Уривок з трилера «Погана мати» Міа Шерідан

«Погана мати» – психологічний трилер, у якому детективка з Нью-Йорка повертається до рідного містечка й одразу стикається з небезпечною справою серійного вбивці…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ріно, штат Невада. Єдине місце на землі, куди вона заприсяглася ніколи не повертатися. На жаль, ця обіцянка луснула, як мильна булька, – і все через химерне переплетіння долі та її власних емоційних рішень.

«Чи вчинила б ти інакше?» – всоте запитувала себе Сієнна.

І всоте вагалася, не знаючи, що відповісти.

Ось тільки... так, так, вона знала відповідь. Якби перед нею постав вибір, вона зробила б це знову. Просто не очікувала, що цей вибір заведе її сюди.

Безхмарне пустельне небо – яскраво-синє й безкрає – простягалося у вишині. Вона відчинила двері поліційного відділку й ступила в блаженну полегкість кондиціонованого приміщення.

– Чим можу допомогти? – усміхаючись запитала жінка за стійкою.

Сієнна всміхнулася у відповідь, хоч і не так широко.

– Сієнна Вокер прибула до сержантки Дален.

– О, вітаю! Ви нова детективка з Нью-Йорка? Я Шель Лопес. Рада знайомству. Як вам Ріно?

– Вітаю, Шель. Приємно познайомитися. Власне, я з Ріно. Народилася тут.

Подив осяяв кругле обличчя Шель.

– Он як? Тоді ласкаво просимо додому.

Обличчя Сієнни залишилося непроникним, хоча від слів Шель їй стислося серце. Вона просто спостерігала за тим, як жінка бере слухавку й повідомляє сержантці Дален про її прихід.

– Вона вийде за хвилинку.

– Чудово, дякую, – мовила Сієнна, а Шель уже відповідала на інший дзвінок. Невдовзі вона сміялася з розповіді, яка лунала з іншого кінця дроту, а, відповідаючи, стишувала голос: безперечно, то була приватна розмова.

Щойно Сієнна сіла, як до вестибюля вийшла дуже висока яскрава жінка років п’ятдесяти з платиново-білявим волоссям, укладеним у зачіску «піксі». Вона була в чорному брючному костюмі, чорній сорочці та червоних туфлях на високих підборах. Її погляд зосередився на відвідувачці.

– Сієнно Вокер?

Сієнна підвелася.

– Так. Сержантко Дален? Рада особистому знайомству.

Дален підійшла до неї та швидко потисла руку. Сієнна задерла підборіддя, намагаючись зустрітися із нею поглядом, проте марно.

– Ходіть за мною.

Сержантка повела її через відділок, у якому стояв діловитий гамір заклопотаних поліціянтів. Сієнні доводилося поспішати, щоб устигати за широким кроком жінки. Коли вони ввійшли до кабінету, Дален зачинила за ними двері. Жестом указала на стілець перед столом. Обидві сіли. Поліціянтка взяла телефон і наказала комусь зайти до неї. Сієнна оббігла поглядом кабінет: він був суворо впорядкований, як і його власниця. Жодного натяку на безлад. 

Сержантка поставила телефон на підставку, відхилилася на спинку крісла й закинула ногу на ногу, прискіпливо оглядаючи Сієнну.

– Ми з вашим капітаном Дарріном Крусоном – ветерани військової служби.

– Так, він казав мені, мем.

– Інґрід, – вона витримала паузу, ледь примружившись. – Для своїх братів і сестер по зброї я зроблю все. – Трохи рознервувавшись, Сієнна кивнула. – І навпаки.

«Якби бурулька перетворилася на людину, це була б сержантка Дален, – подумала Сієнна. – Прекрасна, але холодна й жорстка».

Сержантка Дален – Інґрід – здійняла підборіддя, наче читала думки Сієнни та погоджувалася з нею.

– Однак мені не потрібна проблемна відступниця, від якої лише головний біль та зайва писанина. Ненавиджу зайву писанину.

