Уривок з романтичної комедії «Як написати ромком» Кетрін Сентер

«Як написати ромком» – щира й кумедна історія про двох сценаристів і один ромком, який вони мають написати разом…

1

Лоґан Скотт зателефонував, коли я готувала вечерю. Я мало не проігнорувала дзвінок, адже ми з татом саме підспівували хітам ABBA. Небагато хто може змусити мене відволіктися від ABBA – але що ж, визнаю, Лоґан Скотт був одним із цих обранців.

Лоґан – мій колишній зі старших класів. Він і досі почувається винним через наше розставання й намагається впоратися з переживаннями, підкидаючи мені різні пропозиції роботи.

Не найгірший спосіб, як на мене.

Отаку ціну він платить за свою безтурботність.

Хоча, гадаю, в кожного є життєві шрами.

Утім, його життя, мабуть, усе-таки менш пошрамоване.

Він працював менеджером... у Голлівуді... для сценаристів. Тож роботка в нього була престижна.

Формально Лоґан був моїм менеджером. Я – хоч і не приносила йому прибутку – стала чимось на зразок його благодійного проєкту.

Та він завжди стверджував, що його все влаштовує; що колись я таки окуплюся.

Лоґан наполіг, щоб я подалася на конкурси сценаріїв, і я посіла два призові місця. З його допомогою я влаштува­лася фрилансеркою у Variety. А завдяки кому я почала писати кінорецензії, хай навіть за копійки? Так-так – це теж його заслуга.

Він просто продовжував надсилати мені різні пропозиції.

Я просила його перестати картати себе; запевняла, що зі мною все гаразд. Щоправда, робила це не надто щиро, адже його почуття провини оплачувало мої рахунки.

Принаймні деякі з них.

Одне слово, того вечора Лоґан мав для мене неабияку пропозицію.

– Еммо, – почав він. – Краще сядь.

– Я тут, узагалі-то, млинці-на-вечерю перевертаю, – відповіла я. Моя сестра Сільві мала приїхати з коледжу, тому я вирішила приготувати її улюблену страву.

– Ти точно їх усі впустиш, коли почуєш, що я для тебе знайшов, – промовив він так, ніби уявляв, що я жонглюю млинцями.

Я накрила недосмажену партію фольгою, вимкнула музику та з іншого кінця кімнати жестом показала татові: «Одну хвилинку».

Тато кивнув і схвально підняв великий палець, ніби кажучи: «Роби, що треба».

– Я готова, – сказала Лоґану.

– Ти справді сидиш?

– Ні.

– Я серйозно. Тобі треба сісти.

Я підійшла до кухонного стола й сіла за заздалегідь накрите місце.

– Гаразд, – мовила. – Я буквально сиджу.

– Отже, маю для тебе унікальну пропозицію... – почав Лоґан і зробив драматичну паузу.

– Погоджуюся, – відповіла я.

– Написати повнометражний сценарій... – повів він, затягуючи момент.

– Домовилися, – сказала я, ніби спонукаючи: «Рухаймося далі».

І тоді він перейшов до кульмінації:

– Разом із Чарлі Єйтсом.

Лоґан просив мене сісти – але, почувши це ім’я, я встала. Завмерла. Насупилася. А далі зачекала. Невже він пожартував?

– Алло! – озвався Лоґан. – Ти ще...

– Пробач, – перепросила я, похитуючи головою. – Здається, мені почулося, що ти сказав «із Чарлі Єйтсом».

– Я і сказав «із Чарлі Єйтсом».

Я сіла на стілець.

– Із Чарлі Єйтсом? – перепитала, ніби в його словах було щось незрозуміле.

І через слухавку відчула, як Лоґан киває:

– Так.

Проте я потребувала додаткового підтвердження.

– Ти зараз говориш про Чарлі Єйтса, який написав «Спустошувачів»? Чарлі Єйтса, автора «Останнього стрільця», «Димової завіси» й «Сорока миль до пекла»? Сценариста сценаристів, живу легенду, завдяки якій половина країни каже «Веселих свят, ковбою»? Про того Чарлі Єйтса?

