Уривок з роментезі «Шарлатова завіса» Шелбі Мег’юрін

«Шарлатова завіса» – перша книжка однойменної дилогії у всесвіті трилогії «Змія і голуб», яка розповість про Селію Трамбле, першу мисливицю на відьом.

ПРОЛОГ

Запах пам’яті – цікава штука. Щоб повернутися в минуле, потрібно зовсім небагато: нотка лавандової олії матері, трішки диму від батькової люльки. І те, й те якимось дивним чином нагадує мені про дитинство. Мати щоранку наносила олію на шкіру, пильно дивлячись на своє віддзеркалення й рахуючи нові зморшки на обличчі. Батько палив люльку, приймаючи гостей. Гадаю, вони лякали його своїми порожніми очима та спритними руками. Мене вже точно лякали.

Зате бджолиний віск – бджолиний віск завжди нагадуватиме мені про сестру.

Щовечора, коли наша нянька Еванжеліна запалювала свічки, Філіппа – хоч годинник за нею звіряй – тягнулася до срібної щітки для волосся. Поки свічки наповнювали дитячу кімнату м’якими медовими пахощами, Філіппа розплітала мені косу й проводила свинячими щетинками крізь мої пасма. Еванжеліна вмощувалася в улюбленому кріслі, оббитому рожевим оксамитом, і лагідно дивилася на нас. Шкіра довкола її очей бралася зморшками в імлистому фіалковому присмерку.

У піддашші зашелестів вітер – того жовтневого вечора він був студений, – повагався й затримався, сподіваючись почути оповідку.

– Mes choux, – тихо промовила нянька й нагнулася, щоб дістати з кошика біля крісла в’язальні спиці. Поряд із каміном скрутився величезним клубком Пташок, пес, якого тримала наша родина. – Я розповідала вам історію про Лез-Етернель?

Піп, як завжди, заговорила першою, визираючи з-за мого плеча й суплячись на Еванжеліну. Підозріливо й водночас заінтриговано.

– Про Вічних?

– Так, люба.

У мене в животі затріпотіло приємне передчуття. Я глянула на Піп. Між нашими обличчями було всього кілька дюймів. Після пообіднього уроку портретного живопису на її щоках досі виблискували золоті цяточки. Вони були схожі на веснянки.

– Розповідала? — мій голос не відзначався ні ліричною грацією, як в Еванжеліни, ні непохитною рішучістю, як у Філіппи. – Здається, ні.

– Точно ні, – підтвердила Піп з убивчою серйозністю, а тоді знову звернулася до Еванжеліни. – Будь ласка. Ми бажаємо її почути.

Зауваживши її владний тон, Еванжеліна вигнула брову.

– Справді?

– О, будь ласка, Еванжеліно, розкажи! – не тямлячи себе, я скочила на взуті в пантофлі ноги і плеснула в долоні. Піп, якій уже виповнилося дванадцять, тимчасом як мені – всього-на-всього шість, квапливо схопила мене за нічну сорочку й потягнула назад до вбудованого в гардероб крісельця. Маленькі руки опустилися на мої плечі.

– Селіє, панянки не кричать. Що сказав би Pére? 

Мої щоки спалахнули, і я склала руки на колінах, умить розкаявшись.

– Не дивися на вроду, але на природу.

– Саме так, – сестра знову зосередилася на Еванжеліні, яка так стримувала усмішку, що аж губи сіпалися. – Еванжеліно, будь ласка, розкажи нам історію. Ми обіцяємо не перебивати.

– Чудово, – Еванжеліна зі звичною легкістю ковзала вправними пальцями по спицях, виплітаючи з вовни чудовий шалик ніжно-рожевого кольору. Мого улюбленого. Шалик для Піп – яскраво-білий, наче свіжий сніг, – уже лежав у кошику. – Хоча в тебе, люба, досі фарба на обличчі. Будь ягнятком – зроби мені ласку, умийся.

Вона зачекала, доки Піппа витирала фарбу зі щік, а тоді повела далі.

– Ну, що ж... Лез-Етернель. Вони народжуються в землі – холодні, як кістка, й так само міцні, – без серця, без душі, без розуму. Нічого, крім поривань. Нічого, крім хіті, – це слово Еванжеліна вимовила з несподіваною насолодою. – Перша з них прийшла до нашого королівства з далекого краю, жила в тіні, розносила свою недугу серед тутешнього люду. Заражала його своєю магією.

Піп знову почала розчісувати мені волосся.

– Якою магією?

Я нахилила голову, наморщивши носа.

– Що таке хіть?

Еванжеліна вдала, ніби не чує мене.

– Найгіршою магією, любі мої. Просто найгіршою.

Вітер заторохтів вікнами, ніби жадав почути історію, тимчасом як Еванжеліна драматично замовкла, – але тієї самої миті заборсався Пташок, переливчасто завивши, й зіпсував ефект. Нянька з досадою зиркнула на пса.

– Такою, для якої потрібна кров. Потрібна смерть.

Ми з Піппою нишком перезирнулися.