– Такого не буде, мем. Я не збираюся завдавати цьому відділу, е-е, і особливо вам, жодного клопоту. Те, що сталося в Нью-Йорку, було... винятковою ситуацією. Я більше цього не допущу, – у її голосі лунала слабкість, навіть вона це чула. Сієнна випростала спину, намагаючись продемонструвати силу поставою – там, де підвів голос. Щось їй підказувало, що сержантка Дален не терпить слабаків.

Старша жінка ще мить прискіпливо вивчала Сієнну, і та стримувалася, щоб не зіщулитися. Якщо сержантка розшукової поліції з таким виразом обличчя допитувала підозрюваних, то, певно, відділ мав шалено високий показник розкриття злочинів. Під тим крижаним поглядом будь-хто зламався б. Її погляд ковзнув до вікна, і Сієнна нечутно видихнула.

– Зараз у поліції Ріно серйозна нестача кадрів, тож прохання Дарріна про ваше переведення трохи полегшує нам життя. – Сієнна стрималася, щоб не здригнутися. – До того ж, – продовжувала сержантка, – Даррін сказав, що ви достобіса тямуща детективка, коли не рубаєте з плеча, і що будь-якому відділу дуже пощастить, якщо ви працюватимете в ньому. 

Дякую, Дарріне. За це й за десяток інших послуг.

– Я докладу всіх зусиль, щоб відповідати цьому щедрому опису, сержантко.

– Я простежу, щоб так і було.

Сієнна обернулася, зачувши раптовий стук у скляні двері. У кабінет зазирнула чорнява жінка.

– Заходь, Кет, – запросила Інґрід.

Жінка на ім’я Кет увійшла й сіла поруч із Сієнною. Зібраним у тугий пучок волоссям та червоними повними губами вона нагадала Сієнні дівчину Бонда в брючному костюмі, якби дівчина Бонда носила брючний костюм; принаймні він був би її вартий: цілком модний і добре пошитий.

– Кет, це Сієнна Вокер, твоя нова напарниця.

Жінка повернула до Сієнни голову. Оцінила її прямим доброзичливим поглядом.

– Ну, слава богу, відсоток тестостерону в цьому відділку на крихту знизився, – вона схилилася трохи ближче. – А той тестостерон переважно продукує Інґрід.

Вона всміхнулася до шефині, чиї брови ледь ворухнулися, проте обличчя лишалося незворушним. Сієнна стримала усмішку, щоб ніхто не подумав, що вона кепкує з начальниці у перший же робочий день.

Кет простягла руку.

– Ласкаво прошу до відділу вбивств, – мовила вона. – Називай мене Кет.

Сієнна потисла руку.

– Привіт, Кет. Рада знайомству.

– Гаразд, тепер, коли люб’язності вичерпано, може, проведеш Сієнну до її робочого місця й покажеш, як у нас усе влаштовано?

Кет підвелася.

– Ходімо, напарнице. Покажу тобі найважливішу кімнату в цій будівлі – ту, де ми тримаємо каву.

Сієнна подякувала сержантці Дален і вийшла з кабінету за новою колегою.

Кімната відпочинку була маленька, але цілком пристойна, із кухонною зоною в кутку та столиком збоку, за яким у той час ніхто не сидів. Кет ухопила паперовий стаканчик і показала його Сієнні, питально здійнявши брови.

– Авжеж, дякую, – відповіла Сієнна. Кет налила два стаканчики кави, простягла один Сієнні та сперлася на пластикову стільницю стійки. – То що ти накоїла?

Сієнна здивовано звела брови, затим відсьорбнула неміцної кави. Не очікувала запитання в лоба так відразу, хоча знала, що між копів плітки поширюються швидко.

– Не виконала наказу.

Схоже, Кет це дещо розчарувало.

– Порушення субординації? Дідько, я сподівалася, у тебе була інтрижка із шефом чи щось пікантне.

Сієнна хмикнула та вмить завмерла. Якби ж то.

– Ну, справа була трохи заплутана, але не надто пікантна. Накази, які я зневажила, віддав мер.

