«Шість багряних журавлів» Елізабет Лім – оригінальне азійське фентезі, у якому принцеса у вигнанні має врятувати своїх братів, а потім – і все королівство.

РОЗДІЛ 1

При дні озера вода мала присмак болота, солі й жалю. А ще виявилася такою густою, що тримати очі розплющеними було просто нестерпно. Але, дякувати всім богам, я на це спромоглася. Бо інакше не помітила б дракона.

Він був меншим, ніж я собі науявляла. Десь із гребний човен завбільшки, очі мав мерехтливо-рубінові, а луску – кольору найчистішого нефриту. Геть не схожий на тих драконів, про яких оповідали в легендах, що вони більші за село й можуть проковтнути цілий військовий корабель.

Він підплив ближче, так, що в його червоних очах відбилися мої власні.

І спостерігав, як я тону.

«Допоможи», – заблагала я. Забракло повітря, й лише якась мить життя від діляла мене від моменту, коли весь світ навколо зібгається, мов аркуш.

Дракон зміряв мене поглядом, вигнувши пір’їсту брову. На якусь мить я насмілилась понадіятися на його допомогу. Та його хвіст огорнув мою шию і витиснув із мене останній подих.

І запала темрява.

Якщо добре подумати, мені, либонь, не варто було казати служницям, що я збираюся стрибнути у Священне озеро. Я це бовкнула тільки тому, що спека цього ранку стояла просто нестерпна. Надворі пов’яли навіть кущі хризантем, а шулічки, які ширяли над апельсиновими деревами, від спраги не могли й звуку видати. І то вже не кажу, що пірнути в озеро здавалося цілком мудрою альтернативою відвідинам церемонії власних заручин – чи, як я сама воліла її називати, гнітючого моменту, що покладе край моєму майбутньому.

Служниці, на жаль, мені повірили, й поголос дістався до мого батька швидше, ніж демон-пломінь. За мить він уже відправив по мене одного з моїх братів та почет сувороликих вартових.

Отак і сталося, що в цей найспекотніший день року мене підганяли лабіринтом палацових коридорів, як вівцю. Саме до того самого краю мого майбутнього.

Я йшла за братом по черговому коридору, залитому сонячним світлом. Підсмикнула рукав, вдаючи, що ховаю позіхання, а сама нишком зазирнула всередину.

– Припини позіхати, – висварив мене Хашьо.

Я різко опустила руку й знову позіхнула.

– Якщо я зараз відпозіхаюся, то не робитиму цього перед батьком.

– Шіорі…

– А якби тебе розбудили вдосвіта, щоб розчесати волосся тисячею рухів? – заперечила я. – А якби тобі довелося ходити закутаним у купу шовку? – я підійняла руки, однак рукави були такими важкими, що втримати їх довго не могла. – Ти подивися, скільки тут шарів тканини. З мого вбрання вийде стільки вітрил, що корабель зможе перейти море!

Вуст Хашьо торкнулася легка усмішка.

– Сестричко, боги все чують. Будеш отак скаржитися, й виявиться, що твій суджений діставатиме віспину щоразу, коли ти на них нарікатимеш.

Мій суджений. Кожна згадка про нього залітала в одне вухо й вилітала з іншого, поки я подумки відволікалася на приємніші теми: як виманити в палацового кухаря рецепт пасти з червоних бобів, чи – і це ще краще – як я підійму якір та попливу ген-ген подорожувати Тайджінським морем.

Проте я була єдиною дочкою імператора – отже, мені нікуди не дозволяли ходити. Не згадую вже про виїзд за межі Ґіндари, нашої столиці. Натомість за рік я буду надто дорослою для таких ескапад, а ще – надто заміжньою.
Принизлива нестерпність ситуації змусила мене голосно зітхнути.

– Ну, тоді я приречена. Він виявиться страшком.

Брат пирхнув і потягнув мене вперед.

– Годі вже скаржитися. Ми майже прийшли.

