«Зачарована річка» – затишне фентезі, що перенесе на віддалений острів Каданс, де панують духи, яких можна причарувати музикою...

Розділ 1

Найбезпечніше океан перетинати вночі, коли у воді відбиваються місяць і зорі. Принаймні так Джека вчили змалку. Він не був певен, чи старі повір’я досі правдиві.

Була північ, і він тільки-но прибув до Безталання – рибальського селища на північному узбережжі материка. Затиснувши носа (тут жахливо смерділо оселедцем), Джек подумав, що така назва селищу пасує. Залізні ворота на подвір’ях покрилися іржею, будинки на опорах стояли перехняблені, а всі віконниці були забиті, щоб ними не грюкав невблаганний вітрисько. Навіть таверна, і та була зачинена, вогонь у печах погас, а бочки з елем давно закорковані. Усе селище наче вимерло, тільки бездомні коти хлебтали молоко, яке їм залишили на ґанках, та рибальські човники й веслові шлюпки на причалі ритмічно гойдалися на хвилях.

Це місце було темним і тихим, ніби сонним.

Десять років тому Джек перший і єдиний раз перетнув океан. Подорож з острова на материк займає дві години, якщо вітер ходовий. Саме до цього селища й доставив його старий моряк, перевізши через осяяну зорями гладь океану. То був жилавий чолов’яга із засмаглим, обвітреним обличчям, якого не лякала перспектива наблизитися до острова на своєму човні.

Джек добре пам’ятав момент, коли вперше ступив на материкову землю. Йому було одинадцять, і він відразу помітив, що пахне тут інакше, навіть уночі. Мокрими мотузками, рибою і багаттям. Ніби зіпрілою книжкою казок. Навіть земля під черевиками здавалася дивною: з кожним кроком на південь вона ставала все твердішою і сухішою.

– А чого вітер не розносить голоси? – запитав він тоді моряка.

– Народець тут мовчить, хлопче, – відповів той і похитав головою, коли думав, що Джек не бачить.

Минуло кілька тижнів, перш ніж Джек дізнався, що дітей, які народилися й виросли на острові Каданс, тут вважали дивакуватими й напівдикими. Мало хто з них приїжджав на материк, як оце Джек. І ще менше лишалося так довго, як він.

Десять років минуло, а Джек досі не міг забути свій перший материковий обід, сухий і жахливий на смак. Досі пам’ятав, як переступив поріг університету й аж рота роззявив, зачарований його розмірами та музикою, що відлунювала у звивистих коридорах. Чи коли усвідомив, що більше ніколи не повернеться додому, на острів.

Джек зітхнув, і спогади розвіялися. Уже пізно. Він тиждень провів у дорозі, і, всупереч здоровому глузду, знову опинився тут, щоби вкотре перетнути океан. Треба лише знайти старого моряка.

Він рушив однією з вулиць, намагаючись пригадати, де живе безстрашний чоловік, який перевіз його через океан минулого разу. Коти кидалися врозтіч, і тільки порожня пляшка з-під випивки котилася по різномастій бруківці, немо в переслідуючи його. Нарешті на самому краю селища Джек помітив двері, які здалися йому знайомими. На ґанку висів ліхтар, кидаючи тепле світло на полущену червону деревину. Так, Джек пригадав, що двері в будинку моряка були червоними. З латунним дверним кільцем у формі восьминога. Це будинок старого відчайдуха.

Колись Джек уже стояв на цьому місці. Він майже бачив перед собою колишнього себе – худющий хлопчисько в пошарпаному вітром одязі сердито скалиться, намагаючись приховати сльози.

– Іди за мною, хлопче, – звелів моряк, пришвартувавши човен, і повів Джека по східцях до червоних дверей. Стояла глупа ніч, і холод проймав до кісток. От вам і тепла зустріч. – Поспиш тут, а вранці поїдеш на південь, до університету.

Джек кивнув, але тієї ночі заснути так і не зміг. Ліг на підлозі в будинку моряка, загорнувся у свій картатий плед і заплющив очі. Але думки були тільки про острів. Про те, що скоро зацвіте місячний татарник і що Джек ненавидить маму, бо вона відіслала його геть.

Хтозна-як, але йому таки вдалося пережити той болісний момент і врешті пустити корені в незнайомому місці. Хоча, правду кажучи, він і досі почувався тим худющим, сердитим на маму хлопчиком.

Джек піднявся хисткими східцями на ґанок.

Уже перехилило за північ, сплутане волосся спадало йому на очі, він був голодний і нетерплячий, коли постукав у двері. Грюкав латунним восьминогом об дерево знову і знову. Перестав лише тоді, коли почув по той бік лайку і клацання замка.

Двері відчинилися, і на Джека витріщився якийсь чоловік, мружачись від світла.

– Чого вам?

Джек відразу збагнув, що це не його моряк. Цей був надто молодий, хоч вітер та сонце вже викарбували свій слід на його обличчі. Схоже, теж рибалка, зважаючи на запах устриць, диму й дешевого елю, що ринув з будинку.

