- А ти часом не брешеш?
- Я лише розтягую межі правди, де бачу можливість. Я письменниця.

Однозначно краща книжка місяця, а, може, й всього літа.

Ви вірите в збіги? Бо головній героїні Лоувен, здається, таки на них щастить. Спочатку вона стає свідком аварії, потім добрий чоловік з вулиці допомагає і віддає їй свою сорочку, бо забруднилась кров'ю після смертельної ДТП (згодом з'ясовується, що саме цей чоловік і є тим замовником, на зустріч із яким вона поспішала). Лоувен – письменниця. Правда, не дуже успішна. І от їй випадає нагода дописати три книги відомої авторки Веріті Кроуфорд, яка сама не може цього зробити, бо ледве вижила в ДТП. Лоувен погоджується на пропозицію чоловіка Веріті й приїжджає до них у маєток, аби розібрати папери, в яких можуть бути нотатки щодо майбутніх книг, натомість знаходить автобіографію Веріті й дізнається жахливі секрети родини.

Будинок, куди потрапила Лоувен, сповнений таємниць, і це лякає повсякчас. Письменниці вдалось так нагнітати обстановку протягом усього твору, що здавалось, ніби я й сама опинилась в тому будинку й дивлюсь на всі ті події, а не Лоувен. Атмосфера в книзі неймовірна, в потрібних моментах я затамовувала подих і очікувала найгіршого, але й сама не могла знати, що ж має статися. До кінця все тримається в таємниці, але й у фіналі не стає зрозуміло, де правда, а де вигадка. Кожен має зробити щодо цього свій вибір, проте не турбуйтесь – фінал тут не відкритий. Відповіді є, але вони не дають 100 відсотків упевненості в тому, що правдиві.

Написано так захопливо, що неможливо відірватися. З кожним розділом авторка тільки підігріває інтерес, робить все, аби читач не міг заспокоїтись й очікував, що з будь-якого куточка може виринути небезпека. Чимось ця книжка нагадала мені «Тринадцяту казку» Діани Сеттерфілд, але ідея тут зовсім інша. В обох є цей «аромат» таємниці, чогось небезпечного, чогось недоброго.

«Веріті» – це про сімейну драму, в якій невідомо, хто бреше, а хто просто прагне щасливого життя, це про кохання пристрасне та про кохання ніжне. Це потужний трилер (бо переживання супроводжує під час усього процесу читання), але не жахи. Так, вам буде страшнувато, але тут немає кривавих сцен абощо. У той же час це і детектив, і романтична проза. Це історія, яка в кінці ніби дає відповіді, але ти все одно не знаєш, чи вірити їм. Думаю, читачі розділяться на два таборі: ті, хто буде за Веріті й ті, хто буде за Джеремі з Лоувен. І мені важко обрати сторону, бо з одного боку про Джеремі та Лоув ми дізнаємося в теперішньому часі, ніби слідуємо за ними, а от про Веріті – лише із записів, тобто опосередковано, бачимо її очима Лоув. Тож якось автоматично я більше схиляюсь до Лоувен з Джеремі.

Історія читається легко, тому що абзаци в ній невеличкі і динамічні, й ти ніби перестрибуєш із одного на інший, а потім помічаєш, що вже прочитав пів книжки. «Веріті» – історія в історії. Ми читаємо про теперішнє, про роботу Лоув, її переїзд до маєтку Веріті, між тим читаємо розділи з минулого, з автобіографії письменниці, які Лоув знайшла в кабінеті.

Книга не маркована позначкою 18+, але тут є чимало описів відвертих та інтимних сцен. Вони, звісно, не дуже детальні, але й не на рівні поцілунків. Я замислилась: навіщо так багато описів цього інтиму, хіба вони важливі? Але потім дійшла висновку, що таки так. Вони трапляються саме в автобіографії Веріті й вміщені для того, щоб краще охарактеризувати цю героїню, показати, наскільки вона була зациклена на Джеремі, чому далі чинила так, як чинила. Крім того, є декілька жорстоких сцен, пов’язаних із дітьми, від деяких і мені ставало моторошно, тому я б радила читати цю книжку десь із 16-18+ років.

Книжка легка, інтригуюча, вміє змусити затамувати подих, не дасть спокою навіть після того, як ви прочитаєте її (я досі прокручую все в голові й намагаюсь зрозуміти, хто ж зло). Однозначно раджу читати її, упевнена, що вона стане однією з кращих ваших книжок.

