«Провісниця дрібних доль» – неспішна мандрівка, передбачення, які змінюють життя, а також гурт вірних друзів і чарівний кіт…

ОДИН

Того дня, коли Провісниця дрібних доль прибула до Некера, у селищі панував переполох, бо майбутній учень свічкаря розгубив усіх кіз.

Дочвалавши до головної площі, Лаоху зупинився, і Тао поплескала його по задку. Вони цілісінький день провели в дорозі, мандруючи лісами й полями. Мул тупнув копитами й полегшено фиркнув: нарешті можна перепочити. Його подих розійшовся завитками пари в надвечірній прохолоді. Це вперше Тао навідувалася до Некера. Вона взяла швидкий темп, сподіваючись, що по прибутті на неї чекатимуть гаряча вечеря та м’яке ліжко, але, оглядаючи сцену, що розгорталася довкола фургона, засумнівалася, що отримає теплий прийом такої пори. Тому важко зітхнула.

Легко обмотавши повіддя довкола підпори фургона, граційно зіскочила на землю й роззирнулася довкола. Вони спинилися якраз навпроти таверни – гарненької корчми аж на два поверхи, явно завеликої для такого села, як Некер.

Але замість купки ситих селян, що попивали б ель, перед корчмою вишикувалося дивне зібрання, з гущі якого долинали крики й хаотичне брязкання металу.

– Кожному по відерку зерна й дзвонику! Хутчіш, бери-но відерце, от молодець.

– А хто заплатить за все це зерно, хотів би я знати?!

– Ой, та помовч ти, Маллаку, потім із тим розберемося.

Староста заплатить тобі за зерно по справедливості, ти ж знаєш.

– Може й так, але хотілося б узгодити ціну до того, як це зерно порозсипають по лісах звідсіль і мало не до моря! Тоді вже ні з кого й не спитаєш! Не зайве було б також встановити надбавку за те, що відірвали чоловіка від вечері й спустошили його запаси, навіть не...

– От шельма! Якщо ми їх не знайдемо, Некеру кінець і твоєму млину разом з ним, бо хто купуватиме зерно, коли не буде кіз, щоб ним їх годувати, і грошей, щоб за нього заплатити?

Сумний і нещасний хлопець-підліток, довготелесий та з розкошланим волоссям, сидів на пеньку оддалік і спостерігав за метушнею. Оскільки він був чи не єдиним, хто не метався врізнобіч, Тао вирішила спершу підступитися до нього.

– Вітаю, – сказала, підійшовши до хлопця. – Можете розповісти мені, що тут трапилося?

Виринувши зі страдницької задуми, хлопець вирячився на неї.

– Ви – шинарка!

– Так, – терпляче відповіла Тао. – То що тут скоїлося?

– Але ви розмовляєте ештеранською! – не вгавав хлопець, підозріло мружачись, ніби очікував, що чужоземні риси Тао – темні очі з навислими повіками, жовтувата шкіра та чорне волосся, закручене в нетугий вузол, – зміняться в нього на очах, щоб краще пасувати її мові.

Тао про себе зітхнула й спробувала іншу тактику. Змахнувши рукою, розправила накидку й уклонилася.

– Мої вам вітання, юначе, від скромної мандрівниці. Я – провісниця з далекої імперії Шинара, прибула на ці землі, шукаючи мудрості та знань.

– У Некері?.. – здивовано запитав хлопець.

– Мудрість можна знайти будь-де, – відповіла Тао й склала руки докупи, бо сподівалася, що так набуде врочистого вигляду, який пасує ситуації. – Усюди, де річка викарбовує правду на скелях, а людина роздмухує полум’я сотворіння.

– А-а-а, – промовив хлопець, належно вражений. – Тоді вам до нашого коваля, старого Деррі, з його кузнею. Він отам, ліворуч, тримає цеберко.

Обоє знову зиркнули на зібрання, де майже всі вже розжилися відрами із зерном і якимось пристосуванням для створення шуму. Хлопець ще нижче похнюпив голову, повипинавши гострі лікті й коліна, – уособлення підліткового відчаю.

– Куди вони йдуть з тим зерном? – запитала Тао.

– Посилають пошукові загони. Бачте, я кіз розгубив, – нещасним тоном протягнув хлопець. – Арті доручив мені сьогодні глядіти отару на західному пасовиську. По обіді я заснув, а коли прокинувся, кіз і слід запав. Тепер селу кінець, і це все моя провина, хоча звідки мені було знати, що козам здумається спускатися тими скелястими схилами замість того, щоб спокійно пастися собі на гарній сонячній галявинці, де сила-силенна трави? Я мав би стати учнем свічкаря, а не козопасом, а тепер невідомо, чи Берн мене ще захоче! От із бджолами я чудово справляюся. З ними такого клопоту не виникає: де поставите вулик, там вони й будуть, хіба що ви його попсуєте. Але в Арті знову нога розболілася, та і я не проти допомогти деньок. А тепер дивіться, чим це обернулося. Дурні кози!

