«Моє темне бажання» – історія, яка починається зі спроби повернути старовинну прикрасу…

Розділ 1

Ферров

– Я чула, що в її перукаря менше фо каря менше фоловерів в інстаграмі, ніж у неї самої, – Таббі, сидячи на задньому сидінні Mercedes GLE, надула кульку із жуйки й луснула її. – А в неї їх щось із чотири тисячі? Та хай би вже різник із «Балдуччі» зробив їй зачіску, і не морочила б голови.

– Вона так тішиться тим чубчиком, наче надворі дев’яносто дев’ятий рік. Ніхто просто не наважується сказати, що на кучерях це жахливо, – Реджі реготнула. – А балаяж? Його зробили тупо помаранчевим.

Табіта і Реджина Баллантайн, пані та панове. Мої зведені сестри. Їхньої отрути вистачило б, щоб знищити населення чималого острова.

Моя мачуха Віра, яка сиділа за кермом, цокнула язиком:

– Ну-ну, дівчатка. Це не надто шляхетна поведінка, – слова не не відповідали її злостивому хихотінню. – Сильвія – гарна дівчина. Трохи простувата, але що поробиш. Ви бачили її матір?

Таббі пирхнула.

– На жаль, так.

Я ледве стримала бажання сказати, що Сильвія Голл нещодавно склала адвокатський іспит, закінчивши Джорджтаун з відзнакою. Її голова здатна запропонувати цьому світові значно більше, ніж просто дорогу стрижку.

Та на моєму місці хто завгодно змовчав би. По-перше, жінки родини Баллантайн люто мене ненавиділи, і будь-яке моє слово використали б проти мене. По-друге, я буквально була в такому місці, де краще мовчати: лежала, скручена калачиком у багажнику, і намагалася дихати якомога тихіше, щоб не видати своєї присутності.

Позашляховик котився повз бездоганні газони Потомака. Повітря густішало від пахощів квітів. Я ж відчувала лише запах Таббіних чобіт для верхової їзди: суміш гною, сіна й аромату якогось конюха, якого вона цього тижня осідлала.

– Ми скоро приїдемо? – Реджі плямкнула губами й щось закрила. – Я, по правді, трохи шокована. Ніколи не була вдома в Зака Сана.

– То сфоткай, бо це буде вперше й востаннє, – гмикнула Таббі. – Я взагалі не розумію, навіщо ти нас туди тягнеш, мамо. Усі знають, що Констанс Сан віддала б нирку, аби син одружився з тією, кого вона сама обере.

– У Закарі Сана є своя голова на плечах. Якщо він вирішить, що хоче одну з вас за дружину, його нічого не зупинить.

Треба віддати належне оптимізму Віри Баллантайн. Таббі й Реджі видавалися спокусливими не більше, ніж хронічний синдром виснаження. Вбивче поєднання захмарних вимог і низького IQ.

– До того ж... – Віра перемкнула радіостанцію на класику, хоча не відрізнила б «Йо-Йо Ма» від «Йо Ґабба Ґабба». – Там будуть ще й інші заможні й упливові чоловіки, готові потрапити у ваші тенета. Наприклад, той герцог... Олівер якось там?

– Фон Бісмарк, – Таббі скривилася. – Та він бабій ще той. Певно, дихнути в мій бік не встигне, як уже обдарує венеричкою.

Реджі пирхнула:

– Мило ти прикидаєшся, що фон Бісмарк тебе не цікавить.

– Та хто б казав, сестричко.

– Щоб ти знала, він якось запрошував мене у свій маєток на Амальфітанському узбережжі.

– Лише тебе й кожнісіньку жінку, яка ще дихає, – Таббі цокнула язиком. – Вау. На твоєму місці я б уже продумувала дизайн весільних запрошень.

Я міцніше стиснула коліна руками й подумки перебрала всю інформацію, накопичену за місяці досліджень. План я мала куленепробивний: зайти, забрати те, що належить мені, і непомітно зникнути під покровом ночі й дизайнерської сукні, реквізованої у Реджі. Не вперше я таке прокручую і не востаннє. Виживати навчилася від народження. Відтоді, як моя горе-мати запакувала мене в коробку із «Костко» й лишила під дверима батька із запискою:

Уся твоя. Слід було брати слухавку, мудило.
Аборт коштує дешевше за дитину. Таммі

Тоді тато вже одружився з Вірою після стрімкого роману. Таббі каже, що Віра наполягала: «Та позбудься ти цієї штуки».

Звідки тобі знати, що вона взагалі твоя? Вона зітхала так протягом усього мого дитинства, хоча чудово знала, що я її чую.

Але мені тест ДНК був не потрібен. Матінка природа все зробила за мене: я мала татові арктично-блакитні очі, золоте волосся, яке спадало м’якими хвилями, обрамляючи обличчя й вуха, тендітну статуру, довгі кінцівки й навіть родимку під правим оком, як у нього.

Віра зітхнула:

– Шкода, що Ромео Коста вже не холостяк.

– Ой, та ніби в нас був хоч шанс до того.

