«Сватання для початківців» – перша частина зворушливої дилогії про справжнє кохання і його магію. Запрошуємо вас відчути атмосферу та познайомитися з двома головними персонажками цієї історії.

***

«Марні Макґров, ходи до мене. Мені стільки всього потрібно тобі розповісти».

Проте не зараз. Пізніше. Треба трішки зачекати. Адже коли тебе знайомлять із ґречним південним товариством, до якого належить твій обранець, слід дотримуватися особливого етикету. І от, не витримавши тиску й надмірної уваги, Марні Макґров нервує й метушиться, а потім припускається жахливої помилки – відмовляється пригоститися Вендіними сирними грінками. І хоча я зовсім її не знаю, вже лише через цей єдиний вчинок вона починає мені подобатися ще більше. Спершу майбутня невістка ввічливо хитає головою, коли їй тицяють під ніс тарілку, і каже, що не голодна. Та Венді одразу ж впивається в неї уїдливим поглядом і стверджує, що це неправда, бо ж молодята провели в дорозі не одну годину, а ще вона звідкілясь знає, що вони не снідали й не обідали, а їли лише горішки в літаку.

– Дорогенька, ти повинна їсти! – бідкається Венді. – Бідолашна, аж кості світяться!

Заплющую очі. Марні тут не більше як десять хвилин, а її вже охрестили «бідолашною». Дівчина тягнеться тремтячою рукою до пригощень та бере скон і одну червону виноградинку. Та, на жаль, вона робить неправильний вибір.

– Ні-ні-ні, моя люба, бери валлійського кролика, – наполягає Венді.

Цей її тон я чудово знаю. Треба ж таке, Ноа забув попередити кохану, що сімейне право вимагає від кожного гостя скуштувати сирну грінку, а потім несамовито вихваляти її неймовірні смакові якості. До того ж слід підкреслити, що цьогоріч грінка значно смачніша, ніж торік.

А потім Марні затинаючись каже те, що позначиться на всій її подальшій долі:

– Вибачте, але я не їм кролятини.

Я прикриваю рота рукою, щоб ніхто не помітив моєї широкої усмішки.

Очі племінниці спалахують гнівом, вона вичавлює із себе хриплий смішок і голосно мовить:

– Дорогенька, а звідки ти взяла, що у валлійському кролику є кролятина? Заради всього святого, тільки не кажи, що не знаєш цієї страви!

Тут уже всі гості починають уважно спостерігати за тим, що відбувається.

– Вибачте, я не… Перепрошую.

Але запізно. Слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш. Тарілку забрали, Венді лиш хитає головою та повертається до своїх гостей, а ті, своєю чергою, – до перерваних розмов. Венді довго не може заспокоїтися, ходить ображена. Ох ця сучасна молодь. Ніяких манер.

А куди ж по дівся Ноа – рятівник і захисник Марні? Нахиляю голову й бачу його з найкращим другом, Саймоном Віпплом, у суміжній із вітальнею більярдній. Обидва регочуть, немов два лошаки, знезрозумілого й безглуздого Віпплового жарту.

Підводжуся і йду виручати Марні. Розчервоніла, вона стоїть уже без берета, пасма білого волосся злегка сплуталися і спадають на плечі. Безперечно, її зачіска також не сподобалася Венді. Для пляжу згодиться, а от для світської вечірки точно ні. Особливо, коли йдеться про щорічне чаювання після Різдва, де зібралися всі шишки Ферлейна, штат Вірджинія.

Провівши Марні до ди вана, запрошую її сісти. Вона опускається поруч зі мною і притискає пальці до скронь.

– Вибачте, оце так ганьба. Яка ж я дурепа!

– Припини, – заспокоюю її. – Дорогенька, нічого ганебного не сталося.

Дивлячись їй в очі, помічаю, що Марні нарешті зрозуміла, скількох помилок уже встигла припуститися. Окрім ляпсусу з грінками, вона ще й убралася зовсім недоречно як для такої вечірки. Чорні вузькі штани! Сорочка-туніка! Довгонога Марні Макґров зі сплутаним медовим волоссям і довгим чубчиком у своїй сірій сорочці без жодної блискітки видавалася білою вороною в юрбі червоних класичних кашемірових светрів, охайних зачісок і сережок із Санта-Клаусом. Цим вона ніби відмовилася визнавати, що Різдво – найсвятіше з усіх свят, а чаювання після Різдва – найкраща різдвяна традиція. А ще на ній бірюзові ковбойські чоботи. Ні, вони справді неймовірні, але ж не для світської вечірки.

