Уривок з атмосферної історії «Кінець літа» Розамунди Пілчер

«Кінець літа» – атмосферна тепла історія, яка запросить зі спекотної Каліфорнії на затишне шотландське узбережжя…

1

Все літо стояла понура і хмарна погода. Сонячне тепло ледь пробивалося крізь тумани, що раз по раз накочували з Тихого океану. Та ближче до вересня, як це часто буває в Каліфорнії, тумани відступили далеко від суходолу, безрадісно залігши на обрії довгастою темною смугою.

За прибережним хребтом знемагали на осонні поля – з обважнілим колоссям, стиглою садовиною, кукурудзою, артишоками і жовтогарячими гарбузами. То тут, то там дрімали, пройняті спекою, маленькі дерев’яні будинки, сірі та курні, немов засушені метелики. На схід, аж до підніжжя Сьєрра-Невади, розкинулися родючі багаті рівнини, а крізь них, ведучи на північ до Сан-Франциско і на південь до Лос-Анджелеса, пролягала пряма, як стрілка, велика автомагістраль Каміно-Реал, ущент заповнена мільйонами машин, що, знай, виблискували на сонці гарячою сталлю.

В літні місяці пляж Риф-Пойнт пустував, бо лежав на відлюдді, і як хто зрідка й навідувався сюди, то лише на день. По-перше, дорога була розбита, розмита й небезпечна. А по-друге, відразу за мисом містився невеликий курорт Ла-Кармелла з принадними тінистими вуличками, елітним заміським клубом і бездоганними мотелями, тож будь-хто при бодай малих грошах і доброму глузді зупинявся саме там. І тільки відчайдухи, злидарі чи навіжені серфери зважувалися долати останню милю, поковзом спускаючись по ґрунтовій дорозі, що вела до величної, пустинної, омитої бурями затоки.

Але тепер, за гарної жаркої погоди, коли чисті буруни набігали на пляж, це місце зарясніло людьми. З пагорба одна за одною з’їжджали машини всіх марок, паркувалися в затінку під кедрами і вивергали з себе пікнікерів, туристів, серферів та цілі родини гіпі, що, знудившись від Сан-Франциско, рушали на південь, у бік Нью-Мексико і сонця, мов зграї перелітних птахів. А на вихідних з Санта-Барбари прибували студенти у старих кабріолетах і обклеєних квітчастими наліпками «фольксвагенах», напхом напханих дівчатами і ящиками з пивом, обвішаних великими яснобарвними дошками для серфінгу «малібу». По всьому пляжу виростали маленькі табори, а повітря повнилося голосами, сміхом і запахом олії для засмаги.

Отак після тижнів і місяців, проведених майже в цілковитій самотині, ми раптом опинилися серед людей і жвавої метушні. Батько весь час завзято працював, намагаючись вчасно закінчити сценарій, а тому перебував у нестерпному настрої. Полишена на саму себе, я виходила на пляж, беручи нехитрий поживок (гамбургери й кока-колу), яку-небудь книжку, великий купальний рушник, щоб зручно лежати, і Расті, щоб не було самотньо.

Расті – це пес. Мій пес. Буре кудлате створіння непевної породи, але великого розуму. Навесні, коли ми оселилися на пляжі та ще не мали собаки, Расті, запримітивши нас, вирішив це виправити. Він тинявся поруч. Я гнала його геть і відлякувала, а батько кидав у нього старими черевиками – та все марно. Пес щоразу вертався, без тіні каяття і анітрохи не тримаючи образи, сідав за кілька кроків від тераси і, усміхаючись, гупав хвостом по землі. Одного жаркого ранку, зглянувшись на нього, я винесла миску прохолодної води. Він вихлебтав усе до краплини, потім сів, усміхнувся і знову заходився гупати хвостом. Другого дня я пригостила його старою кісткою від шинки, яку він чемно взяв, відніс кудись і закопав, а вже за п’ять хвилин вернувся. Усміхнений. І гупгуп хвостом об землю.

Батько вийшов з будинку й кинув у пса черевиком, але ніби знехотя. Це була скоріше нерішуча демонстрація сили. Расті це зрозумів і посунувся ближче.

– Як думаєш, чий він? – спитала я.

– А Бог його знає.

– Здається, він вважає, що він наш.

– Та ні, – заперечив батько. – Він вважає, що ми його.

– Він не злий, нічого такого, і навіть не смердить.

Батько підвів погляд від журналу, який намагався читати.

– Ти що, хотіла б лишити це чортове створіння?