Кет здійняла брови.

– Он як, – вона обмірковувала почуте. – Отже, тобі зробили ласку й кишнули з міста, поки мер не почав вимагати, щоб ти звільнилася чи тебе звільнили.

– Схоже, тебе не просто так називають детективкою.

Кет усміхнулася, кивнула до дверей і пожбурила стаканчик у сміттєвий кошик.

– Ходімо, покажу твій стіл. Ми проводитимемо багато часу разом. Якщо матимеш настрій розповісти подробиці тієї історії, далеко йти не доведеться.

Сієнна рушила за Кет до робочої зони з хиткою перегородкою, що забезпечувала сяку-таку приватність, та з двома металевими столами, точнісінько як той, за яким вона сиділа в Нью-Йорку. Витягла шухляду, очікуючи характерного скрипу, – і він не забарився. Звичний стіл здавався однією з не­багатьох речей у її житті, що залишилися незмінними. Ласкаво просимо до поліції Ріно, Сієнно.

***

Сієнна з подивом зауважила, що трейлерний парк мав трохи менш занедбаний вигляд, ніж вона його пам’ятала. Може, тому що його заливало золотаве світло призахідного сонця, розмиваючи пошарпані трейлери та пожухлу траву. А може, тому що її пам’ять перебільшувала вбогість цього місця. Або, можливо, все через те, що якоїсь миті хтось прийшов і спробував омолодити парк мобільного житла «Райські садиби» – це ж треба, яка невдала назва, – і йому це навіть вдалося, хоч на якусь дещицю.

Певно, усього потроху.

Хай там що, перед нею простягався той-таки парк трейлерів, і планування його лишилося таким самим. Однак та дівчинка, якою вона колись була і яка тут виросла, почувалася інакше в усьому. І хоч Сієнна сиділа в автівці, дивлячись у вікно, її охопило дивне відчуття втрати рівноваги, коли вона спрямувала погляд уздовж рядів до ділянки, на якій колись жила, – так, наче світ навколо на мить похитнувся.

І чого тебе сюди потягло? Вона й незчулася, як спрямувала сюди авто одразу після знайомства з новими шефинею та напарницею. То було навіть не її рішення – наче сама пам’ять м’язів привела її до парку.

Серце – теж м’яз. Так, і, либонь, саме воно і скерувало її сюди. Вона виросла в цьому трейлерному парку. Щоранку виходила звідси в школу, аж поки закінчила останній клас. Тут пережила свої найщасливіші моменти – і найгірші теж.

Тут Сієнна закохалася. Серце тьохнуло, коли вона повернула голову праворуч, до ряду, де стояв його трейлер. Звісно, він уже йому не належав. Як і його матері Мірабель. Тепер тут жив хтось інший, у цьому вона була певна. Він досягнув ус­піху. І хоч виявилося, що Сієнна знала про нього не так багато, як вважала раніше, у глибині душі вона здогадувалася, що, заробивши грошей, він насамперед купив би матері будинок. Справжній будинок, а не халупу з пластиковими стінами, яка хиталася навіть від не дуже сильного вітру.

На думці про Мірабель їй закололо в грудях, і Сієнна несвідомо притисла до них руку, щоб угамувати біль. Вона сумувала за цією жінкою. Досі. Для Сієнни та була єдиною справжньою матір’ю, бо її рідна – просочена алкоголем оболонка людини – зазвичай і не помічала доньчиного існування. Жінка, яка передала Сієнні зелені очі, золотаве волосся і, на щастя, більше нічого, померла п’ять років тому. Коли Сієнна про це довідалася, відчула лише хвилевий смуток, який зазвичай супроводжує усвідомлення того, що чиєсь пропаще життя скінчилося.

Вона відправила батькові чек, щоб покрити витрати на кремацію, і зробила благодійний внесок від материного імені до місцевої організації, що опікувалася лікуванням наркозалежних та алкоголіків. Цього їй вистачило, щоб поставити крапку. Батько тут-таки обміняв чек на готівку, і відтоді вона з ним не спілкувалася.