– Угу, – мовив Лоґан, насолоджуючись моментом. – Про того.

Я ковтнула холодної води.

– Він написав романтичну комедію, – провадив Лоґан далі, і я одразу ж викашляла воду назад.

Лоґан почекав, поки я оговтаюся.

– Чарлі Єйтс написав романтичну комедію? – перепитала я, насторожившись. Щоб він узявся за вестерн? Звісно. Фільм жахів? Безперечно. Антиутопічну космічну пригоду, де рóботи з’їдають усіх людей? Запросто. Але за романтичну комедію?

Бути того не може.

– Та ні, не написав, – заперечила я, відповідаючи на власне запитання.

– Написав.

– І що... вийшло добре? – поцікавилася й одразу труснула головою.

Ну звісно ж, добре.

Я переглянула всі фільми, які написав Чарлі Єйтс, і прочитала всі його сценарії, до яких тільки змогла дістатися – як екранізовані, так і ні. Роздруковувала їх з інтернету й дбайливо скріплювала аркуші степлером, після чого розставляла за алфавітом на спеціально відведеній для цього книжковій полиці. І я не просто читала сценарії. Я підкреслювала цитати. Занотовувала їх. Обліплювала стикерами та проставляла знаки оклику.

Ясна річ, що комедія вийшла чудова. Чарлі Єйтс не зміг би написати поганий сценарій, навіть якби йому пригрозили забрати всі нагороди.

– Вийшло жахливо, – відповів нарешті Лоґан.

– Що?! – вигукнула я. Не може бути.

– Вийшло так жахливо, що назвати сценарій «жахливим» буде образою для цього слова.

Мені знадобився якийсь час, щоб усвідомити почуте.

– Ти читав його? – поцікавилася я.

– Моя психіка тепер назавжди травмована, але так, я прочитав рукопис.

– Ти прочитав рукопис? – перепитала я. – Але звідки він у тебе?

Як мій колишній зі школи отак просто взяв і прочитав чернетки найзнаменитішого сценариста у світі? Лоґан помовчав секунду, а тоді відповів:

– Що ж, я чекав на слушний момент, щоб поділитися цим із тобою, тож... Одне слово, я його менеджер.

– Що?! – випалила я і підвелася. Знову.

– Не розповідав тобі раніше, бо знав, що ти запанікуєш.

– Я не панікую, – заперечила я, хоча насправді вже металася навколо столу, як обезголовлена курка. Я знала, що Лоґан працює з доволі відомими людьми, але ж із не настільки відомими.

– Твоє дихання говорить про інше, – мовив він.

– А що з ним не так? – обурено запитала я.

– Ти дихаєш, як шалена фанатка Чарлі Єйтса, у якої їде дах.

Гаразд. Можливо, він має рацію.

Я глибоко вдихнула, підійшла до вхідних дверей, вийшла назовні й неквапливо рушила відкритим проходом четвертого поверху нашого галерейного будинку. Спокійно. Як людина, яка зовсім не панікує.

– Ти серйозно працюєш менеджером Чарлі Єйтса? – спробувала запитати вдруге.

– Так.

– Чарлі Єйтса? – перепитала я, ніби Лоґан міг говорити про якогось іншого Чарлі. Тоді додала: – Чарлі Єйтса? – Ніби він міг мати на думці якогось іншого Єйтса.

– На обидва запитання відповідь – так.

Я була приголомшена.

– Як давно?

– Років зо три.

– Років зо три?! – скрикнула я. Потім, уже спокійніше, продовжила: – Ти щойно сказав «років зо три»? Ти працюєш із моїм улюбленим сценаристом уже три роки й навіть не подумав про це згадати?

– Не те щоб я про це не думав, – виправдовувався Лоґан, м’яко спрямовуючи розмову в спокійніше річище. – Просто вирішив дочекатися слушного моменту.

