненька рожева смужка на обрії. Щоразу, підіймаючись на пагорб Кіррін, Ніна бачила довкола бачила золоті поля рапсу, що аж очі вбирали на тлі блакитного неба», «Стоячи на вершині пагорба, дівчина озирала довкілля. Краєвид лежав, мов на долоні. Сіруватими плямами відділялися сусідські села зі старовинними кам’яними будиночками, а просто перед нею розкинулась зелено-жовто-брунатна долина, яка тягнулась аж до моря з білими баранцями піни» – ось так авторка описує Шотландію в романі «Маленька книгарня щастя», а тепер погляньте, якою країна зустріла Зої в історії «Книгаренька щастя на березі»: «Зої хотіла роздивитися щось за вікном, але направду все заслав серпанок. Вона змогла розгледіти (чи, може, їй здалось) бруківку, мости, шпилі церков над низькими квадратними будівлями», «Землю вкривав важкий, густий туман, через що розібратися, де вони перебувають, було ще складніше». Проте згодом країна стала для Зої більш привітною і дівчина полюбила краєвиди, які поставали перед нею, коли туман зникав. Зокрема, найбільше їй припало до душі озеро Лох-Несс. Ось яким бачить його Зої: «Здавалося, воно тягнеться аж ген за обрій. Не було йому кінця-краю ні праворуч, ні ліворуч, хіба що просто попереду з туману вигулькували високі гори», «І, на свій подив, усвідомила, що що навіть розчинна кава без молока у старому надщербленому кухлі смакує чудесно, якщо стояти на березі біля самої води в неймовірно прекрасний, хай і прохолодний ранок».

Я не просто так звертаю увагу на описи краєвидів, адже вони в обох книгах відіграють важливу роль. Крім того, саме завдяки ним авторка майстерно створює атмосферу, яка показує непривітну до Зої Шотландію, ще більше лякає дівчину перед чимось страшним і невідомим, але поступово, коли головна героїня призвичаїлась, зуміла побачити й прекрасне в цій країні, яка не так давно зачарувала й приманила до себе ще одну любительку книжок – Ніну.

Зої мені дуже сподобалася, як і Патрик (п'ятирічка) з його динозаврами. А от Рамзі – взагалі ні. Я абсолютно його не розуміла й досі не знаю, як він міг бути таким батьком для своїх дітей. Тому навіть дещо гнівалась на Зої, коли та нічого йому не казала й не вважала його поведінку обурливою (але ж він її роботодавець, тому тут Зої, певно, й не мала права). Однак з часом помітно, як цей персонаж розкривається й починає поводитися нормально. Чудово те, що авторка показує своїх героїв у розвитку. Вони змінюються та долають перешкоди, які роблять їх сильнішими та щасливішими. У книзі порушено декілька важливих проблем, однак центральною та найбільш важливою в цій історії є саме проблема виховання дітей та батьківства. Її Дженні Колґан описала з декількох позицій: Ніна (яка тільки готується стати матір’ю), Зої (яка виховує сина майже без батька), Рамзі (виховує дітей без матері) тощо.

Загалом книга написана легко й читається на одному подиху. Авторка підігріває інтерес трьома лініями:

• чи впорається Зої з трьома дітьми, які вже «здолали» сім нянь?
• чи впорається Зої з книгарнею на колесах, де клієнти хочуть купити тільки те, «Ніна знала б, що я маю на увазі»?
• чи справді Рамзі не вбивав свою дружину й чи на замкнена вона десь в одній із кімнат для гостей?

Книжка хороша й цікава. Обов'язково читати тим, хто читав «Маленьку книгарню щастя», а хто не встиг ще – раджу обидві. Для книголюбів – те, що треба.

Авторка фото та тексту: Світлана Небилиця @books_passion__