Як створювали «Блекседа». Фрагмент інтерв’ю з творцями

Повна версія цього інтерв’ю розміщена у «Блексед. Книга 3. Амарилло та інші історії», що вийшла друком у видавництві «Рідна мова» навесні 2021 року.

А кому з вас двох належить ідея проєкту «Блексед», і як ви його розвивали?
Хуан Діас Каналес: В основі проєкту лежать кілька коротких історій, які я намалював з десяток років тому. Я мав намір опублікувати їх у іспанських журналах.  У цей час ми з Хуанхо взялися за розробку спільного мальопису. Під час однієї з мандрівок Хуанхо до Мадрида я показав йому кілька роздруківок перших «протоісторій» про Блекседа. Тоді він запропонував мені відкласти на певний час той наш перший проєкт і взятися за дещо амбітніше: серію альбомів, головним персонажем якої є кіт-детектив. Відтоді — дуже повільно через відстань, що нас розділяла (Хуанхо мешкав у Парижі, а я — в Мадриді), і через роботу, яка поглинала практично весь наш час — ми почали продумувати історію «Десь серед тіней».

Чому ви вирішили створити реалістичний детектив, де в ролі людей — тварини?
ХДК: Мабуть, це був найцікавіший аспект проєкту — і, водночас, найризикованіший. Попри, здавалося б, просту історію, сама ідея занурити тварин у реалістичні середовище й сюжет видавалася трохи ризикованою. Поєднуючи жанр нуару й «анімалістику», ми отримали надзвичайно багату гру контрастів. На одній шальці терезів був дуже сучасний жанр — детектив, — якому ще й сотні років не виповнилося, а на іншій — байки, не молодші за рід людський, і, без сумніву, старіші за письменство як таке.
Мені здалося, що було б цікаво зіграти на стереотипах усередині стереотипів. Тобто жонглювати яскравими кодами детективів, поєднуючи їх зі стереотипами про персоніфікованих тварин.
Хуанхо Ґуарнідо: А мені навіть ніколи не спадало на думку, що одного дня я візьмуся за детектив. Однак мене миттю спокусила ідея поєднати анімалістичний антураж із барвами класичного детективу і загорнути все це у дивовижно реалістичну обгортку. Я обожнюю малювати тварин, а завдання надати реалістичних рис анімалістичним персонажам стало для мене цікавим графічним викликом. Працювати над виразами облич і жестами наших персонажів, щоб вони заграли як актори, було надзвичайно захопливо.
До того ж, цей всесвіт видався мені цікавим із творчого боку: він дає змогу витворювати іронічні та комічні ситуації, що можливі тільки в анімалістичному контексті.  
У De caps et de crocs читачі бачать, як на маленького кролика-галерника тиснуть інші, що виглядає страшенно смішно!
На мою думку, у сценарії «Блекседа» трапляється чимало таких сценок. Наприклад, кіт, що намагається підлещуватися до миші, або ж носоріг, який носить шийний комір через перелом шиї…
ХДК: Або ж лис із цинічним поглядом на життя, що працює в поліції.
ХҐ: Саме так. Один із читачів висловив на сайті BD Paradisio дуже слушну думку щодо цього персонажа. У лави фараонів, де зазвичай працюють собаки, затесався дещо інший представник Псових… Це дика тварина, неконтрольована. І їй цілком комфортно живеться у світі брехні. Лис додає нотку сарказму й двозначності ролі поліції в історії.     

Ця іронія зринає не лише в кількох комічних сценах, а й у низці монологів і діалогів альбому.  
ХҐ: Так, ми хотіли відновити зв’язок із діалогічним жанром, притаманним класичним фільмам і романам у жанрі нуару. У ті часи діалоги між персонажами скидалися на справжні дуелі з красномовства, вигадливості й гострослів’я. Варто переглянути, наприклад, «Великий сон», де Гемфрі Боґарт і Лорен Беколл повсякчас віддаються словесним сутичкам.