Слова вилилися з нього суцільним потоком – гаряча суміш молодецького обурення й сорому.

– Гм, – сказала Тао. – Можливо, мені вдасться допомогти.

Вона рушила до свого фургона й застрибнула на передок. Лаоху нетерпляче зашаркав копитами. Але замість того щоб братися за віжки, Тао пригнулася під засвіченими ліхтарями, що легенько погойдувалися, підвішені на висунутій балці, та шугнула до маленького дерев’яного мандрівного воза, який служив їй за домівку.

Шторка з розшитої парусини закривала інтер’єр від погодних примх і допитливих очей. За нею ховалося все майно Тао, акуратно, наскільки це можливо, поскладане в тому, що можна було з натяжкою назвати скринею на колесах. Каструлі й сковорідки різних розмірів звисали з покручених цвяхів на одній зі стін. Навпроти розташовувалася, як Тао її називала, комора: торбинка озимих яблук; баночки із зерном і чайним листям, закріплені ремінцями на саморобних полицях; м’ята й кропива, що сушилися жмутками. Тут же була і її постіль: кілька мішків соломи (що також слугували за їжу для Лаоху – хоч це й означало, що іноді їй доводилося не так спати, як мучитись на порожніх мішках, якщо довго не вдавалося поповнити запаси), укритих товстими вовняними ковдрами. Загалом це було затишне – хоч і скромне – гніздечко.

Тао швидким поглядом окинула свої статки. Усе на своєму місці. А отже, те, що їй потрібно, буде позаду, там, де вона тримала найцінніше.

З вивіреною вправністю протискуючись тісним фургоном, Тао почала переглядати акуратні згортки в кінці, за маленькими стільцями та складаним столиком. З них вона вийняла диск із кованої бронзи, підвішений на стрічці, й маленький молот, загорнутий у тканину.

Узявши в одну руку стрічку, а в другу молот, Тао позадкувала фургоном. Вийшла крізь шторку й закліпала в м’якому світлі розгойданих ліхтарів. Тоді випросталася на весь зріст (наскільки дозволяли її скромні розміри) на козлах фургона, розправила накидку з відлогою, щоб та разюче розвівалася й було видно блакитну оксамитову підкладку, задерла підборіддя й – із церемоніальною врочистістю – ударила молотом об диск.

Низька нота забриніла в повітрі, металева, гулка й авторитетна. Натовп селян притих, нарешті помітивши молоду шинарку, яка стояла на мандрівному фургоні посеред площі. Тао ще раз вдарила в гонг, і, коли повітря знову забриніло, усі втупилися в неї.

– Вітаю вас, мешканці Некера! – вигукнула вона посеред усезагального збентеження. – Я – Тао, Провісниця дрібних доль.

Вона величаво вказала молотом на бік свого дерев’яного мандрівного фургона, де й справді акуратними чорними літерами було виведено «ПРОВІСНИЦЯ ДРІБНИХ ДОЛЬ», а нижче значно меншими літерами додано уточнення: «(ніяких заклять, зіль чи давніх пророцтв)».

– Але сьогодні я зроблю вам щедрий подарунок – абсолютно безкоштовно – передбачення середнього розміру! Ось ви, місис, – Тао показала на втомлену на вигляд жіночку у фартуху, яка стояла біля дверей корчми з кількома відрами в руках, – скажіть-но мені, чи не протікає на схід звідси в сосновому гаю маленький струмок?

– Еге ж, так і є, – відповіла жінка, примружившись.

– А ви, майстре Арті, – Тао показала на довгоногого літнього чоловіка, що важко спирався на ціпок, – скажіть-но, чи не ростуть уздовж того струмка рясні кущі з ягодами?

– Заждіть-но, а звідки ви дізналися моє ім’я? – спантеличено запитав Арті, потираючи ногу.

– Ще й як ростуть, – втрутилася жінка у фартуху. – І що з того?

Тао драматично розкинула руки якомога ширше, заплющила очі й відкинула голову, ніби прислухаючись до голосів, чутних лише їй.

– Мешканці Некера... – проказала вона. – Я бачила ваших кіз! Шукайте їх на сході, там, де стрічаються ожинові кущі й холодна гірська вода. Саме там знайдете ви свою отару!

Натовп селян вибухнув какофонією звуків.

