«Закон ордену» – книжка на межі двох жанрів: темного фентезі та фентезі магії й меча. Тому на читача чекає багато жорстокості, магії та битв.
Але родзинкою цієї історії, про що свідчить і відгук на задній палітурці, є оргія з німфами на самому початку роману. Проте не всіх вона може захопити й зачарувати, бо насправді детального опису там немає, що й не дивно, адже книжка без маркування 18+.
Натомість у цій історії багато жорстокості, її справді можна назвати темною. Тут ви почуєте з вуст героїв нецензурні висловлювання, проте їх буде небагато, побачите понівечені тіла, голови, які розмовляють, мерців, що оживають, драконів та, звісно, багато магії.  
Це темне й жорстке фентезі. Не для всіх. І не зовсім для мене.

Про що книжка?
«Закон ордену» Пйотра Ґурського розповідає про ловця за людьми Кестеля Нетсу, який не може померти. Він шукає невловиму Алію Лов, втікачку з таємничого ордену Ама, яку мусить привести на Арену, де відбудеться визначна битва. Та насправді в кожного героя історії є приховані мотиви й таємниця, кожен плете інтриги і бореться за те, що потрібне саме йому.

Чому не відбулося занурення у фентезі-світ книги?
Це могло бути круте фентезі, якби автор більш детально ознайомив читачів із світом. Про нього можна дізнатися, збираючи крупинки з діалогів та спогадів героїв. Наприклад, ось як один із героїв книги пригадує історію про свій народ: «Після битви під Нортом і подальшої пацифікації підземель хон все змінилося. Її світ і світ мертвих переплелися так міцно, що вона перестала їх розрізняти…» Такий уривок викликає більше запитань, ніж відповідей. Про те, що хон винищили, я зрозуміла лише на середині книги, хоч у описах та анотаціях про це говорять постійно. А якщо читач береться за книгу, не підготувавшись читанням інших відгуків, то в першій частині історії в нього буде відчуття, ніби його не запросили на початок.
Зокрема, під час читання я постійно думала про те, хто такий паяц і хто такі пліткарі, що таке ґлейт, що це за народ Хон і хто й коли його знищив, як утворився орден Ама і чого може настати війна з драконами? У мене залишилось багато запитань про історію створеного фентезі-світу. Я не занурилась у атмосферу цього фентезі-світу, бо дуже мало про нього знала.
Розуміти, що відбувається почала тільки сторінки з 200, за 100 сторінок до фіналу. Тоді стало набагато цікавіше, почала виокремлюватися конкретна лінія – виявляється основа тут не в тому, щоб вполювати Алію Лов, а в більш особистих інтригах героїв. Після двохсотої сторінки з’являється відчуття невеликого розуміння, що цей світ таємничий і дуже темний, але як же він працює? Це не до кінця розкрито. І мінус в тому, що не кожен читач дійде до цього моменту, коли відбувається хоча б мінімальне занурення в історію.

Чим чіпляє «Закон ордену»
Цікава особливість сюжету ще в тому, що автор обігрує деякі відомі казки. Наприклад, про дівчину у вежі, яку охороняє дракон. Крім того, Пйотр Ґурський через вигаданий ним народ хон, який у книзі також називають «пласкомордці», показує проблему расової ворожнечі. Є тут і відсилки до слов’янської міфології, наприклад, діви-лебедиці на озері. Але в той же час залишаються незрозумілими, принаймні для мене, паяци та мадонни.
Особисто мені не вистачило розкриття персонажів. Головний герой Кестель кохає Клодіє, але де вони познайомилися, чому він готовий заради неї померти, яке в нього взагалі було минуле, хто він і звідки взявся – не ясно. Алія Лов – її всі бояться, кажуть, що на її руках кров невинних, але чому? Яка її історія, як вона потрапила до ордену Аму? Як на мене, то персонажі розкриті не до кінця.
Звісно, вони харизматичні й можуть привернути увагу читачів, але не виникає відчуття розуміння та прийняття героїв, бо вони не до кінця розкриваються перед нами, а тому й ми не можемо впустити їх усередину та поспівчувати їм.

Замість підсумку
До книжки входить й есе Володимира Арєнєва, який розповідає про фентезі та про власне цю історію, самого «Закону ордену» та ще трьох оповідань, доданих у кінці, в яких йдеться про той самий світ, але про інших героїв.
Загалом історія легко читається. Вона динамічна, бо більший акцент на діалогах зроблений. Описів, особливо світу, практично немає. Тож можна швидко прочитати. І основне правило читання: не кидайте до 200 сторінки, бо після неї вам має сподобатися. Кінцівка натякає на те, що історія не закінчується і може бути продовження.
До слова, що це дебютна книга автора у цьому жанрі, але не перша його праця.