– Та я просто... просто не знаю, як від нього позбутися.

– Можна пристрелити.

– Та ну тебе!

– В нього, мабуть, повно бліх. Не дай-бо їх у дім занесе.

– Я куплю йому нашийника від бліх.

Батько, дивлячись на мене поверх окулярів, уже починав усміхатися.

– Будь ласочка! От чого ні? Він складатиме мені компанію, поки тебе десь не буде.

– Гаразд, – погодився батько, і я тут же взулася, посвистом підкликала пса і пішла з ним через пагорб у Ла-Кармеллу, де була престижна ветеринарна клініка. Там мені довелося чекати в маленькій кімнаті, повній розпещених пуделів, сіамських котів і їхніх господарів. Нарешті мене прийняли, ветеринар оглянув Расті, сказав, що той здоровий, зробив укол і порадив, де купити нашийника від бліх. Я розплатилася з лікарем, купила нашийника, і ми вернулися додому. Батько досі читав журнал. Пес чемно зайшов у дім, зупинився, чекаючи, поки йому дозволять сісти, а тоді вмостився на старому килимі перед незапаленим коминком.

– Як його звуть? – спитав батько.

– Расті, – відповіла я. Колись у мене був чохол для нічної сорочки у вигляді пса, якого звали Расті, тож саме це ім’я першим спало на думку.

Питання, чи приживеться в нас пес, навіть не постало – здавалося, він завжди був у нашій сім’ї. Хоч куди б я йшла, Расті біг поруч. Він любив пляж, постійно відкопував з піску дивовижні скарби і приносив знахідки додому, щоб ми могли ними помилуватися. Старі уламки плавнику, пластикові пляшки з-під мийних засобів, довгі смужки морських водоростей... А іноді й речі, які він точно не відкопував: нова кросівка, яскравий купальний рушник, а одного разу – пробитий пляжний м’яч, який моєму батькові довелося відшкодувати, коли я знайшла його маленького зарюмсаного власника. Подобалось Расті й плавати, і він завжди вперто ліз за мною у воду, хоча я швидша і витриваліша. Здавалося, колись пес таки зневіриться, однак він ніколи не здавався.

В ту неділю ми купалися весь день. Батько, нарешті закінчивши роботу, поїхав у Лос-Анджелес, щоб особисто віддати сценарій, і ми з Расті цілий день провели разом: то плавали в морі, то знову виходили на берег, збирали мушлі й бавилися старою палкою, яку хвилі викинули на пляж. Та вже ставало прохолодніше, тож я одяглася, ми сіли поруч і, залиті золотим сяйвом призахідного сонця, дивилися на серферів.

Цілий день вони не злазили з дощок, але втома, здавалося, їх не брала. Стоячи навколішки, вони гребли руками в море – пробиралися крізь буруни до спокійних зеленавих вод. А там завмирали, немов баклани на обрії, і терпляче чекали, доки хвиля збереться, виросте й нарешті зламається. Вибравши хвилю, ставали на дошку на повен зріст, а щойно вода починала вигинатися, утворюючи білий гребінь, вони разом з її гуркотом ковзали вперед, пишучи поезію рівноваги – зухвалу, повну молодечого запалу, – аж доки хвиля не виносила їх на пісок. Тоді вони невимушено ступали на берег, хапали дошку і знов верталися в море, твердо тримаючись гасла серферів: завжди є більша і краща хвиля, яка от‐от надійде; а що сонце вже сідає і скоро зовсім стемніє, то не можна марнувати ані хвилини.

Мій погляд постійно знаходив одного хлопця. Білявий, коротко стрижений, дуже засмаглий, у щільно обтислих до колін шортах такого ж яскравого синього кольору, як і його дошка. З нього був чудовий серфер – з таким стилем і завзяттям, що поруч з ним усі інші скидалися на незграбних новачків.

Здається, хлопець вирішив, що на сьогодні досить: підкорив чергову хвилю, майстерно зіскочив на берег і, востаннє затримавши погляд на вечірньому морі, залитому рожевим світлом, повернувся, взяв дошку і рушив по піску.

Я відвела очі. Хлопець наблизився до мене, а тоді пройшов на кілька ярдів далі, де лежав стос охайно складеного одягу. Кинувши дошку для серфінгу, він узяв зверху вицвілий спортивний светр і почав вдягатися. Я знову глянула на хлопця, і, щойно його обличчя визирнуло з коміра, він подивився просто на мене. Я впевнено витримала цей погляд.