Під час знайомства з «Блекседом» читача ні на мить не відпускає враження, наче він переглядає фільм, а якщо точніше — нуарний фільм (це відчутно в наративних стратегіях, монтажі, кольорах і порушених проблемах). Чи були алюзії на нуарні фільми навмисними?
ХҐ: Звісно ж. Ба більше, вплив кіно простежується у «Блекседі» на багатьох рівнях: і на естетичному, і на ідейному. Наш мальопис — збірка кліше й посилань.
ХДК: У будь-якому разі сьогодні абсолютно неможливо витворити «нуарну історію», цілком позбавлену впливів кіно. Варто зауважити, що цей жанр народився практично одночасно і в романах, і в кіно, і в коміксах.  
Такі видатні майстри нуарного роману як, наприклад, Корнелл Вулріч або Реймонд Чандлер також працювали сценаристами в Голлівуді. Щодо Чандлера, то він примудрився навіть писати сценарії для стріпів Алекса Реймонда Agent secret X-9.
Сьогодні єдність між різними мистецькими мовами продовжує зберігатися.  
Іноді, коли читач занурюється у романи Джеймса Еллроя, його охоплює відчуття, буцімто він дивиться фільм. Стилістичну єдність тільки підкреслює успіх, який чекав на екранізацію його роману «Таємниці Лос-Анджелеса».

Одним із головних аспектів, які посилюють кінематографічність «Блекседа», є розкадровка.
ХҐ: Із розкадровкою можна гратися у дуже різний спосіб, але у цьому проєкті мене цікавила кінематографічність оповіді.  
Користуючись засобами банд десіне, я прагнув передати читачеві ті відчуття, які він міг би отримати, переглядаючи фільм.
Звук, час і рухи постають у фільмі складовими наративної мови. Працюючи над розкадровкою, я перекладав мову кіно на техніки банд десіне. Низка візуальних і наративних кодів цієї мови припала до смаку аудиторії, а тому їх можна використовувати і в мальописах. Наприклад, горизонтальний формат панелі може викликати асоціації з кінематографічною системою «Сінемаскоп». Завдяки ширині створюється ефект реального зображення, яке, хоча цілковито й не відповідає полю зору, проте у культурному сенсі набуває саме такого виміру.
...

А як саме відбувається ваша співпраця?
ХДК: Гадаю, одним із аспектів, який полегшив нам життя, було те, що ми обидва маємо досвід у світі анімації, а там робота в команді є звичною справою. Щиро кажучи, ми починали як колеги, працюючи в команді з розкадровки в мультиплікаційній студії.
Першим етапом стало написання сценарію, який більше скидався на сценарій до фільму, аніж до банд десіне. Народившись на світ, перша чернетка потрапляє до рук моїх довірених радників: Терези (моєї дружини) та Хуанхо. Їхні думки дуже важливі для мене, адже завдяки ним я маю змогу виявити структурні хиби, нечітких персонажів або ж діалоги, що не працюють.
Після обміну враженнями я доводжу історію до фінальної версії. Саме її використовує Хуанхо, щоб зробити ескізи.  
ХҐ: Зізнаюся, мені найбільше подобається робити розкадровку.
ХДК: Після цього втручання у сценарій стають мінімальними і стосуються тільки кількох рядочків у діалогах, якщо цього потребує розкадровка.
«Кастинг» персонажів — невід’ємна частина роботи над сценарієм, але, здебільшого, це моє завдання — визначати, яка тварина зіграє яку роль. А втім, «Блексед» народжується у співпраці: ідеї Хуанхо в цьому питанні надзвичайно цікаві, адже він великий знавець тваринного світу. Неодноразово тварини змінювалися у процесі створення альбому. Наприклад, спершу ксилофоніст був фенеком, а потім перетворився на оту чудернацьку тварину, назву якої ніяк не можу запам’ятати. Як там було? (Він звертається до Хуанхо.)
ХҐ: Довгоп’ят! Нам потрібно було знайти кумедну і водночас дуже маленьку тварину, яка б контрастувала із Зануком. Тому я подумав, що довгоп’ят зі своїми очима переляканої сови може виявитися цікавим. А оскільки ми ніяк не могли визначитися щодо секретарки, я запропонував віддати образ лихої тітки козі.
ХДК: Так само трапилося із кабаном-боксером. За задумом там мав би бути бик. І з орангутангом-блюзменом із «Сайфера», який спершу був горилою. У всіх згаданих випадках візуалізація Хуанхо переважила над оригінальною сценарною ідеєю.

Розмовляв Венсан Лямассонн