«Темний спадок. Братство» – відьомське фентезі з вайбом темної академії, що переносить у магічний світ таємних братств…

ПРОЛОГ

Червоні краплини впали на сніг. Запала гнітюча тиша. Усі погляди були прикуті до Ади. Змішане відчуття тихої злоби, усвідомлення провини й жалю до себе заповнили нутро. Вона ступила крок до дівчинки на снігу, але її зупинила няня, смикнувши за рукав:

– Дитино, що ти накоїла?

Ці слова назавжди застрягли в пам’яті. Аделаїда тримала в руках стареньку глянцеву фотографію, зроблену того вечора. Хоч минуло вже п’ятнадцять років, та вона досі не могла його забути.

Спогади спливали уривками. Ось няня збирає її на прогулянку, застібає теплу куртку, натягає колючу шапку й тугенько зав’язує на шиї шарф. Сьогодні до них приєднається сусід зі своєю внучкою Зоряною. Вона на рік молодша від Ади, має янгольське личко й довгі русяві коси. Усі милуються цією дівчинкою, завжди привітною, яка всім усміхається й зачаровує дзвінким сміхом. Коли вони гуляють разом і зустрічають інших сусідів, кожен прагне похвалити Зóрю та сказати щось приємне.

А от Аді ніколи не роблять компліментів: вона низенька, квола, має занадто кирпатий ніс і неслухняне кучеряве волосся, яке стирчить з-під шапки в усі боки. Та найболючіше чути, що її няня, Злата, теж захоплюється сусідською дівчинкою і час від часу радить Аді брати з неї приклад, бути більш говіркою і приязною.

Та Ада так і не стала ані говіркою, ані приязною.

Того вечора вони зліпили величезного сніговика, а потім заходилися кидатися сніжками. Зоряні ліпити сніжні бомбочки допомагав дідусь, Аделаїді – няня.

Тоді Ада була впевнена, що Злата – це її бабуся. Хіба могло бути інакше? Вона жила в їхньому домі, опікувалася дівчинкою, готувала їй, одягала, читала казки. Ада любила її особливий аромат кориці та барвінку й заспокоювалася від теплого доторку шершавих долонь. Батьки, хоча й на позір були поруч, по суті залишалися десь на околицях її життя. Вони дарували іграшки, оплачували численні гуртки, часом ходили з Адою в кіно чи зоопарк, але їхня увага була примарною. Озираючись назад, Ада розуміла, що батьків у її дитинстві було жалюгідно мало.

Гра була в самісінькому розпалі. Усі веселилися, аж поки одна зі сніжок Зоряни не поцілила Аді просто в обличчя. Сніг повністю заліпив їй очі. Так-сяк витерши їх, маленька Ада з жахом усвідомила, що всі з неї сміються. Це нечесно, образливо, навіть боляче! Перше справжнє приниження в її житті.

– Яка ти метка, Зорю! – гукнула Злата. А потім нахилилася до Аделаїди, струсила з неї залишки снігу і прошепотіла:

– Ну ж бо, спробуй прицілитись, у тебе теж вийде!

Якщо дитяче серце здатне на щось лихе, то серце маленької Ади тієї миті стало чорнішим за ніч. Вона не просто влучила сніжкою в суперницю, а й помстилася їй за приниження.

Зоряна зойкнула й упала на сніг, не втримавшись на ногах. Над її лівим оком зяяла рана, з якої тоненькою цівкою стікала кров і скрапувала на сніг. А поруч лежала зловісна сніжка із сюрпризом, який показався після удару.

Усередині сніжки була каменюка. Доволі велика, кругла, завбільшки з Адин кулак. Ада помітила камінь, перед тим як зліпити сніжку. Лежав там, ніби чекаючи саме на неї.

Вона втупила погляд у червоний візерунок на снігу. Дорослі вже усвідомили, що сталося.