Я подумала про радість, якої була позбавлена протягом трьох років, – радість знати, що перебуваю на відстані лиш одного рукостискання від самого Чарлі, бляха, Єйтса.

Тоді з докором перепитала:

– Ти вирішив дочекатися слушного моменту?

– Так. Бо, як ти вже знаєш, час вирішує все.

Що ж, і тут він має слушність.

Дійшовши до кінця проходу, я перехилилася через поруччя й поглянула вниз на вечірні ліхтарі над автостоянкою. На фари машин на автостраді, на вогні центру міста, що виблискували вдалині... Я знаю того, хто знає Чарлі Єйтса. Усе заграло новими, яскравими барвами.

– Справедливо, – нарешті мовила я.

– Я розповідаю тобі це зараз, – повів далі Лоґан, – тому що, як я вже сказав, у мене є для тебе робота.

Раптом у пам’яті все прояснилося.

– Точно! Ти запропонував мені роботу…

– Написати сценарій, – продовжив Лоґан.

– Із Чарлі Єйтсом, – закінчила я тремтливим від захоплення голосом.

– А якщо бути точнішим, то переписати, – зауважив він. – Анонімно. Потрібно, щоб ти зробила із цього жахіття щось пристойне.

– Доведеться переписувати все?

– З першої до останньої сторінки, – відповів Лоґан. – Він домовився з керівником United Pictures: якщо напише цей ромком, вони екранізують його гангстерський сценарій, який уже давно припадає пилом.

Чи було щось дивне в тому, що у сценариста рівня Чарлі Єйтса лежав неекранізований сценарій? Зовсім ні. Насправді переважна частина робіт більшості сценаристів так і не побачить світ. У Голлівуді можна чудово заробляти на життя, отримуючи хороші гроші за написання сценаріїв, які ніколи не стануть фільмами. Проте саме це робить Чарлі Єйтса легендою – домогтися екранізації хоча б однієї роботи вже вважається неабияким досягненням, а Чарлі продавав один сценарій за іншим. За ними знімали фільми, які здобували нагороди, ставали класикою, а глядачі дослівно цитували їх із року в рік.

– Той гангстерський сценарій просто неймовірний, – кажу я, бо колись знайшла піратську копію в інтернеті й списала цілий блок паперу для нотаток, так він мене захопив.

І це ж мені навіть не подобаються гангстерські фільми.

Мені не подобаються фільми про наркобаронів. Чи про тюремні заворушення. Чи про клоунів-убивць. Чи про морські катастрофи, де всіх з’їдають акули.

Якщо тільки автор сценарію не Чарлі Єйтс.

Він надзвичайно талановитий. Мені подобається все, що він написав, хоча єдиний жанр, який я по-справжньому люблю, – це... романтична комедія.

Єдиний жанр, у якому Єйтс не працював.

Принаймні дотепер.

Тепер ви розумієте, який він геніальний: змусив мене полюбити його творчість усупереч усім моїм уподобанням.

– Його також захоплює тема мафії, – мовив Лоґан. – Чарлі провів кілька місяців у Чикаго, збираючи матеріал, і навіть постійно носив кишеньковий годинник. Він страшенно хоче написати цей сценарій, особливо зараз, коли повернувся зі своєї... – Лоґан на мить завагався, а тоді додав: – Перерви. Але це неможливо, поки він не завершить роботу над ромкомом. І як я вже казав…

– Він вийшов жахливий.

– Треба підшукати сильніше слово.

У мене пішло кілька секунд, щоб усе перетравити.

– Тут у гру і вступаєш ти, – провадив далі Лоґан, готовий перейти до деталей. – Сценарій потребує наймасштабнішого переписування всіх часів. Без зазначення авторства, звісно…

– Звісно.

– Але за хороші гроші.

– Наскільки хороші?

– Сума більша, ніж ти формально маєш право отримати за статутом Гільдії сценаристів.

Отак-от. Існують різні рівні заробітку, залежно від твого попереднього успіху. А оскільки в мене його – і я кажу це з великим співчуттям до себе – практично нуль, мій рівень був невисоким.