Реджі позіхнула:

– Ой, та й не треба. Я чула, що він соціопат, – додала вона.

– Справді? – волосся Таббі ковзнуло по підголівнику. – А я чула, що він побудував для лікарні Джона Гопкінса нове пологове відділення, як його дружина завагітніла.

– Мабуть, бо їм доведеться знести вхід, щоб завезти її всередину в день пологів. Моя косметологиня казала, що Даллас Коста вчора на вечері в Білому домі з’їла пів нижнього ярусу триповерхового торта, і весь той торт обвалився на якогось нафтового барона.

Істота 1 та істота 2 захихотіли, як дві дурепи.

– Комусь ще пахне хлоркою? – принюхалася Реджі. – Присягаюся, останнім часом запах Ферров мене просто переслідує. Мамо, треба її випхати вже. Вона весь дім засмерділа.

– І куди я її подіну? – Віра ввімкнула кондиціонер на повну потужність. – Нам потрібні гроші з оренди за всі ті халупи, які лишив по собі ваш батько. Люди й без того уже пліткують. Коли я брала кредит на цю автівку, то навіть без пакета AMG, – вона замовкла на мить. – Ну, ми могли б її поселити в будинку біля басейну...

– Тільки не там! – Таббі рвонула вперед, і автівка підстрибнула. – Хочу його переробити під другу гардеробну.

Я повірити не могла, що наступну годину доведеться провести в оточенні сотень таких самих егоцентричних і поверхових людей, як мої зведені сестри. Але вибору не було. У Закарі Сана є те, що належало мені.

Нефритовий підвісок ніколи не мав опинитися у величезному маєтку Санів. Звісно, тут не обійшлося без жадібних лап Віри. Коли тато помер, вона, в очікуванні страхових виплат, розпродала всі його речі. Вочевидь Зак Сан запропонував утричі більше за решту. І тепер у цього розбещеного мільярдера – єдина пам’ятка про батька, яка мені лишилася.

«Та ненадовго».

Віра ввімкнула покажчик повороту, й автівка загуркотіла жорствою.

– Приїхали. Боже правий, оце так черга. – Нарешті. Вона зацитькала, щоб припинити суперечку між моїми зведеними сестрами, і зацокала язиком, доки ми чекали. – Господи, тільки гляньте на цю охорону біля брами. Занадто, як на мене.

Я залізла ще глибше й прикрилася чорною тканиною. Цей чохол пошила власноруч, знаючи, що він ідеально мене замаскує. Під ним я повністю зливалася з порожнім багажником, тож навряд чи хтось став би тут копирсатися.

– Відчиніть, – охоронець постукав по вікну багажника. Воно піднялося повільно, ніби знущаючись. Яскравий промінь ліхтарика просвітив тканину, що мене прикривала. За мить дверцята грюкнули. – Все чисто. Наступний.

Віра перемкнула автівку в режим паркування – колеса зі свистом прокрутилися. Мої зведені чудовиська вийшли, поступаючись місцем паркувальнику. Як я й передбачала, він залишив автівку на найвіддаленішій від входу на територію маєтку площею вісімдесят соток доріжці, що пролягала вздовж Дороги Темного Принца. Потім сів у гольф-кар разом з іншими й попрямував до головного входу.

Щойно фари згасли, я прослизнула з багажника на водійське сидіння й відчинила двері. Тераріум Санів увесь світився сліпучими прожекторами, ніби кидав виклик: ану, спробуй порушити мої межі. Навіть на відстані сотні метрів маєток відкидав зловісну тінь на ідеально підстрижений газон. Я рушила навшпиньки підсвіченою ліхтариками стежкою до головного будинку. Коли повз мене проїхав Lotus Evija із паркувальником за кермом, я миттю присіла між рядами розкішних автівок. Реджі мене вб’є, коли побачить, що з її сукнею. Атлас прилип до шкіри від холодного поту, а розріз збільшився ще на кілька сантиметрів, коли я ховалася в багажнику.

Під час свого дослідження я з’ясувала ще дещо: ця вечірка знаменувала початок пошуків нареченої для Закарі Сана. Я не сумнівалася, що всі потенційні наречені, які тут зібралися, готові перетворити цей вечір на справжні «Голодні ігри». Залишиться тільки одна переможниця. Якщо вірити чуткам, то Закарі Сан уже до опівночі обере ту, з якою почне зустрічатися – хоча б для того, щоб заспокоїти матір, яка вже втомилася чекати онуків.

Усі дівчата були по-своєму прекрасні: високі й низькі, стрункі й пишнотілі, у вишуканих сукнях і з іще вишуканішими манерами. Доньки сингапурських мільярдерів, колишніх сальвадорських олігархів, корейських чеболів та голлівудських продюсерів. Але всі вони мали одне бажання: стати новою місис Сан.

Я схилила голову, намагаючись злитися з натовпом бальних суконь і смокінгів. Ставати невидимою навчилася майстерно – ще в дитсадку вдосконалила цю навичку, щоб уберегтися від знущань Віри та істоти 1 й істоти 2, коли вони були не в гуморі.

