«Балада про Дикий Легіт» – завершена фентезійна історія про темну мандрівку до чарівного лісу разом з перелесником.

Розділ 1

«Все пахне, розквітло...
Вечірнєє світло...
Лящить соловей...
Шукаю я серця, що любо так б’ється,
Не так, як в людей».
Агатангел Кримський

Яка ймовірність того, що мертві чують, коли ми звертаємося до них подумки? Ліна не наважувалася порушити цвинтарну тишу. Здавалося, як заговорить – отримає відповідь. А як не отримає, то впевниться, що того іншого боку немає.

Хай там як, але думками вона озивалася до брата. Розповідала могильній плиті останні новини. Про те, що нарешті знайшла роботу, а як поєднуватиме її з навчанням – розбереться у вересні. Розповідала про вчорашню Купальську ніч, як із компанією поїхали на річку й розпалили ватру. Та для неї святкування не те щоб удалося – через вогнище так і не наважилася стрибнути, а вінок віднесло водою десь далеко. Може, і зовсім потопило. Клятий вітер утнув такий жарт лише з нею, решту дівочих вінків хлопці виловили. А свій вона б точно впізнала – він єдиний був усіяний незабудками. Бо брат їх завжди дарував. Казав, до Ліниних очей пасують.

Сльози вже давно не наверталися, та серце щеміло щоразу, наче вперше. Дівчина намагалася не згадувати той день, коли їй зателефонували, повідомивши, що найріднішу людину забрала ворожа куля. Не згадувати, як усвідомлення цього оглушило, немов вибух. У вухах дзвеніло, дихання збилося... І – ні, вона не кричала, не ридала. Сповзла по стіні й лежала, не тямлячи, що далі. Вони з братом давно були тільки вдвох. А тепер Ліна лишилася сама-самісінька.

Зосталися спогади, які день за днем ставали дедалі тьмянішими. Обра́зи, що їх не змогла відпустити. Слова, які проговорює тепер у цьому обійсті смерті. І оберіг – дарунок брата. Куля з гравіюванням хреста. Не любила прикрас, але цього підвіска так і не змогла зняти.

Але минув час, і Ліна навчилася жити з цим – принаймні їй хотілося в це вірити. Робила все, аби брат та батьки, яких ще раніше забрав нещасний випадок, нею пишалися. Цього вистачало для кожного нового дня. Вона не кинула навчання, як грозилася колись. Брат казав їй, що вчитися важливо. І Ліна, хоч іноді й сумнівалась у цьому, продовжувала ходити на пари. Бодай заради нього.

Поки була на кладовищі, літнє блаватне небо затягло густими хмарами. З думок її вирвав шпаркий вітровій, від якого передпліччя враз узялися сиротами. Каштанове волосся забивалося в очі й рота, і дівчина обернулася до вітру, щоб він здмухнув пасма з обличчя.

Смеркало, час було йти додому. Ліна навідувала брата зазвичай надвечір, коли людей тут найменше. Вони приходять на цвинтар удень, щоб не затримуватися надовго. Сумують за рідними, та побоюються зустріти їх уночі. Ліна того страху не мала, скільки не засиджувалася до пізньої пори – нікого не стрічала.

Вітер ненадовго стишився, та небо віщувало зливу. Дівчина розвернулася до братової могили попрощатися й заклякла. До мармурового хреста вчепилася ясно-гранатова атласна стрічка.

Неприємне відчуття каменем осіло в шлунку. Ліна роззирнулася, шукаючи могилу, з якої вона могла прилетіти, та жодного вінка такого кольору поблизу не було. Однак з’явилося дещо інше – відчуття, мов чийсь погляд пропікає спину. Моторошні дрижаки плющем почали обвивати дівчину, потягнувшись від п’ят угору. Ліна не була цілком певна, що зараз на кладовищі сама. Бентега накочувалася хвилями, та із заціпеніння вивів перший гуркіт грому.