Та й грець із ним. Кого це хвилює?

Це ж сам Чарлі, трясця його матері, Єйтс.

– Надсилай, – сказала я.

Більше не було про що говорити. Чи переписала б я жахливий сценарій Чарлі Єйтса анонімно? Та звісно. Я б зробила це безкоштовно! Чорт, та я б і сама йому заплатила.

Подумки я вже відкривала новий файл у Final Draft і зберігала його як «ЧАРЛІ БЛЯХА ЄЙТС».

– Але є один нюанс, – додав Лоґан.

– Який?

– Тобі треба приїхати до Лос-Анджелеса.

Я знову почала міряти кроками прохід.

– Приїхати до Лос-Анджелеса? – повторила я, наче це було щось нечуване.

– Ненадовго, – сказав Лоґан. – Лише на період переписування.

Скільки часу взагалі займає переписування? Такого досвіду в мене ще не було.

Лоґан ніби прочитав мої думки.

– Шість тижнів, – заявив він. – Можливо, довше. Над цим треба працювати віч-на-віч.

– Але... – почала я, маючи стільки заперечень, що важко було вибрати. – А як щодо зуму? Фейстайму? Слаку? Гугл-міту? Та хоч би й скайпу! Є мільйон способів зробити це віртуально.

– Він старомодний, – пояснив Лоґан.

– Це не виправдання.

– І в нього величезне его.

– Він заслужив це его, – сказала я, переходячи на іншу сторону. – Він його заробив.

– Суть у тому, що він — Чарлі Єйтс. Він робить усе посвоєму й ніколи не прийме віртуальні правки від якоїсь невідомої письменниці з інтернету.

– Коли так це формулювати, я не справляю особливого враження.

– Знаю.

– Тож я маю приїхати туди і... що?

– Причарувати його.

– Причарувати?

–  Зрозуміло, що не в традиційному значенні цього слова.

– Але я не можу поїхати до Ел-Ей, Лоґане, – відказала я. – Я взагалі нікуди не можу поїхати. Забув про мого батька?

Однак Лоґан не здавався.

– А як щодо Сільві? – запитав він.

От чорт. Лоґан мене впіймав.

– А що з нею?

– Вона ж випустилася?

– Так, але…

– То хіба не такий був план із самого початку? Що Сільві закінчує коледж, і тоді настає її черга?

– Ми справді так домовлялися, – погодилася я. – Але вона отримала дуже престижне літнє стажування в «Інтернешнл Медікал Ейд»...

– Маячня! – вигукнув Лоґан.

– Ти це серйозно? Маячня?

– Тепер її черга, – сказав Лоґан, уже сердитий на мене. – Десять років усе трималося на тобі...

– Трохи менш ніж десять років, – поправила я його.

– ...і план завжди був такий, що після коледжу вона повернеться до Техасу й візьме все на себе.

– Так, але це було до того, як…

– Зателефонуй їй, – наполягав Лоґан. – Зателефонуй просто зараз і скажи, щоб вона поверталася додому. Такого шансу більше не буде. Це можливість усього твого життя.

– Мені не треба їй телефонувати. Вона якраз їде з аеропорту. Пам’ятаєш про млинці?

– Ідеально, – мовив тоді Лоґан. – Скажеш їй за вечерею.

Та я лише нахилилася й притулилася чолом до металевого поруччя. Унизу гуркотів сміттєвоз.

— Я не хочу.

– Будь справедливою до себе, Еммо, – умовляв мене Лоґан.

Нащо ми взагалі про це говоримо? У мене купа справ, а я витрачаю час на безглузді балачки.

– Я не руйнуватиму Сільвіних мрій, Лоґане. Цього немає в моєму списку справ на сьогодні.

– А як щодо тебе? – запитав Лоґан. – Як щодо твоїх мрій?

– Мої мрії, – випроставшись, сказала я тоном на зразок «розмову завершено», – розбилися давним-давно.