«Зорі згасають» – похмуре роментезі, у якому найяскравіша зоря потребує найтемнішої ночі…

РОЗДІЛ 1

Не думала, що, спостерігаючи згори, як помирає той чоловік, відчуватиму якусь відразу до смерті. Я була лише свідкою його благань змилуватися в ім’я дітей, дружини й відданої роботи до того, хто забирав його життя.

Він не знав, що я все бачу й чую.

Щоразу, спостерігаючи з висоти кроков за черговим нещасним, який стояв там, унизу, на колінах, я мимоволі питала себе, чи почала б я так само благати, якби мені залишалося кілька останніх подихів. Проте мені складно було відповісти, зважаючи, що мої уривчасті спогади охоплювали лише останні п’ять років.

Гектор Ґолдфелл, ніби не чуючи криків приреченого, кивнув здоровенному чолов’язі, й той придушив свою жертву однією рукою. Гектор не дозволив би пролити тут кров. Не порушив би галасливі нічні розваги в головній залі свого закладу смертю цього чоловіка.

Я стиснула губи від огиди, коли шия чоловіка неприродно вигнулась. На щастя, за гомоном і музикою я не почула хрускоту хребців перед тим, як його тіло безвольно впало на підлогу. Та однаково мені скрутило живіт.

З виглядом, ніби він сам це вчинив, Гектор хитнув головою, відкидаючи з очей пасма рудого волосся, і ввійшов у найближчу кабінку. Коли дві вродливі жінки вмостилися обабіч нього, я відвела погляд і лягла на вузьку дерев’яну балку, ледь ширшу за мій хребет. Блискуче сріблясте волосся розсипалося мені по плечах, легка тканина спідниці брижилась у повітрі. Я не боялася, що хтось мене тут помітить. Вони ніколи не дивилися вгору.

Неквапом я торкнулася вишукано оздобленого чорного руків’я свого кинджала. Мені не дозволено танцювати чи розважатися, як отим жінкам унизу, але я однаково насолоджувалася легкою граційністю їхніх рухів.

Я спритно звелася на ноги, по-дитячому копіюючи одну із жінок, яка щойно застосувала мистецтво крадіжки в колі поважних картярів. Її плавні рухи заворожували. Я легко ступала по балках, обертаючись, як вона, вивчала її рухи, уявляючи, що це на мені затримуються хтиві погляди чоловіків, які не помічають руки, що опускається на плече одного з них, тоді як друга потайки сягає в його кишеню.

Я не бачила, що саме вона витягла, але її сині очі сяяли тріумфом.

Вона крутнулась і сіла на краєчок стола, по-котячому вигнувши спину, щоб не заважати їхній грі. Я відкинулася назад, аж доки мої руки знайшли опору, перекинула ноги через балку, імітуючи кульбіт, і випросталася, кліпнувши очима, щоб не паморочилось у голові. Тоді зітхнула й притулилася до вертикальної опори, відвівши погляд від людної освітленої свічками зали до темряви моєї горішньої схованки. Укрита тінню, я почувалася не більше ніж комахою в павутинні. Аж не вірилось, що я була в одному приміщенні з усіма тими людьми.

Іноді мені хотілося, щоб гості хоч на мить побачили мене. А наступної я зникла б, залишаючись нагородою для очей лише одного чоловіка.

Я знову відшукала поглядом Гектора: він і не ворухнувся, хоч жінки вже майже розтанули на ньому. Його глибокі зелені очі – єдині, яких я не хотіла б бачити тут, нагорі.

У цих величних стінах він захищав мене від жахів, що чигали ззовні. Вампіри. Різні види вампірів, що живляться кров’ю чи душами, тримаючи людей у постійному страху.

Але вони, як і ми, перебувають під владою короля.

У головній залі не вщухали розмови про Лібертатем – турнір, що його раз на сто років влаштовував жорстокий правитель у Центральному Королівстві Весітир. П’ятеро представників навколишніх королівств, Обрані, вирушать найближчими днями змагатися за сто років безпеки без нападів вампірів. Триста років тому наш світ занурився в хаос. Тож після перемоги у війні король оголосив, що завдяки Лібертатему вампіри залишатимуться під його контролем, а люди матимуть змогу вибороти собі тимчасовий мир з ними. Принаймні це давало людям надію. Якщо їхнє королівство переможе, вони впродовж життя цілого покоління вільно виходитимуть з дому, не боячись за себе й своїх дітей. Якщо ж зазнають поразки, то бодай щось переміниться в їхньому похмурому житті.

