Сара до Астрід – прийом. «Твої листи я зберігаю під матрацом…»

Коли йдеться про дружбу з величезною різницею у віці, найпростіше уявити собі няшне дитя молодшого шкільного віку й мудрих бабусю чи дідуся, готових відкрити малечі весь світ широкий. Власне, не дивно, чому складається таке враження, бо сюжет поширений й багатий. Для мене чи не найулюбленішим текстом такого плану є «Літня книжка» Туве Янсон. Та й загалом в дитинстві я такі книжки обожнювала, бо сама була тією дивакуватою дитиною, якій з дорослими розмовляти було цікавіше. А от тепер мені стало цікаво, що буває, коли в дітей вичерпується няшність. Відповідь отримала трохи несподівано – з листування Астрід Ліндґрен з юною фанаткою, що минулоріч вийшло українською.

Історія, що стоїть за «Твої листи я зберігаю під матрацом…», проста, але по-своєму фантастична. Невід’ємною складовою слави Астрід Ліндґрен був нескінченний потік листів від шанувальників. Зазвичай письменниця ґречно дякувала за увагу й на тому все. Але 1971 року вона отримала черговий лист і… схоже, він її добряче вибісив. Дванадцятирічна Сара розповідала, що хоче стати акторкою і нехай тьотя Астрід їй в тому посприяє якось, вона ж мусить знати людей з кіно, правильно? За її книжками ж кіно знімають, правильно? Сара, правда, вважає, що лайняне кіно за книжками тьоті Астрід знімають, і діти-актори там нездари, і взагалі – світ добряче паскудне місце, але нехай тьотя Астрід допоможе, що їй, шкода? Коли я читала цього листа, то все не могла збагнути: це як же зірки стали, що воно не опинилося у сміттєвому кошику десь після цього пасажу:

    А скоро вийде Еміль. Я сподівалася, що Еміля не зачеплять. Аж ні, його теж зіпсують. Ти не уявляєш, що ти створила.

Аж ні. Астрід відповіла на цього листа. Не відпискою, докладно відповіла й, очевидно, дала малолітній нахабі добрячого прочухана. Очевидно – бо Сара того листа викинула. Та за деякий час вирішила вибачитися – і з того вийшла історія дружби за листуванням, що з перервами тривала більше двадцяти років.

Оця невелика книжечка – це і є ті листи: мінімально анотовані, з усіма особливостями авторської орфографії та пунктуації (а вони в Сари часом цікавезні) і, що головне, без цензури. Подумаєте: а що такого може бути у листах, що дитина пише улюбленій письменниці? От правда, багато цікавого. Власне, цю тривалу дружбу підживлював і шалений темперамент емоційної Сари, і щира цікавість, з якою старша жінка спостерігала за своєю протеже. І не тільки спостерігала. Давала поради з письма. До прикладу, відрадила Сару писати повість від імені трансгендерної дівчинки (ага, це все ще 1970-ті). Давала життєві поради. Вмовляла кинути курити і влаштувала невеличкий «антисигаретний» трастовий фонд (тизер: Сара таки по ті гроші звернулася, але за скрутних обставин). Розраджувала, переконувала, що життя – не аж така погана штука, згладжувала гострі піки підліткових емоцій, перепитувала, як там справи у вже дорослої Сари, терпляче й дуже делікатно відбивалася, коли Сара вдарилася в неофітський прозелітизм, і зізнавалася: «У мене душа не на місці, коли я не знаю, що і як з тобою».

Про Сару: у часи соцмереж і невпинного вербального самовираження натрапити на потік підліткової свідомості – діло елементарне. Але читати одкровення підлітка 1970-х – причому такі, що ніхто їх не чепурив, а дівчинка практично нічого не приховує – було дуже цікаво. По-перше, бо дійсно круто читати свого роду «першоджерело». По-друге, бо це хороше щеплення від «Старші нічого не розуміють» – вони, виявляється, приблизно те ж саме переживали, просто кількома десятиліттями раніше. По-третє, бо Сара – дійсно непересічна особистість. Щира, яскрава, імпульсивна, уважна, схильна до самоаналізу, трохи парадоксальних міркувань та театральних жестів. Пихата, нахабна, ледаща, егоїстична, доволі неприємна, готова долучитися до цькування й підставити ніжку ближньому своєму, якщо вже так випаде. По-своєму світла і по-своєму неймовірно нещасна. Розгублена й загублена. Така, що виросла посеред насилля й регулярно стикалася з ним, коли стала старшою. Кумедно-нестерпна в підліткові роки й просто нестерпна в дорослі. Взагалі, читати Сарині листи моторошно, бо з кожної другої сторінки поміж чужих слів визирає власне відображення. А у чесному відображенні людини в неблагословенному віці 12-16 років малувато приємного. Дивовижно, що доросла Сара вирішила нічого не міняти. Вона каже, що питала в матері, чи не варто викреслити ті фрагменти, де йдеться про насилля у сім’ї, і мала Сара про ту сім’ю розповідає такі речі, за які нині батьків судять, але її мама вирішила, що треба бути чесними. Тож до себе Сара застосувала той самий принцип: вона не приховує того, як намагалася залицятися до вчителя, як вешталася усюдами й гаяла молодість (знову ж таки – не від хорошого життя) і навіть того, що намагання з місця в кар’єр навернути Астрід до віри християнської теж мало цікаве підґрунтя. Й оце поєднання щирості молодшої Сари й сміливості дорослої робить це листування безцінним документом. Але ж тут була й інша сторона.