Краплі залопотіли по землі, Ліна рвучко схопила стрічку, запхала в кишеню й під завивання буревію з-під темних хмар, що стрімко мчали по небу, побігла додому.

Якби була забобонна, згадала б про дивну причепу й викинула її. Але Ліна на такі речі не зважала, тож стрічка так і лишилася в кишені джинсів.

Тієї ночі небеса не стихали й на мить. Через розкоти грому кімната дрижала, а дівчина все не могла заснути. Аж доки почала уявляти, що то не гроза, а оркестрова симфонія чи, радше, хор.

Вона так захопилася спробою розчути в стихії музику, що невдовзі й справді вловила пісню. Монотонну, потойбічну й заколисливу.

Під неї й заснула, провалюючись у марення, у якому вперше зустріла його – ще не знаючи, що з тієї ночі він не омине жодного її сну.

***

Спливли тижні, а то й місяці. Землю припорошило жовтогарячою загравою опалого листя, яке згодом укрилося кожухом м’якого снігу. Зима того року була недовгою. Здавалося, природі праглося розродитися весняною пишнотою, і лютий зовсім не виправдовував свого ймення. Та Ліна втратила лік часу й відчуття зміни сезонів. Якщо влітку друзі ще витягали дівчину на гульки, то з початком навчання вона залишилася наодинці з дошкульними думками. Вони осідали тяжким тягарем на серці й катували обра ́зами й смутком. Запитаннями, на які не було відповіді. Навіщо брат покинув її? Знав же, що так може статися. Знав – та однаково обрав шлях невиправданого геройства.

На підвіконні чахла вчорашня кава, якої Ліна навіть не торкнулася, а десь за стіною кухні відлунювало цокання годинника. Знову проґавила перескладання іспиту.

Дівчина не вилазила з роботи, намагаючись прогодувати себе та потрохи виплачувати братові борги, і від цього потерпало її навчання. В університеті Ліні багато пробачали, проте дівчина й сама розуміла, що річ тут не лише в навантазі.

Уже березень оббивав пороги, а те, що раніше їй здавалося осінньою меланхолією, чомусь не минало, набуваючи обрисів того лячного слова, яке вона так боялася промовляти навіть подумки. Того, що відбирає бажання жити. Того, що нашіптує на задвірках свідомості заборонене, гріховне й по-
части ганебне бажання відійти в засвіти.

Лінині товариші розважалися, а сама вона, щоб не вилетіти з університету, мусила надолужувати, стирчачи в місці, яке й домом не назвеш. Та й це давалося їй поганенько, бо вкотре проспала й не з’явилася на черговий «останній шанс». Прокидатися страх як не хотілося, а тим паче коли сни були такими солодкими.

Ліна згорбилася на кривому пластиковому стільці, впершись колінами в підвіконня, і позирала на дерева за вікном, усіяні бруньками. Подумки намагалася скласти докупи друзки сну, що люстерком розбився об десятий звук будильника. Нічне марення було таким розмитим, сплутаним і зіжмаканим, та в кожному його уламку вгадувалося дещо спільне: рудий незнайомець й усепоглинальне відчуття безпеки й затишку. Певно, тому вона не хотіла прокидатися. Ці дивні фантазії вже майже пів року були для Ліни єдиним заземленням.

І щоразу той самий незнайомець. Вона й справді ніколи не стрічала юнака з такою полум’яною чуприною, що багряніла сяйвом навіть у найпохмурішому сновидінні. Ліна мріяла бодай раз зустріти уві сні брата. Натомість у голові оселився якийсь зайда, і навіть тепер, коли вона мала б хвилюватися через навчання, весь сором за те, що спізнилася, витіснили думки про нього.

«Хто ти?» Вона так часто питала це, але він не відповідав. Лише сяяв усмішкою, гострішою за зорі, бо сам немовби знав її. Спершу Ліна бачила лише його волосся, згодом вималювалися риси обличчя, але коли після пробудження вона намагалася їх відтворити в пам’яті, то не могла. Ніби
її свідомість гралася, пропонуючи недосяжне з іншого світу.

