Уривок з трилера «Гра в брехню» Рут Веа

Незвичайна зустріч шкільних подруг через багато років. Що зібрало їх разом? Про це розповість приморський і буремний трилер «Гра в брехню» Рут Веа.

Перше Правило

Бреши

Чути звичне сповіщення про надходження текстового повідомлення, тихеньке «біп-біп» серед ночі, яке не будить Оуена й не розбудило б мене, проте я вже не сплю, а просто лежу, витріщившись у темряву, із дитиною на грудях, не годуючи, але й не віднімаючи її.

Якусь мить я лежу й думаю про повідомлення, міркуючи, хто б це міг бути. Хто писатиме о такій порі? Усі мої друзі сплять… Хіба що в Міллі вже почалися пологи… Боже, це ж не Міллі? Я пообіцяла наглянути за Ноа, якщо батьки Міллі не зможуть вчасно приїхати з Девону, щоб подбати про нього, але ніколи не думала…

Я не дістаю до телефона, тож зрештою віднімаю Фрею від грудей, поклавши палець їй до рота, й обережно заколисую її, поки вона, сита від молока, закочує очі, наче під кай фом. Якийсь час я спостерігаю за нею, легенько торкаюся долонею пружного тільця й відчуваю стукіт серця в пташиній клітці її грудей. Поступово вона заспокоюється. Я розвертаюся до телефона, і моє серце дещо прискорюється в тихому відлунні до доньчиного.

Вводячи ПІН і мружачись від яскравості екрана, я кажу собі не перейматися дарма – до терміну Міллі ще чотири тижні, найпевніше, це просто спам: «Чи не думали ви подати заявку на відшкодування за страхування платежів?»

Але, розблокувавши телефон, я виявляю, що це не Міллі й не спам. У повідомленні лише три слова:

«Ти мені потрібна».

За раз о пів на четверту ранку, але я напрочуд бадьора. Міряю холодну підлогу кухні кроками й гризу нігті, щоб погамувати бажання закурити. Я не торкалася сигарети вже майже десять років, але потреба в ній підстерігає мене у випадкові миті стресу чи страху.

Ти мені потрібна.

Мені не потрібно питати, що це значить. Адже я знаю. Як знаю і хто надіслав його, попри те, що воно з незнайомого номера.

Кейт.

Кейт Атаґон.

Саме лише ім’я повертає її до мене, накочуючись бурхливою хвилею: запах її мила, веснянки на переніссі, кориця на оливковому тлі. Кейт. Фатіма. Тея. І я.

Заплющую очі й уявляю їх усіх, а телефон досі гріє мою кишеню в очікуванні наступних повідомлень.

Фатіма, напевно, спить, згорнувшись клубочком в обіймах Алі. Її відповідь надійде близько шостої, коли вона прокинеться, щоб приготувати сніданок Надії та Саміру й зібрати їх до школи.

Тея… Тею уявити важче. Якщо вона працює ночами, то, ймовірно, зараз у казино, де персоналу заборонено носити телефони, тож їх залишають у шафках до закінчення зміни. Можливо, вона завершить працювати о восьмій.

Потім вип’є з дівчатами, а тоді відповість на куражі після успішної ночі, збутої за спілкуванням із клієнтами, збиранням фішок і нагляданням за шулерами та професійними гравцями.

І Кейт. Кейт, очевидно, не спить. Зрештою, це вона надіслала повідомлення. Вона, мабуть, сидить за татовим робочим столом, – який тепер, гадаю, належить їй, – навпроти вікна з краєвидом на лиман, де в передсвітанковому світлі вода стає сірувато-блідою, від дзеркалюючи хмари й темну масу припливного млина. Вона, як завжди, курить. І не зводить очей із хвиль, безкінечно мінливого виру хвиль, краєвиду, який ніколи не змінюється, а втім, ані на мить не лишається однаковим. Точнісінько як сама Кейт.

Її довге волосся зачесане назад, а тому відкриває красиві вилиці та зморшки, які за тридцять два роки вітер і море викарбували в кутиках її очей. Її пальці вимащені олійною фарбою, яка в’їлася в кутикули, глибоко під нігті, а її очі зараз найтемнішого сіро-синього відтінку, глибокі й незбагненні. Вона чекає на наші відповіді. Хоча знає їх наперед. Щоразу ті самі. Щоразу, як ми отримували це повідомлення. Ці три слова.

Скоро буду.

Скоро буду.

Скоро буду.