Рут Веа: Писати про світ, якого не знаєш

Ви, мабуть, чули цю пораду для письменників: «Пиши про те, що знаєш». Це одна з перших максим для майбутніх романістів. У цьому є своя зваблива логіка: якщо пишеш про світ, який добре знаєш, можна відкинути сумніви в дослідженнях і щодо достовірності – і просто створювати історію.

Але настає момент, де «пиши про те, що знаєш» починає здаватися гамівною сорочкою. У своєму першому кримінальному трилері In a Dark, Dark Wood я вирішила зробити головну героїню Нору письменницею і відправити її на дівич-вечір – про обидва ці досвіди я щось знала, хоча місце події (будиночок зі скляними стінами посеред Нортумберлендського лісу) повністю вигадала.

У своєму другому романі «Жінка з каюти №10» я вирішила розправити крила. Хотіла написати кримінальний трилер, події якого розгортаються під час круїзу, а я ніколи не бувала на жодному. Найближчим до цього моїм досвідом була мандрівка поромом через канал (зовсім не так гламурно). У той час в мене були маленькі діти, робота, дуже обмежена можливість користування дитячим садком, тож я не могла все кинути і вирушити у подорож норвезькими фйордами. Тому я сиділа в ґуґлі та на YouTube, і казала собі, що зараз почну писати, а в дослідницьку мандрівку якось виберуся ближче до фіналу. Спойлер! це так і не сталося. Я все ще не була на круїзі і вперше відвідала Норвегію під час промоції норвезького видання цієї книжки (Kvinnen i luger 10, якщо вам цікаво).

З «Та дівчина» вийшло 50 на 50. Моя головна героїня Ганна – продавчиня в книгарні, а ще вона вагітна. Я продавала книжки неповний робочий день, а також працювала в книжковій індустрії, тож це світ, який мені не дуже й треба було досліджувати. Коли маєш двох дітей, легко згадаєш, як це бути на шостому місяці і тягати свій ростучий живіт в та з авто, відвідувати УЗД та призначені огляди гінеколога.

Частина книжки, яка для мене була невідомою (і це велика частина), – Оксфорд – місто в якому Ганна та Ейпріл вчилися в університеті.

Я ніколи не вчилася в Оксфорді – я навчалася в Манчестерському університеті, і це зовсім інше. Коледж Магдалени в Оксфорді приймає близько 100 студентів на рік, і майже всі вони живуть і навчаються у стінах самого коледжу. Манчестер навпаки приймає більше 8000 студентів, і вони живуть в гуртожитках, багатоквартирних будинках, що належать університету, або ж в приватних орендованих помешканнях у південній частині міста. Це великий, метушливий, бурхливий студентський досвід, де дуже легко заблукати, переосмислити себе і вирішити, наскільки сильно ти хочеш влитися в це середовище, – це дуже відрізняється від закритого Оксфордського коледжу, де буквально всі знають твоє ім’я. Але як я могла відтворити досвід коледжу, якого в мене ніколи не було, і як це жити в місті, де ледь ступала моя нога?

Коли я питала інших письменників, що вони думають про те, щоб «писати те, що знаєш», думки розділилися. Ніл Ланкастер, колишній офіцер столичної поліції, який пише поліцейські детективи про Макса Крейґі, вважає за перевагу знати світ, про який пишеш: «Для мене так легше, (тому що) потрібно проводити мінімальне дослідження, – сказав він мені. – Я знаю, де можу зрізати дорогу, а де ні, щоб зберегти достовірність».

З іншого року, авторка трилерів Кейт Гелм, вибрала для свого роману The Secrets You Hide сетинг, який знала добре, оскільки працювала з судовими звітами, але думає, що перебування надто близько до теми може бути і недоліком. «Насправді я думаю, що добре поінформовані сторонні краще вибирають цікаві моменти, ніж ті, хто глибоко вкорінений у певний світ, тому що в цьому випадку ви занадто залучені / упереджені».

Клер Макінтош, колишня офіцерка поліції, каже, що є певні переваги в тому, щоб бути стороннім. «Я завжди хотіла бути стюардесою, – сказала вона мені, – тож пишучи трилер, де події розгортаються на борту літака, я просто втілювала свої дитячі мрії. Я провела двічі більше часу за дослідженням, ніж для своїх поліцейських трилерів, тому що хотіла, щоб у Hostage було те саме відчуття достовірності. Я зрозуміла, що можу писати вільніше без тягаря особистого досвіду на плечах».

Однак і досліджень, і знань самих по собі недостатньо. Рейчел Блок використовувала свій досвід молодої матері, коли писала Under The Ice, але виявила, що цього недостатньо, щоб зробити книжку переконливою. «Я писала про те, що знала, коли створювала першу чернетку, але десь до половини забула додавати сюжет. Писати про ситуацію, яку знаєш, – це одне, але сюжет керує всім».

Зрештою я не дозволила браку знань завадити написати «Та дівчина» так, як мені б хотілося. Місцем події став вигаданий коледж, що дало мені більше волі, і добрячу частину ковідного локдауну я безсоромно мучила розпитуваннями друзів, які були в Оксбриджі. Коли коледжі знову відкрилися для відвідчувачів, я нарешті змогла вибратися в справжню дослідницьку подорож особисто, в захопливу екскурсію за лаштунки одного з найстаріших коледжів Оксфорда. Справа тому, що Ганна теж є сторонньою – тож те, що її дивує незнайома оксфордська традиція, перекликається з моїм досвідом.

Можливо, вислів має звучати не зовсім як «пиши про те, що знаєш», а радше як «знай, про що пишеш». Досліджуйте уважно, уявляйте об’ємно, розправляйте свої крила.

І, якщо пишете про кримінал, не потрібно когось вбивати.

Матеріал з блогу Рут Веа