Я беру її за руку, щоб за спокоїти, і потай намагаюся намацати лінію життя. У похилому віці вже сміливо можна торкатися людей, бо ніхто не звертає уваги на невинну старезну бабцю.

– Не зважай на Венді, – шепочу я Марні. – Вона прогуляла урок гарних манер, зате завзято освоїла техніку цькування інших людей.

– Це я невігласка, – відказує вона, не відриваючи очей від своїх долонь. – Треба було взяти ту грінку.

– Трясця, хто ще, сто чортів, невігласка?! – шепочу я, і Марні нарешті всміхається. Невідомо чому, та люди завжди сміються, коли чують, як жінка похилого віку лається. Можливо, чортихаючись, ми порушуємо всі закони природи. – Ти лише ввічливо намагалася відмовитися від споживання милої пухнастої тваринки. А натомість тебе ще й присоромили.

– Але ж, як виявилося, кролятини там немає, – каже Марні, поглядаючи на мене.

– Із назви того не зрозуміти. Хіба хтось здогадався б, що валлійський кролик – це сирні грінки? Ти не мусила вивчати кухню Північної Європи, готуючись до цього чаювання. Годі тобі.

– Я повинна була це знати.

– Слухай, ти на чиєму боці? На своєму чи цієї чванькуватої господині?

– Прошу?

– Ти славна, – кажу я та легенько плескаю її по руці. – Правда в тому, що моя племінниця досить вузьколоба й нудна. Ти тільки поглянь на цих людей! Я рідко когось критикую, бо не хочу накликати біду, але ти бачиш ці нещирі усмішки й кислі обличчя? Щойно дістануся дому, одразу залізу у ванну та металевою щіткою зішкрібатиму із себе весь цей негатив. Власне, тобі раджу зробити те саме. Купка клятих лицемірів, які трощать грінки, аж за вухами лящить. І байдуже, подобаються вони їм чи ні. А знаєш що ще?

– Що?

Я нахиляюся ближче, проте голосу не стишую:

– Навіть якби валлійський кролик готували з кролячого лайна, вони все одно їли б, бо Венді Спінакер їхня повелителька й командирка.

Марні сміється. Мені подобається її сміх. Далі ми сидимо мовчки, проте ніякої зніяковілості між нами не відчувається. Для решти людей ми лише дві незнайомки, зайняті ввічливою світською розмовою, бо невдовзі породичаємося. Мені страшенно кортить їй усе розповісти, тож я таки розпочинаю розмову. І роблю це трохи недоладно, бо не маю практики у світських балачках.

– Розкажи мені про себе, – квапливо питаю я. – Бачу, ти вирішила пов’язати свою долю з долею цього молодика. Чи задоволена ти своїм нинішнім життям?

– Гм, гадаю, так, – Марні здіймає брову. – У мене гарна робота. Я багато чого вже встигла зробити. Відвідала чимало місцин і таке інше. Мені вже майже тридцять, тож час подорослішати. Осісти, завести сім’ю.

– Осісти. Звучить жахливо.

– Як на мене, звучить чудово. Власне, якщо ти любиш іншу людину, то чому б не припинити біганину й збудувати разом затишний дім? – Марні зиркає кімнатою, ймовірно, міркуючи, як змінити тему, але зрештою її очі знову повертаються до мене. – До речі, мені подобається ваше вбрання.

На мені старомодна фіолетова оксамитова вечірня сукня, котру я купила в комісійній крамниці у Брукліні. Обшита крихітними скляними намистинами, вона вдало підкреслює декольте, хоча вихвалятися мені вже нічим. Відверто кажучи, тепер мої груди нагадують мішечки з персиковими кісточками.

– Це моє святкове вбрання, – пояснюю я, а потім нахиляюся і додаю пошепки: – Довелося навіть одягти спеціальний бюстгальтер, аби груди хоч трохи стояли. І мушу визнати, я навіть задоволена результатом. Думаю, дівчатка кілька годин перетерплять, але після цього ніяких бюстгальтерів. Я їм пообіцяла.

– Люблю все кольорове. Не знала, що одягти, тож обрала сіру сорочку, котра, як мені здавалося, буде доречною будь-де, та ось тепер бачу, що на тлі інших вона видається надто бляклою й нудною. – Моя співрозмовниця подається вперед і усміхається. – Не пам’ятаю, щоби бодай колись бачила стільки червоних светрів в одній кімнаті.

– Це тутешній різдвяний однострій. Так уже за ведено у Ферлейні. Дивно, що при в’їзді в місто тобі його не вручили.