«Нью-Йорк» – історія мегаполіса, який спочатку був голландським торговельним поселенням. Тоді він називався Новий Амстердам...

Новий Амстердам

· 1664 ·

Оце й була свобода.

Каное пливло вниз за течією, хвилі билися об ніс. Дірк ван Дейк кинув погляд на дівчинку й подумав: «А чи не була ця подорож жахливою помилкою?»

Широка річка, яка вабила його на північ. Високе небо, яке вабило його на захід. Країна тисячі річок, країна тисячі вершин, країна тисячі лісів. Як далеко вона простягалася? Цього ніхто не знав. Ніхто не знав напевно. Побачити її всю могло хіба що сонце над орлами, яке велично котило на захід свій диск.

Так, він знайшов тут і свободу, і кохання – у цьому безлюдді. Ван Дейк був кремезний чоловік. Він був убраний у голландські панталони, чоботи з відігнутими халявами та шкіряний жилет поверху сорочки. А коли вони стали підпливати до порту, ван Дейк надів на голову крислатий капелюх із пером.

Він уважно дивився на дівчинку.

Його дочка. Дитя гріха. Його гріха, за який, згідно з релігією, ван Дейк має бути покараний.

Скільки їй років? Десять? Одинадцять? Дівчинка так зраділа, коли ван Дейк погодився взяти її із собою в подорож. Вона мала материні очі. Мила індіанська дитина. Бліде Перо – так звали її люди. Тільки світлий колір шкіри видавав її походження.

– Скоро ми вже приїдемо. – Голландець розмовляв алгонкінською – мовою тутешніх індіанців.

Новий Амстердам. Факторія. Форт і містечко за частоколом. І все ж це був важливий пункт торгової імперії голландців.

***

Ван Дейк пишався тим, що він – голландець. Нехай їхня країна була невеликою, але незламні нідерландці виступили проти могутньої Іспанської імперії та відвоювали свою незалежність. Саме його народ побудував великі дамби, щоб звільнити від лютого моря величезні ділянки родючого ґрунту. Саме морські голландці побудували торгову імперію, на яку заздрісно позирали інші народи. У ті золоті часи, коли творили Рембрандт і Вермеєр, їхні міста Амстердам, Дельфт, Антверпен, де високі гостроверхі будинки рядами шикувалися понад величними каналами, вабили художників, науковців і вільнодумців з усієї Європи. Так, ван Дейк пишався тим, що він – голландець.

Велика річка у своїй нижній течії була припливною. Сьогодні вранці був відплив – її води текли до океану. Вдень вони змінять напрямок і потечуть назад, на північ.

Дівчинка дивилася вперед, куди плив човен. Ван Дейк сидів лицем до неї, спершись на велику купу шкур (здебільшого бобрових) у центрі каное. Саме каное, довге та широке, було зроблене з деревної кори, міцної, проте легкої. Четверо індіанців сиділи на веслах – двоє спереду й двоє ззаду. Одразу за ними плив другий човен, де сиділи ван Дейкові одноплеменці. Він узяв індіанське каное, щоб перевезти весь той крам, який накупив. Пізньовесняне небо вище за течією дихало грозою, просто над ними купчилися сірі хмари. Зате вода попереду ясно блищала.

Раптом із-за хмар сяйнув промінь сонця. Річка загупала в борт човна, як індіанський барабан, немов попереджаючи про не безпеку. Легіт, легкий, як ігристе вино, пощипував ван Дейка за обличчя. Він знову заговорив. Ван Дейк не хотів завдавати їй болю, але мусив зробити це.

– Нікому не кажи, що я твій батько.

Дівчинка скосила очі на маленький амулет, який висів на її шиї. Невеличке вирізьблене з каменю обличчя, розписане червоним і чорним. Почеплене догори дриґом за індіанським звичаєм. І власне, логічно: беручи амулет, ти опинявся з ним лицем до лиця. Амулет на удачу. Той-що-в-Масці, Владар Лісу, бережій природної рівноваги.

Бліде Перо нічого не відповіла, тільки пильніше вдивилася в обличчя свого індіанського божка. Що вона думала? Що розуміла? Ван Дейк цього не знав.

Із-за схожих на високий частокіл скелястих круч на західному березі долинав віддалений гуркіт грому. Дівчинка всміхнулася. У ван Дейка промайнула думка: ми, голландці, нація мореплавців, не любимо грому. Він несе тільки страх і нещастя. Індіанці ж люди мудріші, знають, що грім означає: боги, які населяють най нижче, дванадцяте небо, захищають світ від зла.

