«Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка: короткий екскурс романом

Експериментальний роман, що кидає виклик суспільству, яке зображує. В «Записках Кирпатого Мефістофеля» можна відшукати автобіографічні моменти, та ще більше тут замальовок з життя Києва початку ХХ століття.

Жанр: психологічний роман
Літературний напрямок: модернізм
Вперше опублікований у 1917 році

Цінності:
Сім’я, зокрема діти
Права і свободи
Новаторство та розвиток, зародження нових цінностей на противагу старим
Відкритість до експериментів

Ідеї:
Конфлікт між розумом та почуттями
Руйнування інституту сім’ї у його попередньому вимірі (мотиви перелюбу, розлучення, громадянського шлюбу, опіки над дітьми не у шлюбі)
Правда для кожного своя
Двоїстість людської натури

Неочевидна ідея:
Сумніви батька щодо його приналежності до дитини можуть зруйнувати сім’ю (або ж створити нову).

За що критикували «Записки Кирпатого Мефістофеля»?
Критикували твір переважно за політичні погляди автора, адже у романі прослідковуються Винниченкові симпатії до революції та революціонерів.

Персонажі:

Яків Михайлюк – саме той Кирпатий Мефістофель. Успішний адвокат, франт і гравець, чоловік, який має гроші і не бачить зла в тому, щоб торгувати совістю. Він – головний двигун цієї розповіді. Він же й оповідач. Він – і цинік, і людина, яка каже про себе так: «Я не можу заснути, поки не розкажу собі казку».

«Мені приємно заманути чоловіка на саму гору й зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією і захватом, блискає жах, – є найкращий».

Сосницький – товариш Михайлюка, з персонажем читач здебільшого знайомиться в контексті сумнівів щодо того, чи його старший син Андрійко насправді його. Такі ж сумніви й у кирпатого Мефістофеля, в якого був короткий зв’язок з Сонею, дружиною Сосницького.

«Сосницький гасає в різні боки. Коли ведеться йому, може кинутись у воду і, рискуючи життям, рятувати другого. Коли погано з ним, може підставити ніжку приятелеві й знаходити для себе сатисфакцію в біді його».

Панас Павлович Кривуля – безвольний та нерішучий чоловік, закоханий по вуха в молоду жінку, яку піддурює обіцянками про їхнє спільне в майбутнє, але в той же час не здатний вийти зі шлюбу, який вичерпав себе.

«Треба постаратись розійтися мирно та полюбовно, не перериваючи відносин. Коли ж це неможливо, то треба терпеливо, мужньо нести свій хрест до кінця. У стражданні, яке б важке воно не було, є теж свій позитивний змисл».

Клавдія Петрівна – одинока матір, стосунки з якою Михайлюк вважає ледь не благодійністю, але зрештою зовсім заплутується в них.

Біла Шапочка – спочатку недосяжний ідеал для кирпатого Мефістофеля, потім – жінка, яку він бачить своєю дружиною. А що ж у фіналі?

«От ви закохані в кого небудь. Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хіба це є підстава для шлюбу, для народження нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте у дрібничках, у звичках, у найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для творення шлюбу, справжнього, гідного теперішньої людини».

«Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби».

Конфлікти роману:

Конфлікт невизначеності, незакінченості: практично всі персонажі роману зупиняються за крок до мети, якої щиро прагнуть.

«Але, даючи собі слово, я в цю ж мить з нудьгою та зневагою до себе знаю, що не додержу слова. О, як я зневажаю тоді себе! Нікчемний, недороблений Кирпатий Мефістофель! Ні в чому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не можу дійти до кінця. Рідко яку книжку я дочитую до краю. Мої довгі судові справи наганяють на мене нудьгу, я спішу скинути їх із себе, передаю іншим, калічу, програю. Ненавиджу і мщуся я тільки вибухами, спокушаю в один замах, а коли треба робити методично, постійно, тягом, прохолоджуюсь, і нічого не виходить».

Конфлікт моральності: у «Записках Кирпатого Мефістофеля» безліч сірих зон і моментів, коли не все так однозначно.

«Триста карбованців для чесности при голодних очах і діточках – це поважний удар їй».

«Так значить, кінець. Добре! Через що? Через мою неморальність. Що ж таке моральність? Моральність – це рожева пудра на законах природи».

Конфлікт між старим баченням сім’ї та новим підходом до неї, вільним коханням.

«Я можу запропонувати тобі тільки те, що маю: моє палюче бажання тебе, твоїх уст, грудей, усього твого тіла, співзвучного, рідного моєму. Я не обіцяю тобі нічого: ні вірности, ні вічности мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу й тобі, й собі. Але є в мене, крім цього, ще одне: це моя давня, викохана довгими роками туга за матір’ю дітей моїх, за другом і товаришем мого життя. Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати за бруд нене, зогиджене мною моє існування. Коли ти шукаєш батька твоїх дітей, коли маєш і ти тугу за товаришем життя й віриш моїй тузі, коли маєш сміливість шукання й не боїшся можливих помилок та невдач, то я можу запропонувати тобі ще одне – ось це моє давнє шукання, мою мрію, мою тугу за створенням себе…»

«Коли ж знайомимо одне одного з своїми приятелями, то не знаємо, як казати, й називаємо просто своє прізвище. Ми не кажемо: це мій чоловік або це моя жінка. Нам соромно й ніяково так казати – ми ще не чоловік і не жінка. Ми поки що любовники, товариші веселого п’яного бога. Ми бенкетуємо і справляємо оргію нашого п’яного кохання».

«Але мимоволі не свідомо й потай стежимо одне за одним. Мені не все подобається в ній. А вона, здається, не зовсім вірить мені. Коли мине оргія, вона думає собі: я піду від неї, так усі роблять. І мені не подобається, що вона плаче від цього, тільки плаче. Вона повинна інакше почувати. Я не знаю, як саме, й не можу навчити її, але плакати не треба».

Портрет Мефістофеля з різних ракурсів

«Я – довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою й густими бровами, похожими на дві лахматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице й постать мене називають Мефістофелем, а за ніс – Кирпатим Мефістофелем».

«Ти – людина глибоко ненормальна, негарна й жорстока. Ти хитрий і вмієш ховати себе, але тебе все ж таки видно. В тебе нема нічого не то що святого, а... а навіть дорогого, цінного в житті. Я не знаю, навіщо ти живеш. Побувши з тобою, почуваєш себе порожнім і зайвим. Стає нудно жити…»

«Тепер я вже не гасну, лишаючись наодинці з собою; не хапаюсь до людей. Навпаки, мені здається, що тепер я з ними пригасаю. Мабуть, у тих, що видужують, буває такий стан. Але від чого ж я видужую?»