«Голоси влітку» – атмосферна літня історія, у якій молодій дружині вдається знайти спокій на узбережжі Корнволлу…

ГЕМПСТЕД

До виходу Лору проводила адміністраторка лікаря – мила дівчина в рогових окулярах. Відчинивши для Лори двері, вона стала осторонь із такою усмішкою, наче щойно відбулася приємна для всіх дружня зустріч. За дверима чисті сходинки спускалися до тротуару на Гарлі-стріт. Будинки на тому боці вулиці затуляли сонце й ділили її на смуги глибокої тіні та яскравого світла.

– Такий чудовий сьогодні день, – зауважила дівчина.

І справді. Кінець липня, приємний сонячний день. На адміністраторці – добре випрасувана спідниця та блузка, а ноги з округлими литками обтягували нейлонові колготки, зникаючи в ділових чорних шкіряних черевиках. Лора ж була в лляній сукні та з голими ногами. Попри теплий день, надворі гуляв прохолодний вітерець, тож вона накинула на плечі світлий кашеміровий кардиган, зав’язавши рукави на грудях.

Лора погодилася із зауваженням про погоду, проте додати було нічого. Отож вона подякувала дівчині, хоча та нічого особливого не зробила – лише покликала її в належний час до кабінету лікарки Гіклі, а потім, за п’ятнадцять хвилин, зайшла провести до виходу.

– Прошу, місис Гейверсток. До побачення!

– До побачення.

Чорні лаковані двері зачинилися. Лора повернулася спиною до красивого ошатного фасаду й пройшла зовсім трохи тротуаром уздовж тераси, де їй якимось дивом вдалося знайти вільне місце, щоб припаркувати машину. Вона нахилилася відчинити дверцята – і на задньому сидінні хтось заворушився. Варто жінці було сісти за кермо, як Люсі миттю стрибнула через спинку їй на руки, стала на задні лапи й замотала пухнастим хвостом. Довгим рожевим язичком собака вмить облизала Лорі обличчя, вкладаючи в це всю любов, на яку була здатна.

– Ой, бідолашна моя Люсі, ти ж, мабуть, тут геть спеклася.

Вона лишила щілину у вікні, проте в машині все одно було наче в печі, тож Лора одразу відчинила люк у даху автівки – і стало значно краще. Салон заповнило прохолодне повітря, а їй на маківку впав гарячий промінь сонця.

Люсі ввічливо посопувала, демонструючи собаче невдоволення, але водночас своє прощення й любов. Вона була цілковито віддана Лорі, проте мала вишукані манери й була чемним створінням, тож обов’язково вітала Алека щодня, коли той повертався з роботи. Алек завжди жартував, мовляв, одружившись із Лорою, отримав гуртову пропозицію: нова дружина, а бонусом – і собака.

Коли було зовсім ні з ким поговорити, Лора все розповідала Люсі – усі свої таємниці, яких не могла довірити жодній людині. Навіть Алеку. Особливо Алеку, бо ж зазвичай ті секрети й таємні думки саме його й стосувалися. Іноді вона замислювалася: а як живуть інші заміжні жінки? От, наприклад, Марджорі Енсті одружена із Джорджем уже шістнадцять років й опікується організацією всього його життя – від чистих шкарпеток до авіаквитків. Чи Дафна Болдерстоун: вона відверто фліртує з кожним чоловіком, що трапляється на її шляху, і її частенько помічають у тихих ресторанах за обідами тет-а-тет із чужими чоловіками. Чи ділилася Дафна з Томом своїми таємницями? Чи жартувала зі своїх дурощів? А Том – він справді такий відсторонений і холодний, яким здається? Чи йому просто байдуже? Можливо, наступного тижня, коли вони зберуться в Гленшандрі в Шотландії, Лора матиме нагоду поспостерігати за цими парами й дійти якихось висновків...

Вона зробила глибокий вдих і сама на себе розсердилася за таку дурість: ну от нащо сидіти тут і міркувати над усім цим, якщо вона все одно не їде до Шотландії? Лікарка Гіклі лагідних слів добирати не стала: «Нам треба якнайшвидше про це подбати. Не можна гаяти ані хвилини. Кілька днів у лікарні, а потім домашній відпочинок».