Оскільки Тао займалася дрібними передбаченнями, їй нечасто випадало розігрувати таку виставу: дівчина почувалась би безглуздо, здіймаючи стільки галасу, лише аби оголосити, чи наступного Дня Вченого йтиме дощ або ж коли в дочки теслі зійдуть бородавки. Але Тао мусила визнати: вона насолоджувалася цим, коли випадала нагода.

– Вона – шинарка, – вигукнув довготелесий хлопчина, який зіскочив зі свого пенька, зачувши її провіщення. – Вона бачить майбутнє в камінцях!

– І що шинарка забула аж у Некері, хотіла б я знати, – стиснувши губи, буркнула жінка з мітлою в руці.

– Звідки вона знає моє ім’я? За все своє життя я ні разу не навідувався до Шинари, – перекрикував гул Арті.

– Годі вам, годі! – закричала жінка у фартуху, гатячи дерев’яною ложкою по відрі, щоб привернути увагу натовпу. – Ми марнуємо час. Скоро стемніє. Тож мусимо вирушати на пошуки, якщо, звісно, хочемо знайти тих кіз завидна. Провісниця радить подивитися вздовж струмка на сході. Що ж, не завадить глянути й там – усе одно ми збиралися всюди обдивитися.

Цю рішучу заяву підтримав схвальний хор голосів, і, розбившись на пари, селяни почали розходитися врізнобіч, деякі тимчасом озиралися на Тао та її фургон. Довготелесий хлопець і собі схопив відро зерна та кинувся на схід, гукнувши через плече: «Я перевірю струмок!» Віра в пророчі здібності Тао явно оживила його сподівання спокутувати провину.

Прикусивши губу, щоб стримати усмішку, Тао заховала гонг з молотом назад у фургон, тоді злізла, розпрягла Лаоху й стала чекати, що ж станеться далі. До струмка з ожиновими заростями було недалеко – вмотивований цибатий юнак і за пів години добіжить. Вона перетнула його дорогою до Некера: колеса фургона торохтіли по камінцях, поки Лаоху переходив убрід холодну воду, притиснувши вуха до потилиці й високо задираючи граційні ноги. Тао пам’ятала, як, вихилившись із фургона, зірвала жменьку достиглої ожини й потім з насолодою смакувала ягодами, що розтікалися солодкістю в роті.

А ще Тао пам’ятала, як по той бік заростів хтось завзято жував листя і звідти доносився характерний запах худоби та ще характерніше козяче мекання.

***

Лиш трохи більше як годину по тому, коли сонце сховалося за пагорбами й землю огорнули пурпурові сутінки, вдячні селяни міцно потискали Тао руки й підсували їй уже другу чашку пінистого елю, ігноруючи її не дуже завзяті протести.

Жінка у фартуху, якою виявилася Гетті, дружина корчмаря (і справжній місцевий авторитет у Некері, чи не головніша навіть за старосту), одразу сповнилася приязні до Тао, щойно Кем повернувся, тріумфально женучи поперед себе отару невдоволених і перемазаних ожиною кіз.

– Чути нічого не бажаю, сьогодні ми з вас ні монети не візьмемо, – приказувала Гетті, ставлячи перед Тао на стіл, розташований біля каміна в корчмі, кошичок з теплим хлібом і повнісіньку тарілку сиру («найкращий козячий сир в окрузі»). – Після того, що ви для нас зробили! Сподіваємося, ви в нас заночуєте, бо чимало селян хотіли б, щоб ви зробили для них передбачення, якщо матимете час. Подумати тільки — справжня провісниця-шинарка! Такого навіть у Шеллпорті немає.

Це присутні зустріли численними «а то!» і самовдоволеними кивками: річ-бо в тім, що Некер частенько почувався обділеним як менший і бідніший сусід недалекого Шеллпорта. (Шеллпорт вважався посереднім, помірно важливим портовим містечком, у якому розмістилося аж три корчми й навіть мався власний маг. Щоправда, той був доволі старий і глухий, зовсім не рівня магам Гільдії; та й цими днями він здебільшого займався замовляннями рибальських сітей, які іноді надавали рибній юшці дещо несподіваний присмак. Та все-таки сама наявність мага в західному містечку – це вам не абищо.)

– Для мене буде за честь переночувати у вашій славній корчмі, – відповіла Тао, ввічливо схиливши голову, – і, звичайно, зробити провіщення всім, хто завтра цього забажає.

Обличчя Гетті розпливлося в широченній усмішці, й усі селяни підняли келихи для ще одного гучного тосту – Кемів голос звучав найголосніше – за мандрівну провісницю, яка спеціалізувалася на дрібних передбаченнях, розмовляла чистою ештеранською, хоч з виду й була шинаркою, і яка врятувала некерських кіз, а заодно і їхні шиї.