Відтоді чужинець непроханим гостем являвся до Ліни кожної ночі. Все, що дівчині залишалося по тому – клаптики спогадів, які здавалися аж надто справжніми. Наче мур між реальним світом і краєм по той бік взявся тріщиною.

***

Так Ліна дотягнула до кінця лютого. Тиняючись поміж царством уяви та гнітючим сьогоденням, вона зрештою закрила всі університетські борги та змогла вдихнути на повні груди.

Її друзі планували вечорниці з ночівлею в лісі, щоб відсвяткувати завершення навчання, хоча на них уже чекали нові лекційні будні. Це було радше для Ліни, за яку вони переживали, бо надто вже понурою та відлюдькуватою дівчина стала.

Тож, збираючи по краплині сякий-такий ентузіазм, Ліна пакувала наплічник з усім необхідним для ночівлі в лісі. На поміч їй прийшла Ірися – найближча подруга ще з дитинства. Вона не так допомагала збиратися, як прагнула проконтролювати, аби Ліна не передумала й не закуталася в коцик, відгородившись від довколишнього світу.

Збиралася натхненно, хоч і майже мовчки. Ірися чи не єдина пам’ятала, якою говіркою Ліна була колись. Втрата батьків надовго відібрала балакучість, а відколи її покинув брат, дівчина й зовсім сховалася в мряці власних думок. Кожен проживає горе по-своєму, Ірися це розуміла, та бажання розрадити Ліну розбивалось об звичайне незнання, як це зробити.

А жалощів і співчуття Ліна не любила. Не терпіла, коли її підозрювали в слабкості. Тож найкраще, на що спромоглася подруга, – поділитися останніми новинами та сподіваннями на прийдешню ніч.

– Остап через цю ночівлю посварився зі своєю, і вони розійшлися, прикинь! – торохтіла Ірися.

Ліна лише кивнула. Знаючи пристрасть подруги до пліток, вона сповна вдовольняла її своїм мовчанням. А надто ж коли йшлося про Остапа, в якого Ірися років зо три вже була закохана.

– Коротше, він тепер вільний. Там і так усе на шмарклях трималося, а ще й буде сам ночувати... Божечки, це знак!

– Не будуй собі марних надій. Ти ж їх знаєш: сьогодні розійшлися, завтра знову разом... – озвалася Ліна.

Ірися аж умовкла від несподіванки: чи не вперше за вечір подруга промовила стільки слів. Тож заговорила про інше.

– Візьми ще змінний одяг, якщо задощить.

– Піде дощ – сидітиму в наметі, – відрізала Ліна.

– А ворожити зі мною хто буде?

Ліна заходилася вигрібати з шафи речі в пошуках одежини, якої не шкода. Випорпала старі джинси та втрамбувала в наплічник.

– Ірисю, я розумію, що це дуже весело, але ж не можна ворожити, просто коли тобі хочеться. Здається, це не так працює.

– Хто сказав? По перше, квітко моя, ти просто досі ображена за вінок. До речі – про це. Якщо ти забула, то мій упіймав Остап, тому в мене великі плани на сьогоднішню ніч вільних і молодих... А по-друге, не знаю, яким місцем ти читала чат, але це ніч пробудження весни! Коли, як не сьогодні, шукати свою долю?

Ліна зібрала каштанове волосся в гульку на потилиці й надягла наплічник, важко зітхнувши.

– Ти як сорока, – мовила до подруги.

Ірися набурмосилась і попрямувала до дверей. Хай там як, чиїсь понурі темні хмари не могли затьмарити її сонячного настрою. Остап – її доля, скільки ще знаків йому треба, щоб він це усвідомив? І коли, як не на Колодія, мають зустрітися наре ́чені долею душі?