Я думаю, в глибині душі всі розуміли, хоч не хотіли визнавати, що їхній маяк надії – лише брехня гнобителів. Моє серце не поділяло захвату, що відчувався в розмовах людей про турнір, але я розуміла суть їхніх сподівань.

Їхній дух слабкий. А надія не дає йому остаточно зламатись.

Замкнена в чотирьох міцних стінах, я рідко мала нагоду вийти назовні й знала про навколишній світ значно менше, ніж хотіла б. Я тільки й могла що збирати крихти інформації, підслуховуючи розмови під час таких ночей краси, запальних ігор і невситимого жадання.

Я годинами сиділа тут, уважно вслухаючись у розмови гостей, і цього разу моя цікавість мала більш особисті причини.

До проводів на Лібертатем залишалося чотири дні.

У голові цокав годинник, відлічуючи хвилини, що невблаганно збігали, мов пісок крізь пальці. Серце стискалося на думку про те, що моя найдавніша подруга залишить наш край як Обрана від найпівденнішого королівства Алісус.

Моя пам’ять сягала в минуле не далі ніж на п’ять років – до моменту, коли Гектор тримає мене у своїх відносно безпечних обіймах. А того, що кинуло мене в його обійми, я вже нездатна пригадати. Він привіз мене сюди й розповів усім, що не жити б мені на цьому світі, якби не він. І от тепер, п’ять років по тому, мені начебто має бути десь двадцять три, і я знаю, що він ніколи не дасть мені забути про борг перед ним.

Я потягнулася рукою до двох довгих шрамів, що тягнулися з-під щелепи аж до яремної ямки. Хоч я не могла пригадати ні обличчя нападника, ні миті нападу, та пекучий біль пронизували мене щоразу, коли про це думала. Особливо коли надто довго роздивлялася шкіру в дзеркалі, намагаючись віднайти спогад. Ще одна загадка, можливо, пов’язана з тим, від чого я втекла.

Усвідомлення того, що я, ймовірно, так і не дізнаюся, ким була до появи Гектора, сповнює мене невимовним відчаєм.

– Тепер ти в безпеці, Астреє, – назавжди запам’ятала я його слова.

Гектор знайшов не тільки мене, а й моє ім’я. І щойно я його почула, то впізнала й визнала за своє.

У цьому розумінні йому належали обидва мої життя.

Я не знаю, чому з-поміж усього свого нинішнього оточення він надавав перевагу саме мені. Я точно не єдина, хто втішає його ночами. Йому дарують любов найвродливіші жінки: сніжношкірі й смагляві, русяві, чорняві й фарбовані зоряним живцем – магікою, що свідчила про заможність. Просто зараз жінка з блискучо-шоколадною шкірою провела рукою по його грудях, сягнувши під завжди розстебнуту на кілька ґудзиків сорочку. Її довге темне волосся відсвічує рожевим флуоресцентним блиском. Інша, з порцеляновим обличчям і жовтими, мов у кішки, очима, закинула струнку ніжку йому на коліна.

Я відвернулася. Хоч як часто я спостерігала за його нічними утіхами, мене завжди дивувало: невже йому замало мене? А якщо так, навіщо я йому взагалі?

І, зрештою, чому я сама залишаюся з ним?

На останнє запитання відповідь проста: мені не було куди йти. І хоча він розважався з іншими, до мене приходив з ніжністю, якої я пристрасно жадала і яку жадібно поглинала.

Любов – ліки дієві, але викликають залежність.

До зали ввійшов новий відвідувач. Його обличчя облямовувало хвилясте темно-русяве волосся, недбало зав’язане в напівлегато. Замовивши напій, він легенько сперся ліктем на шинквас і звично звів погляд догори. Я не ховалася від синіх, як океан, очей Затріана. Коли він вперше – і доволі вже давно – помітив мене тут, я чекала, що Гектор мене покарає, дізнавшись від Зата про таке шпигування. Але він не виказав мене.

Піднісши келих до вуст, Зат ледь помітно всміхнувся, і я відповіла йому. Гектор мало кому довіряв, і мені траплялося спостерігати, як багато хто приходив і йшов – здебільшого просто на той світ. Але Зат швидко просунувся по службі, а за останній рік став одним з наближених до Гектора. І лише Зат звертав на мене увагу. Я вважала його другом.

Затріан легенько кивнув, подаючи мені сигнал. Саме тоді Гектор, скинувши із себе ногу білявки, вийшов з кабінки, і мені забило дух. Скориставшись із того, що Гектора тут-таки перехопили якісь вишукано вбрані чоловіки, я притьмом кинулась до своїх покоїв на випадок, якщо саме туди він і прямував.