Здавалось, його це потішило.

– Здоров, – сказав хлопець.

– Привіт.

Він поправив светр і спитав:

– Сигарету хочеш?

– Давай.

Хлопець нахилився, дістав з кишені пачку «Лакі страйк» і запальничку, а тоді підійшов по піску до місця, де я сиділа. Він спритно підкинув мені сигарету, одну взяв собі, прикурив обидві, а потім вмостився поряд, витягнувшись на повен зріст і відкинувшись на лікті. Його ноги, шию і волосся злегка припорошило піском, у нього були блакитні очі і той охайний, бездоганно доглянутий вигляд, який досі можна побачити в кампусах американських університетів.

– Ти весь день тут просиділа. Коли тільки не плавала, – промовив він.

– Ну, так.

– А чого до нас не приєдналась?

– Дошки немає.

– Можна ж купити.

– З грошима не дуже.

– Ну то позичити можна.

– Та я тут нікого й не знаю.

Юнак насупив брови:

– Ти ж британка?

– Так.

– В гості приїхала?

– Ні, я тут живу.

– У Риф-Пойнті?

– Так, – я кивнула на ряд вицвілих дощаних хатин, що виднівся відразу за вигином піщаних насипів.

– А як ти взагалі тут опинилася?

– Ми орендували хатину.

– Ми – це хто?

– Я з батьком.

– І давно ви тут?

– З весни.

– Але ж на зиму ви не лишаєтесь.

Це прозвучало скоріше як твердження, ніж запитання. У Риф-Пойнті взимку ніхто не жив. Ці будинки непристосовані до штормів, дорогу замітало так, що не проїхати, а телефонні лінії рвало вітром, тож електрика часто зникала.

– Я теж так думаю. Певно, поїдемо кудись далі.

Хлопець насупився.

– То ви що – гіпі, чи як?

Зважаючи на мій вигляд, я не здивувалася такому питанню.

– Та ні. Просто мій батько пише кіносценарії і різні штуки для телебачення. Але він терпіти не може Лос-Анджелес і відмовляється там жити, тому... ми й орендували цю хатину.

Здається, хлопець зацікавився.

– А ти що робиш?

Я набрала жменю сірого зернястого піску й пустила його крізь пальці.

– Нічого такого. Купую їжу, викидаю сміття, вимітаю з дому пісок.

– Твій пес?

– Мій.

– А як його звуть?

– Расті.

– Расті? Гей, Расті, малий!

На цю спробу потоваришувати Расті обдарував хлопця кивком, гідним королівської особи, і знову втупився в море. Щоб згладити цю нетактовність, я спитала:

– Ти з Санта-Барбари?

– Умгу. – Але юнак не хотів говорити про себе: – А ти давно живеш у Штатах? В тебе досі жахливий-прежахливий британський акцент.

Я чемно усміхнулася, хоч вже давно втомилася від цих шпильок.

– З чотирнадцяти. Сім років.

– В Каліфорнії?

– Всюди. У Нью-Йорку... Чикаго... Сан-Франциско...

– Твій батько американець?

– Ні, просто йому тут подобається. Вперше батько приїхав сюди, коли написав роман, який викупила кіностудія, і він перебрався до Голлівуду писати сценарій.

– Серйозно? А я міг про нього чути? Як його звуть?

– Руфус Марш.

– Той, що написав «Високий, як ранок»? – Я ствердно кивнула. – Оце так! Я прочитав цю книжку від і до, ще коли вчився у старшій школі. З неї я дізнався все про статеве виховання.

Хлопець подивився на мене з новою цікавістю. «Ну, як завжди», – подумала я. Всі вони привітні й досить люб’язні, але справжній інтерес спалахує лише тоді, коли я згадую «Високий, як ранок». Припускаю, це через мою зовнішність: очі бліді, як шестипенсові монетки, вії зовсім безбарвні, а обличчя не засмагає – тільки вкривається розсипом величезних ластовинок. Крім того, я зависока як на дівчину, ще й з випнутими вилицями.

– Мабуть, він класний.

На обличчі хлопця з’явився новий вираз – задумливий, перетятий запитаннями, які він, надто ввічливий, вочевидь не наважувався озвучити.

«Якщо ти дочка Руфуса Марша, то чого сидиш на цьому забутому Богом пляжі в каліфорнійській глушині, одягнена в латані джинси і чоловічу сорочку, що мала б піти на ганчірки ще сто років тому, і навіть не нашкребла грошей на дошку для серфінгу?»