Уривок з романтичної історії «Огидне кохання» Коллін Гувер

«Огидне кохання» – історія кохання, у якій герої домовилися не питати про минуле і не сподіватися на майбутнє…

Розділ 1

ТЕЙТ

– Хтось вам проштрикнув шию, юна леді.

Мої очі ширшають, і я повільно обертаюся до літнього джентльмена, що стоїть поруч. Він натискає кнопку «вгору» на панелі ліфта, дивиться на мене, всміхається й показує на мою шию.

– Я про вашу лунину, – пояснює він.

Моя рука мимоволі смикається до шиї, і я торкаюся плямки завбільшки з монетку в себе за вухом.

– Мій дідусь казав, що родимі плями – промовиста ознака того, як людина загинула в минулому житті. Мабуть, вам проштрикнули шию. Швидка, либонь, була смерть.

Я всміхаюся, але й сама не знаю, лячно мені чи цікаво. Спосіб знайомитися в нього дещо дивний, та не схоже, що цей чоловік дуже небезпечний. Зігнута спина й тремтіння видають вік, йому щонайменше вісімдесят. Старий повільно чапає в бік двох ок са мито вих червоних крісел, що стоять біля стіни поруч із ліфтом, крекчучи сідає й знову підводить на мене погляд.

– Ви на вісімнадцятий?

Очі мої звужуються, поки я думаю над запитанням. Він звідкілясь знає, на який мені поверх, хоча я вперше тут і до стоту вперше бачу цього чоловіка.

– Так, сер, – обережно відповідаю. – Ви тут працюєте?

– Працюю.

Він киває головою на ліфт і я зиркаю на яскраві цифри над головою. Йому ще одинадцять по верхів їхати. Швидше б.

– Я натискаю кнопку виклику ліфта, – каже він. – Не знаю, чи є в моєї посади офіційна назва, але сам я люблю називатися капітаном – все ж таки підіймаю людей аж на двадцять поверхів угору, чим не повітряне судно?

Я всміхаюся у відповідь. У мене й тато, й брат – пілоти.

– І давно вже ви капітан цього ліфта? – питаю.

Питаю й чекаю. Присягаюся, ще ніколи в житті не бачила такого повільного ліфта.

– Відколи так охляв, що вже не можу доглядати за цим будинком. Я тут пропрацював тридцять два роки, перш ніж стати капітаном. А людей у політ запускаю вже років п’ятнадцять, мабуть. Власник зглянувся на мене, давши цю роботу, щоб я мав чим зайнятися, доки не помер. – Усміхається до себе. – Але ж він не знав, що Бог доручив мені багато чудових справ на це життя, а я ще стільки не виконав, тож ніколи не помру.

Коли двері ліфта нарешті відчиняються, я саме регочу. Беру валізу за ручку й обертаюся до нього ще раз, перш ніж зайти всередину.

– Як вас звати?

– Семюелем, але називайте мене Кепом, – відказує він. – Як усі.

– У вас є лунини, Кепе?

Він широко всміхається.

– Узагалі-то так. Схоже, в минулому житті мене підстрелили просто в зад. Мабуть, сплив кров’ю.

Я всміхаюся, підношу долоню до лоба й салютую Кепові. Заходжу в ліфт і обертаюся до відчинених дверей, чудуюся вишуканості цього холу. Тут усе більше скидається на історичний готель, а не житловий комплекс – мармурова підлога, високі колони.

Коли Корбін сказав, що я можу перебути в нього, доки знайду роботу, я й гадки не мала, що він живе, ніби справжній дорослий. Думала, все буде, як минулого разу, коли навідувала його щойно закінчивши школу, а брат лише починав здобувати ліцензію пілота. То було чотири роки тому, й тоді він мешкав у двоповерховій занедбанці. Та кого я й очікувала.

А не хмарочоса в самісінькому центрі Сан-Франциско.

Натискаю кнопку вісімнадцятого поверху на панелі, дивлюся на дзеркальну стіну ліфта. Цілісінький учорашній день і майже весь ранок я пакувала своє добро у квартирі в Сан-Дієґо. На щастя, скарбу в мене небагато. Але все ж я сама проїхала сьогодні вісімсот кілометрів, і у відображенні помітно мою втому. Волосся недбало зібране в ґулю на маківці й трима ється на олівці, бо я не могла за кермом знайти зав’язку. Очі в мене зазвичай карі, в тон каштановому волоссю, але тепер ніби потемнішали на десять відтінків через мішки під ними.