– Дам-Руж, – почула я її майже непомітний видих біля свого вуха. – Червоні Дами.

Наш батько якось говорив про них, найдивніших і найрідкісніших із окультистів, що дошкуляли Бельтеррі. Він гадав, що нам не чути їхню з кумедним дядечком розмову в кабінеті, але ми чули.

– Що ти там шепочеш? – різко запитала Еванжеліна, тицьнувши спицями в наш бік. – Ти ж знаєш, приховувати секрети нечемно.

Піп задерла підборіддя. Вона вже забула, що панянки ще й не супляться.

– Нічого, Еванжеліно.

– Так, – умить повторила я. – Нічого, Еванжеліно.

Нянька примружила очі.

– А ви таки малі зухвальки. Що ж, мушу вам сказати, що Лез-Етернель обожнюють таких малих зухвальок, як ви. Вважають, що ви найсолодші.

Через її слова захват у мене в грудях трохи скулився, а від сестриного подиху, що лоскотнув шию, виступили сироти.

Я підсунулася до краю крісла, вирячивши очі.

– Справді?

– Звісно, що ні, – Піп занадто різко кинула щітку на гардероб. Із надзвичайно суворим виразом обличчя взяла мене за підборіддя й повернула лицем до себе. – Не слухай її, Селіє. Вона бреше.

– Аж ніяк не брешу, – із запалом заперечила нянька. – Скажу вам те саме, що мені казала моя мати: Лез-Етернель у світлі місяця бродять вулицями, полюючи на слабких і зваблюючи безпутних. Ось чому ми, дітки, спимо ночами, завше помолившись, – коли вона продовжила, її ліричний голос прискорився, і це було знайомо, наче дитячий віршик, який нянька мугикала щовечора. Тишу в кімнаті порушувало лише цокотіння її спиць – навіть вітер застиг, щоб послухати. – Хрестик носим срібний. Удвох ходить найліпше, де земля освячена, з водицею святою, й сірником боротися з усякою марою.

Я мимоволі вирівняла спину. Руки тремтіли.

– Еванжеліно, я завше молюся, але випила все Філіппине молоко за вечерею, поки вона відвернулася. Як гадаєш, це зробило мене солодшою за неї? Погані люди захочуть мене з’їсти?

– Сміх, та й годі, – Піппа, пирхнувши, запустила пальці мені у волосся, щоб заново його заплести. Хоча сестрі явно стало прикро, її дотик залишався лагідним. Вона перев’язала чорні, як воронове крило, пасма гарним рожевим бантиком і поклала косу мені на плече. – Наче я допустила б, щоб із тобою щось сталося, Селіє.

Від її слів у грудях розлилося тепло, іскристе й заспокійливе. Бо Філіппа ніколи не брехала. Ніколи не брала нишком солодощів, не вдавалася до витівок і не казала того, що не мала на думці. І ніколи не крала в мене молока. 

Вона нізащо не допустить, щоб зі мною щось сталося.

Надворі ще трохи повіяв вітер – ще раз шкрябнув по шибках, жадаючи негайно почути решту історії, – а тоді полетів далі, невдоволений. Сонце остаточно опустилося за дахи, а вгорі зійшов осінній місяць. Він залив дитячу кімнату ріденьким сріблястим світлом. Свічки з бджолиного воску згасли, неначе він їх притушив, тіні між нами видовжились, і в раптовому мороці я стиснула сестрину руку й прошепотіла:

– Вибач, що вкрала в тебе молоко.

Вона стиснула мої пальці.

– Та я все одно ніколи його не любила.

Еванжеліна уважно придивилася до нас із непроникним обличчям і підвелася, щоб покласти спиці й вовну назад у кошик. Погладила Пташка по голові, а тоді задмухала ґноти свічок на камінній полиці.

– Ви обидві гарні сестри. Віддані й добрі.

Пройшла дитячою, поцілувала нас у лобики, а тоді допомогла лягти, піднісши до наших очей останню свічку. Її очі сяяли почуттям, якого я не розуміла.

– Пообіцяйте, що триматиметесь одна одної.

Коли ми кивнули, вона задмухала свічку й зібралася піти. 

Піп обхопила рукою мої плечі, пригорнула мене до себе, і я вмостилася на її подушці. Подушка пахла нею – пахла літнім медом. Пахла нотаціями, лагідними руками, насупленим личком і білосніжними шаликами.

– Я нізащо не дам відьмам до тебе добратися, – затято промовила сестра мені у волосся. – Нізащо.

– А я нізащо не дам їм добратися до тебе.

Еванжеліна спинилася біля дверей дитячої й озирнулася на нас, спохмурнівши. Із цікавістю нахилила голову. Місяць сховався за хмарою, зануривши нас у цілковиту темряву. Коли об наше вікно зашкрябала гілка, я напружилася, та Філіппа міцно обхопила мене другою рукою.

Тоді вона не знала.

І я також не знала.

– Дурні дівчиська, – шепнула Еванжеліна. – Хіба хтось щось казав про відьом?

А тоді вона зникла.