– Я шукаю моряка, який би перевіз мене до Кадансу, – сказав Джек. – Багато років тому тут жив один старий, який забрав мене з острова на материк.

– Певно, мій батько, – різко відповів рибалка. – І він мертвий, тож не може вас відвезти. – І почав зачиняти двері, але Джек вставив у шпарину ногу.

– Шкода це чути. А ви можете мене доправити на острів?

Розчервонілі очі чоловіка округлилися, а з вуст вирвався хриплий смішок:

– На Каданс? Ні-ні, я не можу.

– Боїтеся?

– Боюся? – Його сміх урвався, мов натягнута стара мотузка. – Не знаю, де ви пропадали останні кілька десятиліть, але острівні клани ревно стережуть свою територію і не надто прихильні до відвідувачів. Якщо вам бракує клепки й ви таки вирішили туди попертися, то спершу мусите надіслати запит вороном. А тоді чекати, поки переїзд схвалить той лерд, якого ви наважилися потурбувати. Оскільки час на острові плине по-своєму… готуйтеся чекати довго. Або ще краще – дочекайтеся осіннього рівнодення, коли відкриється торгівля. Власне, я радив би вчинити саме так.

Джек мовчки вийняв з кишені плаща складений пергамент і передав рибалці. Насупившись, той узявся розглядати його при світлі ліхтаря.

Хлопець вивчив послання напам’ять, безліч разів перечитуючи листа, якого доставили минулого тижня і який перевернув його життя з ніг на голову.

«Потрібна твоя допомога в нагальній справі. Повертайся на Каданс зі своєю арфою, щойно отримаєш це повідомлення».

Під мляво написаним посланням стояв підпис його лерда, а ще нижче – відбиток персня Алестера Тамерлена, змоченого в темно-червоному чорнилі, що перетворювало це прохання на наказ.

Десять років Джек майже не отримував звісток від свого клану, а тепер його викликали назад.

– Тамерленець, так? – спитав рибалка, повертаючи листа.

Надто пізно Джек здогадався, що чоловік не письменний і просто впізнав герб.

Він кивнув, а рибалка тим часом уважно його роздивлявся. Джек витримав цей допитливий погляд, знаючи, що в його зовнішності немає нічого надзвичайного. Високий і худорлявий, ніби роками недоїдав, Джек, здавалося, складався із самих гострих колін, ліктів і непохитної гордості. Очі темні, волосся каштанове. Шкіра бліда через те, що годинами просиджував у приміщенні, навчаючи музики та створюючи її. На ньому було його звичне вбрання — сіра сорочка і штани, тепер вкриті жирними плямами після численних обідів по тавернах.

– На вигляд ви такий самий, як один із нас, – зауважив рибалка.

Джек не знав, тішитися цьому чи ображатися.

– Що це у вас за спиною? – не вгавав чоловік, витріщаючись на єдину Джекову поклажу.

– Моя арфа, – коротко відповів той.

– Це все пояснює. Приїжджали сюди на навчання?

– Саме так. Я бард. Навчався в університеті Фолдера. Тепер відвезете мене на острів?

– Не за так.

– Скільки?

– Мені не потрібні ваші гроші. Я хочу виготовлений на Кадансі дирк, – заявив рибалка. – Кинджал, який міг би розрізати все на світі: мотузку, снасті, луску… Удачу мого ворога.

Джека таке прохання не здивувало. Зачаровані кинджали можна було викувати лише на Кадансі, але це було дороге задоволення.

– Добре, я роздобуду вам дирк, – згодився Джек, повагавшись лише мить. Йому мимоволі пригадався мамин кинджал зі срібним руків’ям, який вона завжди носила в піхвах за поясом, хоча Джек ніколи не бачив, щоб вона ним користувалася. Але він знав, що дирк зачарований; якщо не дивитися на нього прямо, можна було побачити слабке жевріння – ніби в залізо закували сам вогонь.

Джек гадки не мав, скільки мама заплатила Уні Карлоу за кинджал. Чи що зі свого боку довелося витерпіти Уні, щоб його викувати.

Він простягнув руку, і рибалка її потиснув.

– Добре, – сказав чоловік. – Рушаємо на світанку. – І знову смикнув двері, щоб їх зачинити, але Джек не прибрав ноги.

– Треба плисти зараз, – наполягав він. – Поки ще темно.

Це найбезпечніший час для переправи.

– З глузду з’їхали? — вирячив очі рибалка. — Я не зайду в ці води по серед ночі, навіть якщо ви заплатите мені сотнею зачарованих дирків!

– Довіртеся мені, – стояв на своєму Джек. – Так, ворони носять послання лердам удень, і торгові човни спускають на воду першого числа кожного сезону, але переправлятися найкраще вночі, коли в океані відбиваються місяць і зорі.

«І коли духів води легше задобрити», – додав подумки.