Няня Злата зойкнула й заходилася перепрошувати перед дідусем Зоряни. Вона дістала з кишені хустинку й простягнула дівчинці. Інтелігентний дідусь сказав, що все гаразд, і пригорнув онучку до себе. Няня смикнула Аду за руку й наказала просити вибачення. Та Зоряна вже не плакала, лише притискала до лоба хустинку. Усміхнувшись, вона сказала щось на кшталт «нічого страшного». Ада закам’яніла, не розуміючи власних почуттів. А потім розревілася:

– Бабуню, я не хотіла! Я не думала, що вийде отак...

– Я не твоя бабуся, – повільно хитаючи головою, відповіла їй Злата.

Аделаїда застигла, розтуливши рота, і не могла видати ані звуку. Щось у ній надломилося, вона наче розкололася на уламки, як порцелянова лялька. Того дня світ раптом зменшився – до чужого погляду Злати, до її слів, холодних і гострих, мов лід. Чим усе закінчилося, Ада достеменно не могла згадати. Пам’ятала лише, що няню звільнили. Згодом у Ади було ще троє няньок, проте жодну з них вона не вважала за рідню. Зоряна й далі приїздила до бабусі з дідусем кожні канікули й завжди була привітною та шукала компанії Ади. Однак для неї ті спогади назавжди залишилися якоюсь чорною плямою на душі.

Аделаїда сиділа в автівці, ніяк не наважуючись вийти. Подивилася на себе у дзеркало заднього виду: ніс уже не такий кирпатий і прикрашений сережкою. У вухах виблискували маленькі срібні гвіздки й тонкі ланцюжки, що звисали каскадом уздовж шиї. Вона завжди любила прикраси й не виходила з дому без них. Неслухняному кучерявому волоссю Ада теж навчилась давати раду. За час навчання в приватній школі, шукаючи себе, вона відвідала майже всі спортивні та творчі гуртки. Все давалося непогано, але нічого не чіпляло. В університеті Ада пробувала себе в наукових змаганнях, але, за словами кураторки, їй бракувало пристрасті. Жаги до науки. Дівчина навіть не сперечалася, бо це правда.

Постійною супутницею в кожному її занятті була якась моторошна порожнеча. Усе здавалося несуттєвим, нецікавим. Складалося враження, що їй було дано все й водночас нічого. Через це химерне відчуття беззмістовності будь-яких занять Ада часто полишала їх на півдорозі. Бо для неї там не було місця. Часом вона думала, що свого місця взагалі ніде й ніколи не знайде.

Ада дістала з рюкзака стареньку скриньку, оздоблену сріблом та кольоровою емаллю. Її колись знайшла в будинку саме та перша улюблена няня. Вона відкрила скриньку й пробіглася поглядом по знайомих старих фотокартках її батьків – зовсім молодих і неймовірно щасливих. Ось фото, де батько тримає матір на руках, вони в горах, позаду видніється водоспад. Тато широко всміхається, мама закинула голову й сміється. А ось інше: батьки стоять посеред розкішно прикрашеної бальної зали, тато у смокінгу, а на мамі ошатна сукня. Аделаїда з ніжністю провела рукою по фото. На наступній картці – вони з величезною компанією друзів десь у поході біля великого вогнища. А ось – стоять на тлі кам’яної будівлі університету, на звороті підпис акуратним материним почерком: «Кращі роки. Ще не обирали й не віддавали».

На цих фотографіях її батьки видавалися зовсім іншими, ніж вона пам’ятає. І Аделаїда завжди відчувала тугу за цією їхньою версією, хоч ніколи й не знала їх такими. На їхню родину ніби колись лягла холодна тінь, бо дівчина зроду не бачила тата й маму такими веселими та щирими.

Здавалося, немає на що скаржитися: повна родина, комфортне життя й жодних матеріальних проблем. Та Ада все життя відчувала якесь батьківське відчуження. В дитинстві вона намагалася дотягнутися до них, привернути увагу, часто плакала. Але марно. Здавалося, батьки нею зовсім не цікавляться, а їхній емоційний бар’єр – нездоланний.