Кімнат у маєтку було аж забагато. Гекторів заклад був популярним серед еліти – чоловіків і жінок, які мали вдосталь грошей, щоб здихатися будь-яких проблем, замість ними журитися. Однак Гектор Ґолдфелл керував не тільки розважальним закладом – під його орудою діяла не надто помітна, проте смертоносна мережа шпигунів і вбивць у всьому Алісусі. Оцим я заздрила навіть більше, ніж танцівницям у залі. Їхні шкіряні обладунки та блискуча зброя завжди заворожували мене.

Ще однією таємницею був мій кинджал, і Гектор навіть не підозрював, що я майстерно орудую ним. Якби він дізнався, з ким я бачуся, доки його немає в місті, то величезним залізним ключем запечатав би мене за ще міцнішими стінами на невизначений час, до відновлення нашої взаємної довіри.

Від його різкого голосу мені аж волосся на потилиці заворушилося. Безгучно, мов тінь, я ковзала нескінченними коридорами. Відколи до моїх покоїв стало так далеко? Звивисті переходи просто знущалися з мене.

Я натягнула прозору синю вуаль з шиї на губи й ніс. Жінки іноді закривають такою обличчя, щоб додати загадковості своїй появі. Вуаль не так багато приховує, але я натягнула її не в надії сховатись від Гектора, а через небезпеку виказати себе, випадково наштовхнувшись на когось із гостей.

Голос Гектора лунав дедалі ближче, і він міг будь-якої миті заскочити мене. З кожним кроком моє серце билося все швидше. Явно не встигаючи вчасно дістатися своїх покоїв, я зробила те, чого раніше ніколи не робила. Зрештою, це не мало завдати мені шкоди.

Двері обабіч коридору були позначені зірочками, які світилися бузковим – «зайнято» або ж білим – «вільно». Ці кімнати призначалися для приватних виступів – тільки танці. Для будь-яких інших забаганок відвідувачі могли орендувати інші приміщення.

Не маючи вибору, я прослизнула всередину найближчої кімнати з білою зірочкою, швидко зачинила двері й притулилася до них чолом. Груди надималися, і я намагалась дихати не надто голосно, прислухаючись до Гекторового голосу за дверима. Проте наступної миті мій слух мимоволі перемкнувся на звуки по цей бік дверей – ніжне, легеньке мугикання в слабко освітленій кімнаті. Обернувшись, я не побачила джерела цього тихого співу.

Я затамувала подих і зачаїлася – так, наче це могло зробити мене невидимою.

У кімнаті я не сама.

Я й досі була впевнена, що бачила білу зірочку, якщо тільки не перебувала під дією чарів.

А тоді я побачила його. Власне кажучи, лише частину його. Закутану в плащ постать, що майже зливалася з навколишньою темрявою. Він не дивився на мене, а я насилу могла розгледіти його обличчя в тіні каптура. Усю його увагу поглинула чаша з вином, і він знічев’я водив пальцями по її вінцях, ніби взагалі не помітив, як я зайшла.

Або чекав цього.

Ні – не мене. Але когось.

Глибоко вдихнувши, я обережно ступила вглиб кімнати. Голова гуділа від думок, що робити далі. Я не наважувалася глянути в його бік, та легке поколювання по всьому тілу свідчило, що він таки зауважив мене.

Він точно дивився на мене.

Серце закалатало, коли я відчула, як мої плечі пестить пір’їсто-легка рука. Та, обернувшись, я нікого не побачила. Чоловік і далі сидів на місці. Мені тільки здалося, що він помітив мою присутність.

У нападі роздратування я вхопила карафку. Плюскіт води, що полилася в кухлик, злився з музикою, що не затихала. Я досі не бачила, звідки лине ця мелодія, що здавалася знайомою та огортала, як заспокійливі обійми. Як щось особисте.

Я пила повільно, сподіваючись, що так у горлі не пересохне знову, щойно поставлю кухлик на місце.

Він чекає, щоб я почала?

Кроки, які я могла б зробити, народжувалися в уяві самі собою, підбурюючи тіло повторити знайомі рухи – ті, що я виконувала тільки для тіней. А він і є тінь. Я могла легко уявити, що танцюю на хистких балках, наївно імітуючи вправних у цьому мистецтві справжніх танцівниць. У найгіршому разі мій танець його розчарує, і я не отримаю платні. А вона мені й не потрібна.

Мелодія змінилася, і новий ритм електричною хвилею пробіг уздовж моєї спини, сягнувши кожного нерва. Ніби хтось навмисне вибрав цей мотив, щоб, запаливши насолодою моє тіло, скерувати його в танець, який я сама творитиму.

Одна ніч. Як часто я мріяла лише про одну таку ніч, щоб вихлюпнути накопичені почуття!