«Жінка з каюти № 10» – атмосферна історія, у якій журналістка Ло Блеклок отримала завдання мрії – написати про розкішний морський круїз. Які небезпеки можуть бути в такої подорожі?

Я прокинулася у темряві від того, що кішка товче мені лапами обличчя, випускаючи кігті. Це був перший натяк, що щось не так. Схоже, я вчора забула зачинити двері на кухню. Ось і покарання за те, що заявилася додому п’яна.

– Вали звідси, – простогнала я.

Делайла нявкнула і ткнулася головою в мою щоку. Я спробувала заритися обличчям в подушку, але кішка почала тертися об моє вухо, тому зрештою я перевернулася на другий бік і безжально спихнула її з ліжка.

Делайла гучно зістрибнула на підлогу з обуреним тихим «няв», а я натягнула ковдру на голову. Та навіть крізь неї я чула, як кішка дряпає двері, а ті торохтять.

Двері були зачинені.

Я різко сіла. Серце одразу ж закалатало. Делайла застрибнула до мене на ліжко з радісним муркотінням. Я притисла її до грудей, щоб вона не ворушилася, і прислухалася.

Я справді могла забути зачинити двері на кухню – та навіть просто грюкнути ними й не зачинити як слід. Однак двері до спальні відчиняються назовні – таке вже дивне планування моєї квартири. Делайла аж ніяк не могла сама зачинитися в кімнаті. Хтось інший це зробив.

Я сиділа завмерши, притискала до себе теплу Делайлу, яка важко дихала, і намагалася щось розчути.

Тиша.

Аж раптом я з полегшенням усвідомила — кішка, мабуть, сиділа під ліжком, і, прийшовши додому, я зачинилася разом з нею. Не пам’ятаю, щоб зачинялася у спальні, але ж я могла просто гахнути за собою дверима, не подумавши. Якщо чесно, все, що сталося потому, як я вийшла з метро, трохи пливе у пам’яті.

Головний біль почав даватися взнаки ще дорогою додому, і тепер, коли паніка по волі вщухала, я знов відчула, що череп розпирає від болю.

Я просто мушу кинути пити по буднях. У двадцять років це було окей, але зараз я вже не можу просто ігнорувати похмілля, як тоді.

Делайла почала незадоволено викручуватися з моїх обіймів, уп’ялася кігтями мені в руку, і я відпустила її, накинула халат, зав’язала на поясі. Тоді знову взяла кішку на руки, щоб віднести на кухню.

Я відчинила двері спальні… Переді мною стояв чоловік.

Мені навіть напружуватися не треба, щоб докладно розповісти, який він мав вигляд, – я разів зо двадцять п’ять описувала його поліції. «Ні сантиметрика шкіри на руках не було видно?» – уточнювали й уточнювали вони. Ні, ні й ні. На ньому була кофта з капюшоном, ніс і рот прикривала бандана, а все інше ховалося в темряві. Окрім рук.

На його руках були латексні рукавички. Ця деталь налякала мене до всрачки. Ці рукавички ніби говорили: «Я знаю, що роблю». Стверджували: «Я готувався». Промовляли: «Мені, можливо, потрібні не лише твої гроші».

Секунда тягнулася вічність. Ми стояли й дивилися одне на одного. Його блискучі очі вперлися в мої.

У мене в голові вирувала тисяча думок. Де, бляха, мій телефон? Нащо я вчора так набралася? Якби я була твереза, то почула б, коли він пробирався у квартиру. Господи, якби тільки Джуд був тут.

І найголовніше – рукавички. Боже, ці рукавички. Вони мали такий професійний вигляд. Як у лікарні.

Я не видала ані звуку. Не ворухнулася. Просто стояла в напіврозчахнутому халаті й тремтіла. Делайла вирва лася з рук – я не опиралася – і чкурнула коридором до кухні.

«Будь ласка, – подумала я. – Будь ласка, не роби мені нічого…»

О господи, та де ж мій телефон?

Потім я побачила щось у чоловіка в руках. Свою сумочку – свою нову сумочку Burberry, хоча ця подробиця здавалася тоді геть неважли вою. Тієї миті важило лише одне. У сумочці був мій телефон.

Чоловікові очі примружилися, ніби він всміхнувся під банданою, і я відчула, як кров відливає у мене від голови й рук, збирається десь унизу, і моє тіло готується битися або бігти – залежно від обставин.

Він ступив крок уперед.

– Ні… – нарешті вимовила я. Хотіла сказати це командним тоном, але вийшло жалюгідне прохання. Мій голос був тихим, писклявим, тремтів від страху, як в останньої невдахи. – Н…

Я не змогла навіть договорити. Він гахнув дверима просто переді мною, і двері вдарили мене в щоку.

Я довго не могла поворухнутися. Притискала руку до обличчя й була не в змозі вимовити ані звуку від шоку й болю. Пальці, здавалося, скрижаніли, але на обличчі відчувалося щось тепле й вологе. Я не одразу зрозуміла, що це кров, що дверна планка порізала мені щоку.

Мені хотілося побігти в ліжко, сховати голову під подушку й ридати. Але тоненький мерзотний голосочок в моїй голові промовляв: «Він же досі там. А якщо він повернеться? А якщо повернеться по тебе?»

Потім в коридорі щось гепнуло на підлогу, і я відчула приплив страху, який мав би мене зарядити, а натомість – паралізував.

Не повертайся. Не повертайся. Я раптом усвідомила, що не дихаю, і змусила себе вдихнути – мене аж струсонуло, – а потім повільно, дуже повільно простягнула руку до дверей.

У коридорі знов щось гепнуло – розбилося скло, – я швидко вхопилася за ручку і зібралася на силі, вперлася ногами в стару побиту підлогу, приготувавшись тримати двері зачиненими скільки зможу. Сіла, притиснувшись грудьми до колін, і слухала, як він перевертає догори дриґом мою квартиру. Молилася, щоб Делайла вибігла в сад, подалі від цього жахіття.

Нарешті – здавалося, минула вічність – я почула, як відчиняються і зачиняються вхідні двері. Я сиділа й ридала собі в коліна. Не могла повірити, що він справді пішов. Що не поверта ється по мене.

Мої руки давно заніміли й боліли, та я не насмілювалася відпустити ручку дверей.

Знов і знов я бачила перед собою ті сильні руки в латексних рукавичках.

Не знаю, що було б далі. Мабуть, я всю ніч так і просиділа б, не ворушачись. Однак я почула Делайлу – вона нявчала і дряпалася у двері.

– Делайло, – хрипко озвалася я. Голос так тремтів, що я сама його ледь упізнала. – Ох, Делайло…

Через двері я почула, як вона муркоче. Таке знайоме, глибоке муркотіння, схоже на далеке торохтіння бензопили. Воно спрацювало, ніби закляття.

Я розігнула занімілі пальці, відпустила ручку, з болем поворушила рукою, а тоді підвелася, марно намагаючись стояти рівно на хитких ногах, – і повернула ручку.

Вона піддалася надто легко – без жодного опору – і ні на міліметр не зсунула засув. Він зламав замок.

Бляха.

Бляха, бляха, бляха!

Я опинилася в пастці.