Якось Аделаїда запитала в батька про ті фотографії. Хотіла дізнатися про їхнє з мамою минуле: студентські роки, історію їхнього знайомства. Але тато чомусь спохмурнів і крижаним тоном попросив не заважати йому працювати. Він завжди був «на роботі», навіть увечері та у вихідні. Ада має лише дрібку спогадів про час, який він присвячував їй.

Тоді, попри благання та сльози доньки, тато забрав скриньку. А це ж були єдині фотографії батьків до народження Аделаїди! Усі інші – щорічні постановочні знімки, зроблені у професійного фотографа вже втрьох. Ідеальні усмішки, застиглі пози, де вони обіймаються чи тримаються за руки, ніби моделі в рекламі печива. Пусті фото. Жодне з них Ада не взяла із собою.

Через кілька років вона знайшла ту скриньку серед мотлоху на горищі. І вже нікому не показувала. Окрім фотографій, усередині лежав цікавий медальйон. Він не мав проби, але Ада припускала, що це золото. Прикраса у формі круга, всередині якого звивалася змія. На звороті було акуратно вигравію ване ім’я матері – Ірена. Відтоді скринька стала маленьким скарбом, який Аделаїда надійно ховала у своїй кімнаті. Це завжди здавалося важливим. Із часом вона почала додавати туди якісь свої пам’ятні дрібнички: записки від першого залицяльника, вирізки із журналів з інтерв’ю улюблених акторів та співаків, каблучку із червоним діамантом – подарунок батька, – яка завжди була їй завеликою. Її пальці так і не доросли до цієї прикраси.

Про фотографії батьків та медальйон зі змією Аделаїда давно не згадувала, аж поки наприкінці минулого навчального року не поїхала на наукову конференцію до столиці. Там зібралися студенти з усієї країни. Вона представляла свій університет і готувалася виступити з доповіддю про філософію Середньовіччя.

Протягом конференції було кілька перерв, коли всі могли познайомитися й поспілкуватися. Аделаїда звикла триматися осторонь. Вона ніколи не знаходила місця серед інших, тому у свої майже двадцять років уже й не намагалася. Здавалося, щось у ній відштовхувало людей. Вона була тією, кого швидко забували після знайомства і ніколи не кликали на вечірки чи інші збориська. Ні в школі, ні в університеті.

Тож і цього разу Ада збиралася просто взяти свій обід і знайти тихе місце у віддаленому куточку. Та раптом увагу привернула одна з дівчат. Звичайна, на перший погляд, студентка. Але щось зблиснуло на її шиї. Медальйон. Дуже-дуже знайомий, зі змією. Точнісінько такий, як той, що лежав у скриньці вдома.

Навіть не продумавши, як розпочати розмову, Ада залишила свій обід, стрімко підійшла до незнайомки й запитала про прикрасу.

– А, – дівчина торкнулася медальйона двома пальцями. – Це символ мого студентського братства. У кожного з нас є такий, іменний, – вона перевернула його й показала напис «Катерина». – Гарний, правда? Їх виготовляють для нас на замовлення.

Ада розпитала її про університет і братство. Виявилося, що студентське об’єднання називалося «Велес», і потрапити туди могли лише обрані. У голосі Катерини звучала нотка зверхності, але Аделаїда не надала цьому значення. Думка про те, щоб змінити університет, тепер не виходила з її голови.

Ада знайшла всю необхідну інформацію: в тому універі також був факультет філософії, і навіть кількість предметів і навчальних годин майже така сама. Здавалося, там вона знайде всі відповіді. З її високими балами проблем з переведенням не мало виникнути. Залишалося тільки поговорити з батьками.

Розмова вийшла жахливою. Найгіршою з усіх, що Ада могла пригадати відтоді, як спитала про фотографії.