Сталося саме те, чого Лора так боялася, тож треба викинути з голови Дафну та Марджорі й натомість думати про Алека. План потрібен негайно, отже, слід діяти рішуче, а головне – швидко. Хай там що, Алек має поїхати до Гленшандри разом з іншими й лишити Лору тут. Звісно, переконати його буде нелегко, а значить, потрібен надійний план – і просто зараз. За неї тут ніхто нічого не вирішить.

А втім, скрутившись на кріслі за кермом своєї автівки, менш за все Лора почувалася рішучою та здатною швидко діяти.

Заболіла голова. А потім і спина. Боліло все тіло одразу. Захотілося додому, у високий вузенький будинок в Ізлінгтоні. До нього наче й недалеко, але таки чимало, коли ти втомлена й пригнічена, а надворі полуденна липнева спека. Захотілося просто дістатися вже додому, піднятися у свою спальню, залізти в прохолодне ліжко й проспати до вечора. Алек, до речі, переконаний: треба лише дозволити підсвідомості запанувати над розумом – і вона знайде розв’язання проблеми, яка, на перший погляд, здається безвихіддю. Можливо, і Лорина підсвідомість буде невтомно працювати, поки вона спатиме, і презентує їй чудове й геть очевидне рішення, щойно вона прокинеться. Якусь хвильку жінка роздумувала над цим варіантом, а потім важко зітхнула: щось немає в неї такої віри у свою підсвідомість.

«Я ніколи раніше не бачила вас такою блідою, – зауважила лікарка Гіклі, і цей коментар не на жарт стривожив Лору, адже лікарка вкрай рідко дозволяла собі подібні імпульсивні зауваження. – Я призначу вам аналіз крові. Хочу переконатися, що все добре».

Невже було так помітно?

Лора опустила сонцезахисний екран і вдивилась у своє відображення в дзеркалі. За хвильку вона ліниво дістала із сумки гребінець і спробувала привести до ладу зачіску. Потім узяла помаду, щоправда, відтінок виявився надто яскравим і не пасував до кольору її шкіри.

Вона пильно подивилася у свої очі в дзеркалі – темно-карі, з довгими пружними віями. Їй здалося, що очі завеликі для її обличчя, наче хтось прорізав в аркуші паперу дві великі дірки. Лора й далі вперто дивилася. «Поверненням додому та сном нічого не вирішити: ти ж це знаєш?» Мав же бути хоч хтось, хто міг би допомогти. Хтось, із ким можна поговорити. Удома таких людей точно не було, бо ж навіть місис Ебні, яка жила у квартирі в підвалі, мала залізну звичку перепочивати між другою та четвертою годинами дня й дуже не любила, коли її турбували (навіть важливими справами, як‐от прихід контролера, який перевіряє лічильник).

Хтось, із ким можна поговорити.

Філліс.

Чудова ідея.

Коли мене випишуть із лікарні, я можу пожити у Філліс. А коли вже я у Філліс, то Алек легко зможе поїхати до Шотландії.

Зараз Лора не могла навіть зрозуміти, як же такий очевидний план не спав їй на думку одразу. Вдоволена собою, вона навіть усміхнулася, аж тут короткий сигнал клаксона висмикнув її з роздумів. Великий синій «ровер» спинився поруч з її машиною, і червонолиций водій недвозначно поцікавився, чи не збирається раптом пані звільнити місце паркування, чи, може, вона має намір до вечора сидіти тут і чепуритися перед дзеркалом.

Ніяково всміхаючись (можливо, значно приязніше, ніж вимагала ситуація), Лора склала сонцезахисний екран, завела двигун і дещо нервово виїхала на дорогу, примудряючись ні в що не врізатися. Від кабінету лікарки вона виїхала на Юстон-роуд, проповзла аж до Іверсхолт-стріт у щільному потоці транспорту в три ряди, а там повернула на північ і рушила нагору в напрямку Гемпстеду.

