«Вона хотіла врятувати пінгвінів, тим часом пінгвіни врятували її», – рецензія на «Туди, де пінгвіни»

«Життя може бути чудовим. Воно може загоїти рани рани на тому черствому серці та запевнити його, що завжди можна почати все з початку, ніколи не пізно все змінити. Воно переконує, що в світі є безліч речей, заради яких варто жити. І одна з них – про що я навіть подумати ніколи не могла – це пінгвіни».
«Туди, де пінгвіни» Гейзел Прайор

Саме з цієї цитати хочеться розпочати рецензію на книгу «Туди, де пінгвіни» від британської письменниці Гейзел Прайор. Коротка думка, але саме вона влучно передає ідею, яку в історію заклала авторка.
«Туди, де пінгвіни» – бестселер, який завоював і мою любов. Книга розбиває серце та складає його знову.

Про що ця історія?
Головній героїні 86 років. Вона має великі статки, але не родину. Вона може купити собі все, що захоче, але ні за які гроші не придбає щастя. Вероніка – старенька, яка з осторогою ставиться до людей, завжди холодна та закрита в собі. Та раптом вона вирішує поїхати до Антарктиди, де досліджують пінгвінів Аделі. Хоч її відмовляють, Вероніка все одно рішуче налаштована, й старість їй не стане на заваді, адже ніколи не пізно почати жити по-справжньому.
По телебаченню головній героїні дуже сподобались пінгвіни, й вона вирішила, що заповість дослідницькій групі увесь свій спадок. Та все ж, побачивши скриню, в якій ховала секрети, жінка вирішує перевірити, чи немає в неї десь родичів. І диво – знаходить онука. Та спершу молодик не виправдовує її сподівань. Тож Вероніка має вирішити: віддати гроші на дослідження пінгвінів чи близькому родичеві? Поїхати в Антарктиду чи ближче пізнати онука? Відкритися й відпустити минуле чи заховати скриню зі спогадами й далі тримати все в собі?
Ця історія про ті почуття, які люди часто тримають в собі, про вміння їх показувати й вміння приймати любов інших, про великі витрати та про біль від цього, про минуле й теперішнє, які не існують одне без одного.
Ця книга про людей. Про людей різних. Тих, які пережили війну та її наслідки, та тих, які виросли вже після воєн, але все одно страждають і долають труднощі.

Стиль оповіді
Книга написана від першої особи Вероніки та Патріка. Розділи чергуються і за своїм стилем відрізняються. Ті, де розповідає, Вероніка моментами нагадали «Чоловіка на ім'я Уве». схожі. Вероніка розповідає в притаманній для старших людей манері. Вона не апелює до почуттів, прохолодна в спілкуванні. Натомість Патрік – оповідач динамічний, емоційний, знає, що таке імейл та блог. Він сучасний та близький читачеві.
Мені сподобалось, як авторка зуміла передати через оповідь характери героїв. Думаю, навіть якщо вирвати якийсь абзац із контексту та дати читачеві, який уже ознайомлений, він вгадає, хто так розмірковує: Вероніка чи Патрік. І це круто, що герої не змішались та не втратили своєї особистості.
До речі, поміж оповідей Патріка та Вероніки також прокрадаються уривки із щоденника молодої Вероніки, які частково розповідають долю героїні та дають можливість краще її зрозуміти. Цікавий прийом «історія в історії».
Стиль у авторки чудовий. Книжка читається надзвичайно легко. Її можна «проковтнути» й навіть не помітити. Для читання достатньо мати 1-2 дні, а емоції потім залишаться надовго. Тут майстерні описи природи. Наприклад:

«Величезні айсберги велично пливуть по воді, мов неповороткі морські чудовиська. Над головою ширяють мартини. Хвилю б’ють об борт корабля. Поверхня океану вкрита уламками криги…»

або

«Сьогодні не дуже холодно, падає лапатий сніг. Подекуди він збирається в кучугури, які нагадують зефірки, а деінди лягає тонким шаром…»

Персонажі – живі та багатогранні
Центральними героями роману є Вероніка та її онук Патрік. При цьому вони обоє багатогранні та яскраві, бо кожен має за плечами історію, до того ж нелегку. Та все одно вони борються і прагнуть жити так, як уміють.
Вероніка – 86-річна самотня жінка. І її самота тягнеться за нею ще з далекого минулого. Їй не пощастило народитися в часи війни. А як відомо, воєн без жертв не буває. Доля у Вероніки була надзвичайно важка. Жінці довелося пережити стільки болю та отримати чимало травм, тож не дивно, що вона стала закритою й нікого не хоче до себе підпускати. Та письменниця Гейзел Прайор показує нам Вероніку в динаміці. Жінка змінюється (і тут можете повернутися на початок рецензії та прочитати цитату, яку я розмістила на початку) і життя дарує їй ще один шанс.
До речі, в книзі відведено велику роль і самим пінгвінам, навіть є вставки із блогу однієї з науковиць, і вони органічно вплетені. Наприклад:

«Пінгвіни Аделі дуже допитливій завжди заклопотані. Сьогодні ми з Веронікою позначали гнізда, і один такий цікавий тип крутився біля нас. Він ще замолодий, щоб заводити сім’ю, і був дуже заінтригований, що це ми тут робимо. Ось фото, як вони з Веронікою дивляться одне на одного».

Як бачимо, вставки з блогу дослідниці пінгвінів, де була головна героїня, сприяють її кращому та рівносторонньому розкритті як особистості, яка долає важкий шлях до пізнання себе.
І в Патріка доля виявилась нелегкою. Він не знав свого батька й рано втратив матір, йому ще маленьким хлопчиком побував у кількох прийомних родинах, а дорослим навіть пробував наркотики. Та авторка показує Патрика кмітливим і добрим. Цей герой розвивається, хоч й не так помітно, як у випадку з Веронікою. Однак він все одно цікавий та притягує до себе увагу. Патрік хоче дізнатися про своє минуле, ким був його батько – чому він такий, який є? Адже теперішнє без минулого не буває. Тож ці питання його дуже турбують.
І закінчу свою рецензію словами, які розміщені позаду книги: «Вона хотіла врятувати пінгвінів, тимчасом пінгвіни врятували її». Цим усе сказано. Тож чекаю з нетерпінням на другу частину, яка має бути такою ж теплою, що зможе розтопити всю Антарктиду.

Авторка фото та тексту: Світлана Небилиця @books_passion__