Авторка фото та тексту: Світлана Небилиця @books_passion__

">

Похмуре та жорстоке фентезі: рецензія на «Закон ордену» Пйотра Ґурського

21.12.2021

6 хв. на читання

Рецензії та огляди

«Закон ордену» – книжка на межі двох жанрів: темного фентезі та фентезі магії й меча. Тому на читача чекає багато жорстокості, магії та битв.
Але родзинкою цієї історії, про що свідчить і відгук на задній палітурці, є оргія з німфами на самому початку роману. Проте не всіх вона може захопити й зачарувати, бо насправді детального опису там немає, що й не дивно, адже книжка без маркування 18+.
Натомість у цій історії багато жорстокості, її справді можна назвати темною. Тут ви почуєте з вуст героїв нецензурні висловлювання, проте їх буде небагато, побачите понівечені тіла, голови, які розмовляють, мерців, що оживають, драконів та, звісно, багато магії.  
Це темне й жорстке фентезі. Не для всіх. І не зовсім для мене.

Про що книжка?
«Закон ордену» Пйотра Ґурського розповідає про ловця за людьми Кестеля Нетсу, який не може померти. Він шукає невловиму Алію Лов, втікачку з таємничого ордену Ама, яку мусить привести на Арену, де відбудеться визначна битва. Та насправді в кожного героя історії є приховані мотиви й таємниця, кожен плете інтриги і бореться за те, що потрібне саме йому.

Чому не відбулося занурення у фентезі-світ книги?
Це могло бути круте фентезі, якби автор більш детально ознайомив читачів із світом. Про нього можна дізнатися, збираючи крупинки з діалогів та спогадів героїв. Наприклад, ось як один із героїв книги пригадує історію про свій народ: «Після битви під Нортом і подальшої пацифікації підземель хон все змінилося. Її світ і світ мертвих переплелися так міцно, що вона перестала їх розрізняти…» Такий уривок викликає більше запитань, ніж відповідей. Про те, що хон винищили, я зрозуміла лише на середині книги, хоч у описах та анотаціях про це говорять постійно. А якщо читач береться за книгу, не підготувавшись читанням інших відгуків, то в першій частині історії в нього буде відчуття, ніби його не запросили на початок.
Зокрема, під час читання я постійно думала про те, хто такий паяц і хто такі пліткарі, що таке ґлейт, що це за народ Хон і хто й коли його знищив, як утворився орден Ама і чого може настати війна з драконами? У мене залишилось багато запитань про історію створеного фентезі-світу. Я не занурилась у атмосферу цього фентезі-світу, бо дуже мало про нього знала.
Розуміти, що відбувається почала тільки сторінки з 200, за 100 сторінок до фіналу. Тоді стало набагато цікавіше, почала виокремлюватися конкретна лінія – виявляється основа тут не в тому, щоб вполювати Алію Лов, а в більш особистих інтригах героїв. Після двохсотої сторінки з’являється відчуття невеликого розуміння, що цей світ таємничий і дуже темний, але як же він працює? Це не до кінця розкрито. І мінус в тому, що не кожен читач дійде до цього моменту, коли відбувається хоча б мінімальне занурення в історію.

Чим чіпляє «Закон ордену»
Цікава особливість сюжету ще в тому, що автор обігрує деякі відомі казки. Наприклад, про дівчину у вежі, яку охороняє дракон. Крім того, Пйотр Ґурський через вигаданий ним народ хон, який у книзі також називають «пласкомордці», показує проблему расової ворожнечі. Є тут і відсилки до слов’янської міфології, наприклад, діви-лебедиці на озері. Але в той же час залишаються незрозумілими, принаймні для мене, паяци та мадонни.
Особисто мені не вистачило розкриття персонажів. Головний герой Кестель кохає Клодіє, але де вони познайомилися, чому він готовий заради неї померти, яке в нього взагалі було минуле, хто він і звідки взявся – не ясно. Алія Лов – її всі бояться, кажуть, що на її руках кров невинних, але чому? Яка її історія, як вона потрапила до ордену Аму? Як на мене, то персонажі розкриті не до кінця.
Звісно, вони харизматичні й можуть привернути увагу читачів, але не виникає відчуття розуміння та прийняття героїв, бо вони не до кінця розкриваються перед нами, а тому й ми не можемо впустити їх усередину та поспівчувати їм.

Замість підсумку
До книжки входить й есе Володимира Арєнєва, який розповідає про фентезі та про власне цю історію, самого «Закону ордену» та ще трьох оповідань, доданих у кінці, в яких йдеться про той самий світ, але про інших героїв.
Загалом історія легко читається. Вона динамічна, бо більший акцент на діалогах зроблений. Описів, особливо світу, практично немає. Тож можна швидко прочитати. І основне правило читання: не кидайте до 200 сторінки, бо після неї вам має сподобатися. Кінцівка натякає на те, що історія не закінчується і може бути продовження.
До слова, що це дебютна книга автора у цьому жанрі, але не перша його праця.

Авторка фото та тексту: Світлана Небилиця @books_passion__