Тепер, коли з’явився план дій, їй одразу стало краще, бо ж вона знала, що робити, і почала втілювати задумане. Згодом машин стало менше, і Лора змогла їхати швидше. Крізь відчинений люк машину наповнило свіже повітря. Знайома дорога не викликала труднощів, адже в юні літа Лора жила у Філліс і щодня їздила тут автобусом – спочатку в школу, а потім в університет. Спинившись на червоне світло, вона згадала будівлі обабіч дороги – старенькі фасади тулилися в тіні дерев. А тепер деякі з них хизувалися свіжою фарбою та яскравими дверима. На залитих сонцем тротуарах юрмилися люди в легкому одязі: дівчата з голими руками й мами з напівголими малюками. Кілька крамничок розгорнули маркізи й виставили товари надвір: красиво складені купки овочів, комплект стільців з необробленої сосни й зелені відерця з трояндами та гвоздиками. Один крихітний ресторан навіть виніс надвір кілька столиків з білими залізними стільцями, які стояли під смугастими парасольками. «Просто як у Парижі, – подумала Лора. – Чудово було б жити в Гемпстеді». Раптом автівка позаду посигналила, і Лора помітила, що світло вже змінилося на зелене.

Однак на центральній вулиці Гемпстеду Лорі раптом спало на думку, що Філліс може не бути вдома. Варто було десь зупинитися й зателефонувати, перш ніж їхати. Вона спробувала уявити, де б могла бути Філліс у такий літній день – і це було важко, адже варіантів доволі багато. Вона могла б піти по крамницях з антикваріатом чи одягом, могла б гуляти в одній з улюблених мистецьких галерей, могла б відвідувати збори якогось комітету з популяризації музики або брати участь у зборах коштів для збереження чергового старого маєтку в Гемпстеді.

Зараз уже нічого не вдієш, бо ж Лора майже приїхала. За якусь мить вона повернула в один із провулків, який здіймався нагору. Дорога зробила віраж, а потім знов пішла прямо, і вздовж неї потяглася низка георгіанських терасних будинків, кожен з яких стояв трошки вище за попередній. Вхідні двері впиралися просто в брукований тротуар, і перед будинком Філліс Лора побачила її автівку. Це був добрий знак, проте він не гарантував присутності власниці, адже Філліс обожнювала ходити пішки й брала машину, тільки коли мала їхати «до Лондону».

Лора припаркувалася позаду, зачинила люк, узяла Люсі й підійшла до дверей, прикрашених обабіч горщиками з гортензіями. Постукавши молотком, вона схрестила пальці: «Якщо її немає, то просто поїду додому й звідти вже зателефоную». Аж раптом з-за дверей почулося дріботіння підборів (Філліс завжди носила карколомні підбори), і за мить двері розчахнулися. Можна зітхнути з полегшенням.

– Моя люба!

Кращого вітання годі було й чекати. Вони обійнялися. Люсі, як завжди, тулилася їм під ноги, і Лора помітила, що Філліс схожа на пташку. Тендітну пташку з дуже яскравим пір’ям.

Сьогодні Філліс одяглася в абрикосово-рожеве вбрання, що відтіняло холодне прозоре намисто й сережки (вони легенько стукотіли, наче різдвяні прикраси). На її маленьких, немов дитячих руках тіснилося безліч каблучок, а на обличчі помітно, як завжди, ідеальний макіяж. Хіба що волосся було трохи неслухняним і від чола кілька пасм стирчали вгору. Вона вже стала сивіти, проте це аж ніяк не пригнічувало молодого ентузіазму, яким струменіло її обличчя.

– Чого ж ти не попередила!

– Сама не знала, що приїду.

– Овва, а це вже цікаво! Заходь-заходь!

Лора зайшла всередину, і Філліс зачинила за нею двері, та це аж ніяк не позбавило будинку світла, адже коридор перетинав увесь дім наскрізь і закінчувався іншими дверима, що вели в садок. Ці двері стояли відчинені, і в рамі проходу виднілося залите сонцем мощене подвір’я із соковитою зеленню й альтанкою в дальньому кінці.

Лора спинилася й опустила Люсі на червоний килим. Собака важко дихала, тож Лора прилаштувала сумочку на сходинку й попрямувала на кухню налити води в тарілку. Філліс сперлася на одвірок:

– Я саме відпочивала в садку, але стало надто жарко, тож пропоную сісти у вітальні: там прохолодно, і я відчинила французькі вікна. Любонько, яка ж ти худюсінька! Ти що, скинула вагу?

– Навіть не знаю. Можливо. Не те щоб я робила це умисно.