Маєток височів переді мною у своїй владній пишноті – розлогі фасади, змуровані з блідого французького вапняку, імперські колони, доглянуті сади, які могли б затьмарити навіть Версаль. Я проковтнула клубок у горлі й увійшла, підхоплена потоком нетерплячого натовпу. Вигнуті парадні сходи обрамовували передпокій. Мій погляд повільно ковзнув по тих, що вели до моєї цілі: кабінету Закарі Сана. Підніжжя сходів стерегли охоронці в костюмах: руки схрещені, у вухах – блютуз-навушники.

У кутку моя зведена сімейка голосно реготала із чогось, що розповідали чоловіки в дизайнерських костюмах. Віра стискала біля грудей канапку, намагаючись насупитися, але ботокс не давав. З віком вона скисла, наче молоко в сауні, і тепер розмахувала своєю кислою вдачею, мов прапором.

Мені не варто перетинатися з ними, але я не дуже переймалася. Тут мене ніхто не знав.

Тато був простим смертним, щоб обертатися в таких колах, а я завжди уникала заходів, де доводилося вислужуватися перед найглибшими гаманцями Потомака. Одруження здавалося мені марнуванням часу. У житті є місце лише для однієї справжньої любові – до себе. Ну, можливо, ще до собаки.

Я дочекалася, поки один з охоронців побіг сходами нагору, і пішла слідом за ним, мов тінь. Симфонія голосів унизу переслідувала нас. Я беззвучно ворушила губами, ніби говорила з кимось, щоб не викликати підозри. Щойно ми звернули за ріг, я змінила напрямок на бібліотеку, де був кабінет. План маєтку я знала напам’ять. «Дякую, “Зіллов”».

Коли Зак придбав цю садибу у швейцарської знаті, яка раніше тут мешкала, він майже нічого не змінив – тільки переробив підземний гараж на високотехнологічну художню галерею. Спершу я думала, що доведеться якось пробиратися саме туди. Але випадково натрапила на журнал Wired за минулий місяць про чергову компанію, яку Зак безжально поглинув. І побачила його. На глянцевому розвороті журналу був увічнений Закарі Сан з бездушним поглядом, який майже затуляв головне – підвісок. Кулон лежав на полиці. За склом.

«Lo siento, придурку. Зараз ти втратиш один зі своїх витворів мистецтва».

Я неквапливо йшла коридором, ковзаючи поглядом по картинах, які, ймовірно, коштували більше за весь маєток Баллантайнів. Особливо тепер, коли Віра з доньками тягнули татів бізнес на такі глибини, куди навіть «Титанік» не опускався. Не уявляю, чим він думав, розділивши власність своєї клінінгової компанії на чотирьох. Троє з них не працювали жодного дня в житті.

Переді мною виросли двері до бібліотеки. Я стиснула ручку, впевнена, що вона не піддасться. Два місяці вчилася зламувати різні замки за допомогою комплекту, який сховала в ліфчику. Проте двері безшумно прочинилися, наче й не мали замка. Шкіру лизнув потік прохолодного повітря, і тіло вкрилося сиротами. Я прослизнула всередину, зачинила двері й на мить притиснулася спиною до дерева, щоб заспокоїти серцебиття. Я не вперше робила щось протизаконне. Але обікрасти одного з найвпливовіших у світі – це вже новий рівень.

Кабінетом Зака Сана не мала коли милуватися, хоч я ніколи в житті ще не бувала в такому розкішному місці. Однак підвісок вабив мене до себе, як маяк. Він лежав за склом, точнісінько, як на фото у Wired, поряд зі своєю копією. Один «для нього», другий – «для неї».

«Ну, все цілком логічно. Один його, другий – мій».

Помилитися тут неможливо. На татовому підвіску був дрібний дефект, який робив його унікальним. У дитинстві я «підстригла» китиці, тож вони стали на два сантиметри коротшими, ніж мали бути.

Я проскочила повз стіл, не звертаючи уваги на папери, які злетіли в повітря й приземлилися на килим. Нарешті – нарешті – мої пальці торкнулися товстого скла. Просто над татовим підвісом.

– Пробач, що так довго, – очі защипало. – Він замкнув тебе в золотій клітці. Не хвилюйся. Я тебе визволю.

Відтоді, як тато помер, я зберігала його улюблений підвісок у шафці біля ліжка. Так можна було притиснути цю річ до себе, коли прокидалася серед ночі й тужила за батьком. Перш ніж Віра його продала, у вузлах ще відчувався легкий татовий запах. Певно, стерильна коробка Зака знищила той аромат.

«Я поверну його, тату. Обіцяю».

Задерши розідраний поділ блідо-блакитної сукні, я витягла портативний склоріз, схований за поясом. Клацнуло лезо, вистромилося й встромилося у вітрину. Серце шалено калатало, поки я вирізала коло навколо замочка.

І тоді я почула його. Звук, гучніший за моє серцебиття.

– І що це ти робиш?

«От чорт».