– Я вирішила перевестися до Карпатського університету класичних наук, – Ада намагалася бути спокійною, але відчувала, як усередині все тремтить. Вона поклала роздруковані документи на стіл, сподіваючись, що це додасть її словам переконливості.

Батьків погляд одразу став важким, а губи стиснулися в тонку лінію.

– Що за нісенітниця? Ти навіть не уявляєш, що це за місце! – кожне слово було важким, мов камінь. – Тобі там нічого робити!

Ада відчула, як пришвидшується серцебиття, але не могла відступити. Усі її роздуми зводилися до цього рішення. Дивлячись у холодні, незворушні батькові очі, вона ще дужче захотіла втекти туди, де він колись був іншим: молодим, відкритим, сповненим надій та поривань.

– То розкажи мені. Це ж ваша альма-матер!

Батько знову грюкнув кулаком по столу, так сильно, що аж чашки підскочили. Його очі потемніли від люті.

– Нема про що говорити! Ми з твоєю матір’ю поїхали звідти якомога далі – і це було найкраще рішення. І тобі там теж робити нічого!

Мати мовчки дивилася перед себе, а її обличчя залишалося непроникним. Тільки руки злегка тремтіли, наче від невидимої напруги. Вона мовила ледве чутно:

– Це надто далеко, Адо. Ти не уявляєш, скільки всього може статися, якщо ти поїдеш туди. Ми ж не зможемо тебе захистити.

Аделаїда відчула, як усі сказані нею слова розчинилися в повітрі, ніби їх і не було. Зустріла непохитний погляд батька й зрозуміла, що не буде жодних перемовин.

– Та від чого захищати? Від іспитів чи гірського повітря? – пирхнула вона, закочуючи очі.

– Я не дозволяю цього, – ще рішучіше повторив батько. – Хочеш в інший університет? Іди в будь-який, але не туди.

Важка тиша охопила кімнату й Адине серце. Вона зрозуміла, що йдеться не просто про вибір університету.

Ця загадка лише підживлювала Адину цікавість і бажання втілити план у життя. Батьки відмовлялися відкритися, а їй так шалено хотілося дізнатися про них більше. Вперше в житті вона відчувала пристрасть до чогось. Так, доведеться залишити звичне й достобіса комфортне життя позаду, але її не лякали погрози батька. Наступного дня Аделаїда подала заяву в новий університет, а через місяць спробувала поговорити з татом знову.

Щось підказувало, що краще не згадувати про минуле батьків, навіть не промовляти вголос назви університету. Ада збрехала, сказавши, що дослухалася до їхніх порад і переводиться в один зі столичних закладів. Батько кивнув і назвав це цінним досвідом самостійності, а мати додала лише, що вони чекатимуть її на канікули.

Одеса й улюблене море залишилися позаду. Понад дванадцять годин за кермом – і ось Ада, виснажена, сидить у машині біля студентського гуртожитку, розташованого серед Карпатських гір. Минуло чотири місяці, як вона почула про університет, і відтоді щодня думала про цей момент. Відчувала, що тут знайде відповіді на всі запитання. Їй кортіло зустріти, можливо, старих знайомих своїх батьків, їхніх викладачів чи знайти хоч якусь інформацію про них. А ще, за нагоди, вступити в студентське братство «Велес», членами якого, Ада майже певна, були її тато й мама. На медальйоні зі скриньки було ім’я матері, й це давало підстави думати, що у братстві була принаймні вона.

Аделаїда стала одержима цією ідеєю. Здавалося, що саме тут вона зможе віднайти зв’язок з рідними й дізнатися про них більше. А те, що вони ніколи не згадували про свої університетські роки й саме братство, стало загадкою, яку дівчині шалено хотілося розгадати.

Вона вже отримала ключ від кімнати, тож треба лише занести речі й почати нове життя. Кришка старенької скриньки дзвінко клацнула. Аделаїда стиснула в руках свої скарби й усміхнулася власному відображенню. Останні години її не полишало відчуття, що серед тисячі шляхів вона вперше опинилася на своєму.