Відлуння грому прокотилося над річкою та розчинилося в порожнечі. Граційним, витонченим рухом Бліде Перо відпустила талісман і підвела очі.

– Я побачу твою дружину?

Дірк ван Дейк ледь помітно зітхнув. Його дружина Маргарета не знала про його приїзд. Він не попереджав її, що повертається. Невже він справді сподівався привезти дівчинку на узбережжя й приховати її від дружини? Та він, певно, збожеволів. Ван Дейк зніяковіло відвернувся і став дивитися на річку. Вони вже досягли північної околиці вузького острова, який звався Мангеттен, і далі їх несло відпливною хвилею. Повертати назад було пізно.

***

Маргарета де Гроот зробила неквапну затяжку й, не виймаючи глиняної люльки із чуттєвого рота, обвела чоловіка з дерев’яною ногою оцінювальним поглядом. Цікаво, як з таким спати?

Високий, підтягнутий і рішучий, з пронизливим поглядом, він посивів і вже давно перевалив за свій екватор, але міцності йому не бракувало й тепер. Що ж до протеза, це був знак його звитяги, нагадування про колишні баталії. Хто завгодно сконав би від такого поранення, тільки не Петер Стюйвесант. Він ішов вулицею напрочуд швидко. Дивлячись на тверду, відполіровану дерев’янку, Маргарета відчула, як легенько тремтить її тіло, але він цього не помічав.

Що він подумав про неї? Вона сподобалася йому, цього Маргарета була певна. Чому б не сподобатись? Вона вродлива, повногруда жінка років тридцяти, із широким обличчям, довгим білявим волоссям. Не розповніла, як це часто буває з голландками. Вона не розгубила ні спокусливості форм, ні жіночої принадності – усе досі при ній. Що ж до звички смалити тютюн, то цим грішили чи не всі голландці незалежно від статі.

Він помітив її, зупинився, всміхнувся.

– Доброго ранку, Греет. – Греет – так її називали свої. Як і більшість голландок, Маргарета ван Дейк зазвичай називалася своїм дівочим ім’ям – Маргарета де Гроот; і саме так, на її переконання, він і мав би до неї звертатися. Правда, він знав її з дитинства. Та навіть якщо так… Зазвичай він тримався підкреслено офіційно. Вона мало не зашарілася. – Досі самуєш?

Маргарета стояла перед власним будинком. Це був типовий голландський будинок міського типу – просте прямокутне помешкання на два поверхи, з дерев’яними стінами та гостроверхим дахом, що виходив причілком на вулицю. Цей бік будинку був прикрашений жовто-чорним орнаментом. Короткі сходи вели до масивних вхідних дверей, прикритих зверху дашком. Таким і був голландський ґанок. Вікна були невеликі, але загальне враження посилював високий східчастий причілок, який так полюбляли голландці, та флюгер, що вінчав будинок.

– Твій чоловік досі у верхів’ях річки? – уточнив Стюйвесант. Вона кивнула. – Коли повернеться?

– Хто його знає. – Маргарета знизала плечима. Чи їй нарікати, що чоловік у справах вештається десь на півночі? Торгівля хутром, а особливо – бобровими шкурами, набула такого розмаху, що індіанці винищили майже всю звірину. Тож ван Дейк, щоб розжитися хутром в ірокезів, нерідко мусив заглиблюватися в північні нетрі. Та все йшло як по маслу.

Але чому його так довго там носить? Коли вони тільки побралися, він відлучався щонайбільше на кілька тижнів. Та поступово ці відлуки стали довшати. Коли він приїздив додому, то був люблячим чоловіком, ніжним до неї та уважним до дітей. І все ж її не залишало відчуття, що чоловік цурається її. Он якраз сьогодні донька запитала, коли повернеться батько.

– Тільки-но зможе, – відповіла їй з усмішкою Маргарета. – Будь певна.

Та невже він її уникав? Чи не з’явилася в нього якась пасія?

Вірність багато важила для Маргарети де Гроот. Тому зовсім не дивно, що, запідозривши чоловіка в зраді, вона подумки звинуватила його в моральній слабкості та, мріючи знайти розраду в обіймах більш праведних, геть не обурилася, коли її внутрішній голос прошепотів: «От
був би він такий, як губернатор Стюйвесант!..»