Про Астрід: чергове страшне зізнання – я належу до тієї школи думки, яка зазвичай щиро й вперто не цікавиться особистістю авторів. От максимально принципово, хіба що особисто з ними знайома, там уже не викрутишся. Й отак опосередковано зазирнути в голову одній з найулюбленіших письменниць дитинства було моторошно. А раптом вона не така, як мені здавалося? Фух. З Астрід все класно! Найбільше вражає те, що 50 років різниці у віці між співрозмовницями відчуваються, звісно, але, якщо в цій книжці і є зверхність – джерелом її є мала проноза. Схоже, Астрід Ліндгрен володіла неабияким талантом: вона щиро цікавиться своєю співрозмовницею і вміла роздивитися перелякану самотню дівчинку під бравадою й гучними вчинками. Астрід сприймає молодшу подругу не як розвагу і не як вправу з благодійності, а як рівноцікаву особистість. Вона розпитує, радить, шпетить, але завжди делікатно відступається, коли відчуває, що починає тиснути на особисті кордони юної людини. І для більшості з тих порад й напучувань геть не треба робити знижку на давні часи та вік промовиці. Позиція Астрід непохитна: дівчино, ти самоцінна, можеш все, вивчись, не дуже покладайся на чоловіків і завжди пам’ятай, чого хочеш саме ти, а не люди від тебе. Ні, іноді її, зрозуміло, пробиває на «старече буркотіння» (тм), наприклад, коли вона починає читати лекції про шкоду від куріння чи огидність дівочого сп’яніння. Але коли її заносить – завжди перепрошує, радить звернутися до ближчих людей і, от видно неозброєним оком, як намагається формулювати так, щоб не зробити боляче. Іноді від цього сльози зворушення на очі навертаються, іноді стає трохи весело. Особливо в той момент, коли Астрід охайно, навшпиньках коментує захоплення Сари шкільним вчителем. (NB: в юності Астрід Ліндґрен мала роман з набагато старшим чоловіком, батьком її шкільної подруги, й потайки народила позашлюбну дитину – про цей період її життя є хороший фільм). А ще помітно, що в цьому листуванні розповіді про Сарине життя її цікавить значно більше за можливість поділитися подробицями власного. Старша жінка часом нарікає на погане здоров’я, розповідає коротенькі анекдотки про непросте життя відомої письменниці, скаржиться на непосидючих онуків і розпитує, розпитує, розпитує. Про творчу кухню славетної письменниці з цієї книжки багато не дізнаєшся. А от про чуйну й уважну людину, яка вміє перекидати містки через прірви, які, здавалося б, розділяють намертво – можна дізнатися чимало. А найцікавіше, що спостерігати, як ця дружба з часом затухає: у Сари своє бурхливе життя, а Астрід старішає, поволі втрачає зір і їй все важче активно листуватися – водночас і сумно, і по-своєму втішно. Бо, крім всього іншого, це книжка про неминучість змін, які несе із собою час та вік. І – попри очікування вона – не лякає, а підбадьорює.

PS про видання: а чудове видання зробила Рідна мова! Перфектний переклад Галини Кирпи – оманливо простий, бо Сара не гребує альтернативним синтаксисом й численними неологізмами, присмачує текст просторіччями й діалектизмами, цікавезна робота вийшла. Хороший папір, хороший друк, чудова верстка, є трохи ілюстрацій, прикінцеві примітки з оригінального видання (і я навіть не знаю, що тут тішить більше – що ті примітки є, чи що вони, алілуя, прикінцеві). Зворушливі скруглені кутики в обкладинки, і лясе є. Єдине, що дивує – серія. «Популярна психологія». В принципі, можна натягнути – Астрід дійсно дає Сарі численні поради. Але все одно трохи дивно.

    Скажу тобі, Саро, що свобода – твій найкращий заповіт. Для неї ти з’явилася на світ.

Джерело: Vaenn's bookblog