Сієнна покинула цей парк житла на колесах одинадцять років тому, не попрощавшись із батьками. Тужила лише за Мірабеллю. Потім той душевний біль витіснив інший, сильніший, і лише згодом вона зрозуміла, що її горе залягає шарами.

Вона дивилася незрячим поглядом туди, де колись був її дім. А думки несли її в минуле.

***

Мірабель відчинила двері трейлера, витираючи руки кухонним рушником.

– Сієнно? Що сталося, дитино?

Сієнна тихо схлипнула, і Мірабель впустила її у трейлер, провела до застеленого пледом дивана та всадовила на нього. Сама Мірабель умостилася поруч, коліньми до колін, взяла Сієнну за руки й лагідно стиснула їх. До дівчини долинув аромат лимонів і конвалій, який сповнив її спокоєм ще до того, як Мірабель устигла мовити слово. Дівчина глибоко тремко вдихнула.

– Мене запросили на день народження Емібет Гортон, і тато сказав, що дасть грошей, щоб я купила їй подарунок, але він цього не зробив, тож тепер я нікуди не піду.

Правду кажучи, батько навряд чи забув. Найпевніше, він і не збирався виконувати обіцяне та навіть не замислювався над її проханням. Того дня він прийшов додому п’яний, а вона «не нагадала», адже після пиятики краще було не потрапляти йому на очі. Він був злий від природи, а оковита лише підсилювала цю рису. Обличчя Сієнни скривилося від розчарування: вона так чекала на це свято. Її покликали в товариство, але батьки знову підвели, нагадавши їй про злиденне життя. Без подарунка вона не могла піти. То було б принизливо. Інші дівчата, з якими товаришувала Емібет, аж ніяк не були багатими, але мали більше, ніж родина Сієнни. З будь-якого погляду.

Сієнна не хотіла б так гостро це помічати, але їй було чотирнадцять – уже не дитина. І така вже вона вдалася. Помічала все. Завжди помічала. Не так, як безтурботний Ґевін, який, здавалося, не хвилювався через те, що думають інші. Він теж був уважним, коли хотів, та його спостереження не завдавали йому болю, як це бувало із Сієнною.

Ґевіна не було вдома. Вона про це знала, тому і прийшла.

Не хотіла, щоб він бачив її заплаканою, але потребувала матері. Вона потребувала Мірабелі. Мірабель спохмурніла, витерла великим пальцем сльозу, яка покотилася щокою дівчини.

– О, люба. Співчуваю, – на її вродливому обличчі на мить промайнув гнів, змішаний зі смутком, та вона одразу стиснула губи, задумливо схиливши голову набік. – Коли свято?

– Сьогодні.

Сієнна глибоко вдихнула. Їй полегшало. Вона досі почувалася розчарованою, але в затишному й охайному трейлері Мірабелі її слухали, не легковажачи її болем. Вона прийшла сюди лише по втіху. Знала, що в Мірабелі небагато грошей. Жінка працювала асистенткою фокусника, на ім’я Арґус, – добросердного грека, який називав Сієнну Сієннуллою та часом приносив Мірабелі домашню баклаву в білій коробці з чорною стрічкою. Сієнна й Ґевін смакували нею донесхочу, аж мед стікав губами. Вистава була не надто популярною, а грошей ледь вистачало, щоби зводити кінці з кінцями. Але Арґус вважав, що втіха, яку вони несуть глядачам, коштувала набагато більше, ніж багатство.

Сієнна знала, що чоловік кривить душею, адже він дозволяв Ґевіну – талановитому картяру – грати в онлайн-­покер під його іменем. Виграш вони ділили на двох потай від Мірабелі. Сієнні не подобалося приховувати щось від Мірабелі, але вона знала й те, що додаткові кошти, які, як казав Арґус, надходили від продажу квитків, нараховували до зарплатні матері Ґевіна. Ті гроші позбавляли Мірабель зайвих переживань і дозволяли сплачувати рахунки, хоч до кінця місяця майже нічого й не лишалося.