Я дістаю із сумочки живильний бальзам – сподіваюся, встигну врятувати хоч губи, й вони не видаватимуться такими втомленими, як уся я. Щойно двері ліфта зачинилися, як відчиняються знов. До кабінки біжить хлопець і, перш ніж зайти, киває старому:

– Дякую, Кепе.

Мені не видно з ліфта, але чую, як той бурмоче щось у відповідь. Йому вочевидь не надто кортить побазікати з цим хлопцем, як ото зі мною.

Молодикові щонайбільше тридцять. Він усміхається мені, і я розумію, які думки крутяться в його голові – бо щойно сховав ліву руку в кишеню.

Ту руку, на якій носять обручку.

– Десятий, – каже, не відводячи від мене очей.

Позирає на декольте моєї футболки, потім на валізу. Я натискаю кнопку десятого поверху. Треба було светра вдягнути.

– Переїздиш? – питає і далі нахабно витріщається на мою футболку.

Я киваю, хоча навряд чи він це помітив, бо ж уперся очима зовсім не в обличчя.

– Який поверх?

Е, ні, друже. Я затуляю руками всю панель, щоб він не побачив, як світиться кнопка вісімнадцятого, а потім натискаю всі між десятим і вісімнадцятим. Він здивовано дивиться.

– Це тебе не обходить, – відповідаю.

Він регоче.

Думає, я жартую.

Вигинає темну густу брову. Гарна брова. І на гарному обличчі, що на гарній голові, яка стримить на гарному тілі.

Одруженому тілі.

Мудило.

Він звабливо всміхається, коли помічає, що я роздивляюся його — але на думці в мене зовсім не те, що він гадає. Я міркую, скільки разів це тіло притискалося до чужих дівчат.

Мені шкода його дружину.

Коли ми доїжджаємо до десятого поверху, він знову зиркає на моє декольте.

– Можу допомогти, – киває на валізу.

Гарний голос. Цікаво, скільки дівчат закохалися в цей одружений голос? Він підходить до мене, тягнеться до панелі, сміливо тисне на кнопку, яка зачиняє двері.

Я витримую його погляд і натискаю іншу, яка відчиняє.

– Упораюся.

Він киває, ніби погоджуючись, але очі все одно хтиво виблискують, тож я утверджуюся в своїй антипатії. Виходить із ліфта й обертається до мене.

– Побачимося, Тейт, – каже, перш ніж двері зачиняються.

Я суплюся. Мені не подобається, що, зайшовши в цей будинок, зустріла лише двох людей і обоє знали, хто я.

Далі, доки ліфт спиняється на кожному поверсі, їду сама. Нарешті я на вісімнадцятому. Виходжу, дістаю телефон, відкриваю переписку з Корбіном. Не пригадую, яка в нього квартира. Чи то 1816, чи 1814.

Може, 1826?

Я спиняюся перед 1814, бо в коридорі на підлозі спить чоловік, підпираючи спиною двері 1816.

Будь ласка, тільки не 1816.

Я знаходжу повідомлення на телефоні й уся стискаюся. 1816.

Авжеж.

Я повільно підходжу до помешкання, сподіваюся, що не розбуджу його. Він витягнув ноги через весь прохід. Підборіддя – на грудях. Хропе.

– Перепрошую, – майже пошепки промовляю я.

Він не ворушиться.

Я підіймаю ногу й копаю його в плече.

– Мені треба зайти в цю квартиру.

Він завовтузився, повільно розплющує очі, дивиться прямо – на мої ноги.

Підводить погляд до колін, супиться, на силу нахиляється. Підіймає руку й тицяє мені пальцем у коліно, наче ніколи такого дива не бачив. А далі рука немічно падає, очі заплющуються й чувак знову засинає спиною на дверях.

Супер.

Корбін приїде тільки завтра, тож телефоную йому – маю знати, чи хвилюватися мені через цього синяка.

– Тейт? – питає він одразу, як підняв слухавку. Не вітається.

– Ага, – відповідаю. – Я доїхала, але не можу зайти, бо хтось напився і спить у тебе під дверима. Є ідеї?

– Вісімнадцять шістнадцять? – питає він. – Ти певна, що біля моєї квартири?

– Авжеж.

– А він справді п’яний?

– У дупель.