Уривок з трилера «Одне за одним» Рут Веа

Напружений герметичний трилер, події якого розгортаються у розкішному шале серед красивої пригоди Французьких Альп, – сніжна зимова гостросюжетна історія «Одне за одним» Рут Веа.

ЕРІН
Ім’я користувача: N/A
Слухає: N/A
Відстежується: N/A
Підписники: N/A

Сніг досі падає. Лапаті сніжинки лінькувато спадають з неба, вкриваючи вершини, гірськолижні траси та долини Сент-Антуану.

Протягом останніх кількох тижнів випало близько трьох метрів снігу, і, згідно з прогнозом, снігопади триватимуть.

Снігокаліпсис, як казав Денні, чи Снігомагеддон.

Підйомники то працюють, то не працюють. Сьогодні майже все стоїть. Нам добряче пощастило, що не зачинили фунікулер, який з’єднує крихітне селище з рештою курорту. Лініям фунікулера не загрожують навіть найсильніші опади завдяки скляному тунелю. Зачиняють його рідко, та коли це трапляється, селище Сент-Антуан 2000 стає повністю відрізаним від решти світу. Дороги до нього не існує, принаймні взимку. Все, починаючи від гостей і закінчуючи продуктами, транспортується сюди фунікулером. Хіба що вам по грошах вертоліт (що, повірте, у цих краях зовсім не рідкість). Але в негоду вертольоти не літають. Під час заметілі вся техніка спокійно стоїть собі внизу в долині.

Коли починаю про це думати, з’являється дивне відчуття, щось на кшталт клаустрофобії, що аж ніяк не узгоджується з неозорими краєвидами, які відкриваються із шале. Та гнітить мене не так негода, як купа непроханих спогадів. Коли спинюся бодай на хвилину-другу, в уяві починають з’являтися картинки: закоцюблі пальці, які шкребуть утрамбований сніг, відблиск західного сонця на синій шкірі, сяйво інею на віях. На щастя, сьогодні не було жодної вільної хвилини. Уже за першу дня, я прибираю передостанню спальню, аж раптом чую гуркіт унизу. Денні репетує щось із кухні, але слів не розібрати.

– Що? – перепитую я.

Він знову кричить мені, але цього разу голос звучить чіткіше. Мабуть, підійшов ближче до сходів.

– Я кажу: їжа готова. Суп із пастернаком і трюфелями. Ну ж бо, спускайся вниз.

– Слухаюся, шефе! – жартома кричу у відповідь. Швидко викидаю вміст сміттєвого відра у ванній у чорну торбу, міняю мішок для сміття і біжу гвинтовими сходами до вестибюля, де мене вітає запах супу й мелодія пісні Venus in Furs, що лине з кухні.

Субота – найкращий і водночас найгірший день тижня. Найкращий – бо це день, коли ми готуємо шале до заїзду нових гостей. Ніяких постояльців, приміщення повністю належить мені та Денні. Можна поніжитися в басейні, попаритися в гарячому джакузі на свіжому морозяному повітрі та послухати улюблену музику на тій гучності, що нам заманеться.

Найгірший – бо це день, коли ми готуємо шале до заїзду нових гостей, що означає змінити постіль на дев’ятьох двоспальних ліжках, прибрати дев’ять ванних кімнат (одинадцять, якщо враховувати вбиральню внизу й душ біля басейну), привести до ладу вісімнадцять шафок для верхнього одягу та спорядження. А ще вітальня, їдальня, кімната відпочинку, кабінет, майданчик для куріння, де я мушу збирати гидотні недопалки, що їх курці завжди розкидають довкола замість викинути у попільницю. Як добре, що хоча б кухнею займається Денні, хоча в нього свій список справ. Вечір суботи – час ласої вечері. Так би мовити, невеличка вистава для нових постояльців, самі розумієте.

І ось ми сидимо разом за великим столом у їдальні. Я читаю лист, який уранці отримала від Кейт, і кладу ложку супу собі до рота. Солодкуватий і густий, зверху посипаний чимось хрустким. Мабуть, це шматочки пастернаку, підсмажені на трю фель ній олії.

– Смакує чудово, – кажу я. Свою роль я знаю як ніхто. Денні заводить очі під лоба, говорячи цим: «Звісно, що так». Скромність – це не про Денні, але готує він справді неперевершено.

– Думаєш, їм сподобається? – запитує він, знову напрошуючись на компліменти, але нічого не вдієш, він – майстер своєї справи та, як будь-яка творча особистість, любить, коли його хвалять.

– Безперечно. Дуже смачно. Страва зігріває, а смак такий… насичений. – Я намагаюся збагнути, що саме дає страві цей смак. Денні любить, коли компліменти влучні. – Це як частинка осені в тебе в тарілці. Що ще приготував?

– Амюз буш, – Денні перераховує на пальцях страви. – Потім трюфельний суп. Потім оленяча нога для м’ясоїдів і равіолі з грибами для вегетаріанців. Крем-брюле на десерт і наостанок сир.

Деннінове крем-брюле – це шедевр. Заради нього можна й померти. Я на власні очі бачила, як гості в прямому сенсі билися за ще одну порцію.

– Звучить ідеально, – підбадьорюю я.

– Якщо тільки цього разу ненароком не виявиться, що котрийсь із гостей чортів веган, – сумно зауважує Денні. Він досі не відійшов від минулого тижня, коли один із постояльців виявився не просто веганом, а ще й мав несприйняття глютену. Гадаю, Денні досі не пробачив цього Кейт.

– Кейт чітко написала, – кажу я, намагаючись його втішити, – один із несприйняттям лактози, один на безглютеновій дієті та три вегетаріанці. Жодних веганів.

– Та де там, – не припиняє скиглити Денні. – Один з них точно сидітиме на низьковуглеводній дієті чи виявиться фрукторіаном чи взагалі харчуватиметься самим лише повітрям.

– Якщо останнє, то тебе взагалі ніхто не чіпатиме, – за спокоюю я. – Тут сила-силенна свіжого повітря.

Показую рукою на величезне вікно на південній стіні, з якого видно вершини та гірські кряжі Альп. Від краєвиду перехоплює дух. І хоча я тепер тут живу, бувають дні, коли не можу намилуватися цією красою. Сьогодні видимість погана, хмари висять низько над землею і сипле сніг. У ясну ж погоду можна навіть побачити Женевське озеро. Позаду, на північний схід від шале, височіє Ля-Дам-Бланш – найвища гора в долині Сент-Антуан, що затьмарює собою все довкруж.