Авторка фото та тексту: Світлана Небилиця @books_passion_

">

«Де правда, а де вигадка?» – рецензія на «Веріті» Колін Гувер

17.08.2021

5 хв. на читання

Рецензії та огляди

 

- А ти часом не брешеш?
- Я лише розтягую межі правди, де бачу можливість. Я письменниця.

Однозначно краща книжка місяця, а, може, й всього літа.

Ви вірите в збіги? Бо головній героїні Лоувен, здається, таки на них щастить. Спочатку вона стає свідком аварії, потім добрий чоловік з вулиці допомагає і віддає їй свою сорочку, бо забруднилась кров'ю після смертельної ДТП (згодом з'ясовується, що саме цей чоловік і є тим замовником, на зустріч із яким вона поспішала). Лоувен – письменниця. Правда, не дуже успішна. І от їй випадає нагода дописати три книги відомої авторки Веріті Кроуфорд, яка сама не може цього зробити, бо ледве вижила в ДТП. Лоувен погоджується на пропозицію чоловіка Веріті й приїжджає до них у маєток, аби розібрати папери, в яких можуть бути нотатки щодо майбутніх книг, натомість знаходить автобіографію Веріті й дізнається жахливі секрети родини.

Будинок, куди потрапила Лоувен, сповнений таємниць, і це лякає повсякчас. Письменниці вдалось так нагнітати обстановку протягом усього твору, що здавалось, ніби я й сама опинилась в тому будинку й дивлюсь на всі ті події, а не Лоувен. Атмосфера в книзі неймовірна, в потрібних моментах я затамовувала подих і очікувала найгіршого, але й сама не могла знати, що ж має статися. До кінця все тримається в таємниці, але й у фіналі не стає зрозуміло, де правда, а де вигадка. Кожен має зробити щодо цього свій вибір, проте не турбуйтесь – фінал тут не відкритий. Відповіді є, але вони не дають 100 відсотків упевненості в тому, що правдиві.

Написано так захопливо, що неможливо відірватися. З кожним розділом авторка тільки підігріває інтерес, робить все, аби читач не міг заспокоїтись й очікував, що з будь-якого куточка може виринути небезпека. Чимось ця книжка нагадала мені «Тринадцяту казку» Діани Сеттерфілд, але ідея тут зовсім інша. В обох є цей «аромат» таємниці, чогось небезпечного, чогось недоброго.

«Веріті» – це про сімейну драму, в якій невідомо, хто бреше, а хто просто прагне щасливого життя, це про кохання пристрасне та про кохання ніжне. Це потужний трилер (бо переживання супроводжує під час усього процесу читання), але не жахи. Так, вам буде страшнувато, але тут немає кривавих сцен абощо. У той же час це і детектив, і романтична проза. Це історія, яка в кінці ніби дає відповіді, але ти все одно не знаєш, чи вірити їм. Думаю, читачі розділяться на два таборі: ті, хто буде за Веріті й ті, хто буде за Джеремі з Лоувен. І мені важко обрати сторону, бо з одного боку про Джеремі та Лоув ми дізнаємося в теперішньому часі, ніби слідуємо за ними, а от про Веріті – лише із записів, тобто опосередковано, бачимо її очима Лоув. Тож якось автоматично я більше схиляюсь до Лоувен з Джеремі.

Історія читається легко, тому що абзаци в ній невеличкі і динамічні, й ти ніби перестрибуєш із одного на інший, а потім помічаєш, що вже прочитав пів книжки. «Веріті» – історія в історії. Ми читаємо про теперішнє, про роботу Лоув, її переїзд до маєтку Веріті, між тим читаємо розділи з минулого, з автобіографії письменниці, які Лоув знайшла в кабінеті.

Книга не маркована позначкою 18+, але тут є чимало описів відвертих та інтимних сцен. Вони, звісно, не дуже детальні, але й не на рівні поцілунків. Я замислилась: навіщо так багато описів цього інтиму, хіба вони важливі? Але потім дійшла висновку, що таки так. Вони трапляються саме в автобіографії Веріті й вміщені для того, щоб краще охарактеризувати цю героїню, показати, наскільки вона була зациклена на Джеремі, чому далі чинила так, як чинила. Крім того, є декілька жорстоких сцен, пов’язаних із дітьми, від деяких і мені ставало моторошно, тому я б радила читати цю книжку десь із 16-18+ років.

Книжка легка, інтригуюча, вміє змусити затамувати подих, не дасть спокою навіть після того, як ви прочитаєте її (я досі прокручую все в голові й намагаюсь зрозуміти, хто ж зло). Однозначно раджу читати її, упевнена, що вона стане однією з кращих ваших книжок.

Авторка фото та тексту: Світлана Небилиця @books_passion_