Я закотила очі. Останнім часом слова Хашьо звучали так, наче йому сімдесят років, а не сімнадцять. Найулюбленіший із моїх шести братів – тільки він мав такий самий спритний розум, як у мене. Проте відколи почав ставитися до свого статусу принца надто серйозно й витрачав кмітливість на гру в шахи, а не на пустощі, я вже не могла розповідати йому про деякі речі.

Наприклад, про те, що ховалося в моєму рукаві.

Моєю рукою прокрався лоскіт, і я почухала лікоть.

Про всяк випадок зібгала широкий край рукава. Якщо Хашьо дізнається, що саме я ховаю під тими складками тканини, мені дорікатимуть цим довіку.

І він, і батько.

– Шіорі, – зашепотів Хашьо. – Що не так із твоєю сукнею?

– Здається, я чимось шовк замастила, – збрехала, вдаючи, що витираю з рукава пляму. – Сьогодні така спека. – Я влаштувала цілу виставу, вдивляючись у гори та озеро. – Хіба тобі не хотілось би поплавати надворі, а не відвідувати якусь нуднющу церемонію?

Хашьо глипнув на мене з підозрою.

– Шіорі, не змінюй тему розмови.

Я похилила голову, щосили вдаючи каяття, – і потайки поправила рукав.

– Маєш слушність, брате мій. Настав час подорослішати. Спасибі тобі за… за…

У рукаві знову зашурхотіло, і я схопилася за лікоть, щоби притлумити звук. Тканина вбрання аж збрижилася – моя таємниця не знала угаву.

– За те, що супроводжуєш мене до судженого, – поспіхом завершила я.

Я стрімко рушила до приймальної зали, та Хашьо спіймав мене за рукав, підкотив його високо вгору й добряче труснув. Звідти випурхнула паперова пташка, завбільшки з бабку й така сама спритна. Здаля вона нагадувала крихітного горобця з плямкою червоного чорнила на голові. Пташка злетіла з моєї руки до братової голови й зависла перед його обличчям, шалено б’ючи тоненькими крильцями.

Від подиву Хашьо роззявив рота й широко розплющив очі.

– Кікі! – негайно шепнула я і роз крила рукав. – Ану вертайся!

Кікі не послухалася. Вона примостилася Хашьо на ніс й погладила його крильцем, виказуючи так симпатію. Мої плечі розслабилися: тварини завжди любили Хашьо, і я була абсолютно певна, що Кікі зачарує брата так само, як і мене.

Раптом Хашьо змахнув руками перед обличчям, щоб спіймати пташку.

– Не порань її! – гукнула я.

Кікі піднеслася вище, ледь уникаючи його рук. Вона підстрибом долала дерев’яні віконниці, шукаючи прочинене вікно, й відлітала коридором усе далі й далі.

Я кинулася за нею, та Хашьо міцно вхопив мене й утримав на місці – тільки туфлі ковзнули дерев’яною підлогою.

– Хай летить, – мовив він мені на вухо. – Потім про це поговоримо.
Вартові розчахнули двері, й один із батькових сановників оголосив мою появу:

– Принцеса Шіорі’анма – наймолодше дитя та єдина донька імператора Ханрію та покійної імператриці…

У величезному залі на почесних місцях сиділи мій батько та його дружина – моя мачуха. Повітря бриніло нетерпінням, придворні складали й розгортали вологі носовички, витираючи вкриті потом скроні. Я побачила спини князя Бушіана та його сина – мого нареченого. Чоловіки опустилися перед імператором навколішки. Те, що я завмерла на порозі, помітила тільки мачуха. Вона нахилила голову й не відводила від мене світлих очей.

Моєю спиною пробігся холодок. Зненацька мене охопив страх: якщо я витримаю цю церемонію, то стану такою, як мачуха – холодною, сумною й самотньою. Ба гірше, якщо не знайду Кікі, це зможе зробити хтось інший, і тоді батько дізнається про мою таємницю…

Про те, що я подарувала життя паперовій пташці чарами.

Забороненими чарами.