«П’ятдесят слів для дощу» – щемка історія про пошук свого місця в упередженому світі. Події розгортаються у післявоєнній Японії.

ВСТУП

Префектура Кіото, Японія

Літо 1948 року

Перший усвідомлений спогад Норі пов'язаний з прибуттям у цей дім. Багато років по тому вона намагатиметься розширити межі пам’яті, щоб пригадати події до того дня. Знову й знову лежатиме в цілковитій нічній тиші та силуватиметься згадати. Час від часу з нетрів розуму виринатиме крихітне помешкання з яскраво-жовтими стінами. Проте той раптовий проблиск зникатиме так само швидко, як і з’являтиметься, не залишаючи по собі ні найменшого задоволення. Якщо запитати, то Норі відповіла б, що її життя почалося тієї днини, коли вона вперше побачила розкішний маєток, який безтурботно розкинувся між двома зеленими пагорбами. Безперечно, місце дуже гарне, проте Норі відчула, як звело судомою шлунок і все всередині затремтіло. Мама рідко куди її виводила, тож дівчинка одразу здогадалася, що на неї чекає те, що точно їй не сподобається.

Автомобіль вицвілого синього кольору неквапом підкотився, а тоді зупинився навпроти маєтку доби Мейдзі, оточеного високим білим муром. Зовнішні ворота стояли відчинені, тому можна було роздивитися дбайливо облаштоване подвір’я. А внутрішні ворота, які вели до самого дому, були замкнені. Угорі, над парадною брамою, щоб кожен його бачив, виднівся напис, виконаний золотими літерами. Але Норі не могла його прочитати, бо вміла прочитати й написати тільки своє ім’я, Но-рі-ко, і більше нічого. І тієї миті їй нестерпно за хо ті лося навчитися читати, щоб розуміти кожне слово, будь-коли, будь-де й будь-якою мовою написане. Дівчинка обернулася до матері.

– Окаа-сан, а що тут написано?

Жінка на сусідньому сидінні сумно зітхнула. Видно було, що свого часу вона була справжньою красунею. Ні, жінка й досі була гарна, проте тяжке життя поволі залишало відбиток на й досі молодому обличчі. Чорне густе волосся жінка заплела в косу, яка, здавалося, от-от розплететься. Сірі очі дивилися вниз.

– Камідза, – нарешті відповіла вона, уникаючи доньчиного погляду. – Тут написано Камідза.

– Але ж це наше прізвище, так? – прощебетала Норі, загорівшись цікавістю.

Мама вимушено всміхнулася, від чого волосся на шиї в Норі стало дибом. Водій, якого дівчинка до цього ранку ніколи не бачила, здивовано зиркнув на них у дзеркало заднього огляду.

– Так, – м’яко відповіла жінка, і її очі сяйнули дивним блиском, для якого в обмеженому словниковому запасі Норі не було назви. – Це прізвище нашої родини. Тут, дитино, живуть мої мама й тато. Твої бабуся й дідусь.

Серце Норі закалатало в грудях. Раніше мама й словом не згадувала ні про родичів, ні про родину. Ба більше, їх двох так довго носило морем самотності, що дівчинка повірити не могла, що ще залишилося місце, де можна кинути якір.

– Ти тут колись жила, окаа-сан?

– Колись жила, – сухо відповіла мати. – Ще до твого народження. Дуже давно.

– А чому ти покинула цей дім? – здивовано насупившись, запитала Норі.

– Годі запитань, Норіко. Бери свої речі. Виходимо.

Норі скорилася, прикусивши губу, щоб стриматися від розпитувань. Мама не любила цього. Щоразу, коли дівчинка щось запитувала, натикалася на суворий погляд маминих очей. Тому краще помовчати. Дуже рідко, коли мама бувала задоволена дочкою, вона дарувала їй суху напівусмішку. А іноді, коли Норі поводилася особливо добре, винагороджувала її цукерками або навіть стрічкою для волосся. За вісім років життя Норі зібрала колекцію з дванадцяти стрічок, кожну з яких одержала, ощаслививши матір.

– Хороша жінка повинна вміти мовчати, – часто повторювала мама. – Якщо жінка більше нічого не знає, то найкраще, чого вона може навчитися, – це мовчати.

Норі ступила на тротуар і ще раз зазирнула в автівку, перевіряючи, чи нічого не забула. У руках вона тримала маленьку коричневу валізу зі зношеними ремінцями й пурпуровою шовковою хустинкою, прив'язаною до ручки, і синю сумочку на срібних застібках, яку їй торік подарували на день народження. Більше в неї не було нічого. Хоча Норі й не думала, що потребує ще чогось.

Вперше, відколи її розбудили на світанку, дівчинка помітила, що в мами не має ніяких речей. Жінка за вмерла посеред напрочуд білого тротуару, ніби її світло-рожеві сатинові туфельки приросли до нього. Погляд світлих очей прикипів до місця, якого Норі не бачила.

Дівчинка пильно подивилася на мате рине вбрання: синя сукня до колін з коротким рукавом. Колготки тілесного кольору. На шиї – витончений срібний хрестик з діамантом посередині. Мати так міцно стиснула руки перед грудьми, що під ніжною шкірою проступили сині жилки.

Норі нерішуче простягнула руку до мами.

– Окаа-сан…

Жінка швидко закліпала й розтиснула руки, які одразу якось без вільно по висли уздовж її тіла. Водночас вона так і не відірвала очей від того місця, в яке вдивлялася.

– Норіко, – мовила мати з такою ніжністю в голосі, що дівчинка не повірила власним вухам. – Я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла.

Норі підвела погляд на матір, щосили намагаючись здаватися гарненькою, слухняною і такою, якою мати хоче її бачити. Не можна зіпсувати таку мить своєю недоладною балаканиною.

— Так, окаа-сан?

— Пообіцяй, що будеш слухняною.

Прохання збило дівчинку з пантелику. Не тому, що вперше про таке почула, а тому, що ще жодного разу в житті не перечила матері. Тож узагалі не бачила сенсу в цьому проханні. Напевно, мати помітила, як здивувалася донька, бо відразу роз вернулася й присіла біля Норі, і їхні очі опинилися
майже на одному рівні.

– Норіко, – промовила мати з такою твердістю, якої донька ще ніколи від неї не чула. – Пообіцяй мені. Пообіцяй, що погодишся на все без зайвих запитань. Не сперечатимешся. Не опиратимешся. Не плекатимеш думок, що можуть тебе за вести кудись не туди. Просто всміхайся і роби те, що тобі накажуть. Лише твоє життя важливіше за покору. Лише повітря, яким ти дихаєш. Пообіцяй мені.

Норі ця розмова видалася досить дивною. А ще тисячі запитань крутилися в неї на язиці. Однак усі їх вона проковтнула.

– Добре, окаа-сан. Якусоку шімасу. Обіцяю.