Сієнна була досить дорослою, аби розуміти, що їхні фокуси – це просто трюки, але спостерігала за ними на репетиціях із незатьмареним недовірою задоволенням і трепетом, коли номер удавався ідеально. У самій хореографії бездоганно виконаної вистави було щось чарівне й прекрасне.

– Сьогодні... – повторила Мірабель. Сієнна розтулила рота, щоб заговорити, але Мірабель ухопила її за руку й підвела на ноги. – Ходімо зі мною. Є ідея.

– Ідея? Мірабеле…

Мірабель потягла її у свою спальню у глибині трейлера. Відпустивши Сієннину руку, вона підійшла до комода біля дверей. У кімнаті ще дужче пахло конваліями, а ліжко було застелене покривалом у жовтих трояндах. Мірабель висунула верхню шухляду комода й дістала невелику дерев’яну скриньку. Відкривши її, зазирнула всередину. Сієнна помітила стосик світлин, але Мірабель прикрила їх рукою так швидко, що дівчина не встигла розгледіти, хто на них зображений. Її рідня? Мірабель ніколи не говорила про свою сім’ю. На стінах її трейлера висіли тільки світлини сина, і до них із Ґевіном ніколи не приїжджали рідні – ні на свята, ні будь-коли. Та, може, вони розсварилися.

Сієнні кортіло запитати, але вона не хотіла втручатися в чуже особисте життя.

Мірабель дістала щось зі скриньки та простягла їй. Сієнна закліпала. То був прекрасний, витончений срібний браслет із блідо-пурпуровими камінцями.

– Як гадаєш, твоїй подрузі сподобається?

Сієнна зазирнула в очі Мірабелі.

– Сподобається? О так, але я не можу…

– Можеш і візьмеш, – Мірабель поклала браслет Сієнні на долоню та стиснула її. Потупивши очі, жінка тримала стиснутим її кулак і наче міркувала, що казати далі. – Я не розповідала тобі про батька Ґевіна, – нерішуче заговорила, підвівши на Сієнну очі, – але він був недобрим чоловіком. Він був жорстоким, тому я забрала Ґевіна й покинула його.

– Ох, – видихнула Сієнна. – Мені дуже шкода, – тихо мовила вона.

Та Мірабель усміхнулася.

– Не варто шкодувати, серденько. Я за тим не жалкую. Без нього нам живеться краще.

Однак її обличчям промайнула хмаринка, наче вона не була цілком упевнена в тому, що сказала.

– І... і у вас є Арґус, – додала Сієнна, намагаючись розігнати страх у очах Мірабелі.

Тривожна задума жінки змінилася на лагідну усмішку.

– Так. Так, у мене є Арґус.

Мірабель відпустила її руку, і коли Сієнна розтиснула пальці, браслет зблиснув у світлі й замерехтів.

– Він не дорогий, – квапливо пояснила Мірабель. – До того ж... з ним пов’язані важкі спогади. Давно треба було його спекатися, – вона тривожно подивилася на браслет, але за мить опанувала себе й усміхнулася. – Певно, це доля, що я зберегла його й тепер він належатиме Емібет. Нехай обростає новими спогадами. Хорошими.

Сієнна вагалася. Браслет був гарний. А Емібет – добра. Сієнна радо подарувала б їй прикрасу, та не була певна того, чи варто брати в Мірабелі те, що, попри її слова, здавалося цінним.

Але якби він був цінним, то хіба вона не продала б його?

Бували часи, коли Мірабель заламувала руки, тривожно перебираючи рахунки.

– Я...

– О! І для нього в мене є чудова коробочка, – жінка всміхнулася, обіймаючи Сієнну. – Погоджуйся, Сієнно, і йди на те свято. Добре повеселися. Це мене дуже потішить.

Сієнна всміхнулася у відповідь. Її пройняли така любов, така вдячність, що аж подих перехопило.

– Гаразд, Мірабеле. Дякую. Щиро дякую.