– Хочеш чогось випити? Я якраз приготувала чудовий лимонад – він у холодильнику.

– Залюбки.

Філліс рушила по склянки.

– Іди сідай зручненько й розслабся. А я прийду, і ми погомонимо вже як слід. Ох, скільки ж оце років я тебе не бачила, га? Як там красунчик Алек?

– У нього все чудово.

– Ох, ти маєш геть усе мені розповісти!

Як же добре, коли тебе відправляють сісти зручненько й розслабитися. Як колись у давно минулі щасливі часи.

Лора зробила, як сказали, влаштувавшись у кутку величезного м’якого дивана. Крізь відчинені скляні двері лунав тихий шурхіт вітру в садку; пахло квітами. Така спокійна мирна атмосфера. Це навіть дивно, бо ж саму Філліс ніхто не назвав би спокійною та мирною людиною – ні, вона радше бджілка, що не вгамовується ні на мить, і її тоненькі ноги носять її вгору-вниз сходами по сто разів на день.

Філліс – її тітка, татова молодша сестра. Їхній батько був збіднілим англійським священником, тож йому довелося майже на всьому заощаджувати, щоб вивчити Лориного батька в медичному університеті.

Для Філліс у родини нічого не лишилося.

На щастя, давно вже минули часи, коли донька священника мала слухняно сидіти вдома та допомагати матері доглядати квіти навколо церкви й опікуватися недільною школою. А втім, перспектив у Філліс було не так уже й багато, і найвдалішою з них був би шлюб з надійним чоловіком. От тільки у Філліс із самого малечку були про все власні уявлення, тож вона примудрилася закінчити курси для секретарів і поїхала до Лондону. Батьки, звісно, опиралися, але вона за рекордний час знайшла собі не тільки квартиру, а й роботу – молодшої друкарки в солідному видавничому домі «Хей-Макдональдз». Дуже скоро її ентузіазм і моторність помітили, і Філліс стала секретаркою літературного редактора. А пізніше, коли їй було двадцять чотири, – секретаркою голови компанії Моріса Хея.

Моріс був п’ятдесятитрирічним холостяком, і всі навколо вважали, що він і залишиться в такому щасливому статусі аж до самої смерті. От тільки вийшло не так, бо ж він по самісінькі вуха закохався у Філліс, одружився з нею та забрав (не на білому скакуні, проте на імпозантному бентлі) у свій будинок – крихітну розкішну перлину в Гемпстеді. Вона зробила його щасливим і дбала, щоб жоден день їхнього життя не минав дарма. І це було дуже доречно, адже за три роки потому чоловік помер від серцевого нападу.

Він лишив Філліс будинок з усіма меблями й усі свої гроші. Моріс був не злий і не ревнивий, тож його заповіт не містив жодної ницої умови, яка призводила б до втрати статків у разі нового шлюбу. Однак Філліс усе одно більше не вийшла заміж, що шокувало всіх, хто її знав. І річ зовсім не в тім, що в неї був брак залицяльників, – ні, навпаки, до неї майже завжди стояла черга. Їй телефонували, надсилали квіти, запрошували в ресторани й закордонні подорожі, до театру взимку чи на Аскот улітку. Проте коли хтось починав допитуватися щодо її незалежного способу життя, Філліс завжди відповідала однаково:

– Любі мої, я не хочу знову виходити заміж. Я ніколи не знайду когось так само милого, як мій Моріс. Крім того, самотнє життя таке чудове! Особливо коли ти самотня й заможна.

Ще за дитячих років Лори Філліс уже була легендою, і не без підстав. Іноді на Різдво Лорині батьки привозили її до Лондону – подивитися, як прикрашають Риджент-стріт, пройтися крамницями й, може, іноді сходити на балет у Палладіумі. І в такі дні вони завжди зупинялись у Філліс. Для Лори, яка виросла в метушливій атмосфері дому сільського лікаря, це була наче подорож у казку. Усе було таке красиве, блискуче й запашне. А сама Філліс...

– Вона просто легковажний метелик, – без злоби сказала про неї мама дорогою додому в Дорсет, поки Лора на задньому сидінні автівки смакувала спогади про таку неймовірну розкіш. – Годі й уявити, щоб Філліс узагалі переймалася справжнім життям чи займалася чимось практичним. Та й нащо б їй?