Уривок з психологічного трилера «Ніщо з цього не правда» Ліси Джуелл

«Ніщо з цього не правда» – історія про жінок, які народилися в один день, розказана з кількох перспектив та у різних формах, серед яких подкаст на Netflix.

Субота, 8 червня 2019 року

Джозі відчула, що її чоловікові незручно, коли їх огорнуло золоте сяйво гастропабу. Вона сотні разів проходила повз цей заклад і щоразу думала: «Це не для нас». Усі такі молоді. Крейдою на дошці біля входу написані назви страв, про які вона навіть не чула. Скажімо, що таке ботарга? Проте цього року її день народження припав на суботу, тож, коли Волтер запитав її про плани щодо святкування, вона не відповіла, як завжди: «Просто замовимо щось додому й вип’ємо вина». Цьогоріч вона уявляла теплий літній день, медове сяйво «Ленсдауну», тихий гомін відвідувачів і шампанське у відерцях із льодом на терасі… Вона пам’ятала про ту невеличку суму грошей, що їй лишила бабуся, яка померла минулого місяця. Милуючись собою в дзеркалі, уявляла, як святкує день народження в гастропабі у Квінз-Парку. Тож вона відповіла Волтеру:

– Ходімо десь повечеряємо.

– Добре, – від по вів той. – Куди б ти хотіла?

– У «Ленсдаун». Знаєш, на Сейлзбері-роуд.

Він здивовано глянув на неї, втім, сказав лише:

– Гаразд. Твій день народження – тобі й вибирати.

І ось він притримує їй вхідні двері пабу. На якусь мить вони зупиняються біля знаку із написом «Зачекайте тут, поки ми знайдемо вам місце». Джозі роззирається на небагатьох відвідувачів, притискаючи сумочку до живота.

– Фейр, – звертається вона до юнака з блокнотом, – Джозі. Столик заброньовано на дев’ятнадцяту тридцять.

Юнак трохи розгублено усміхається спершу до неї, потім до Волтера й уточнює:

– На двох, так?

Їх ведуть до симпатичного столика в кутку. Волтер сідає на диванчик, Джозі – на оксамитовий стілець. Їм подають меню, прикріплені до планшетів. Джозі заздалегідь переглянула меню в інтернеті й погуглила ті страви, про які нічого не чула, тож тепер точно знає, чого хоче. Вона замовляє шампанське, і їй байдуже, що подумає Волтер.

Раптом її увагу привертає якийсь гамір у дверях пабу. Одна жінка стоїть, тримаючи повітряну кульку з написом Birthday Queen. Коли ж рушає, її дивовижне сліпучо-біле волосся перетікає і міниться, ніби вода. Одягнена в широкі штани й топ із двох шматків чорної тканини, з’єднаних шнурками на боках. Блискуча шкіра. Широка усмішка. За нею заходить група людей приблизно її віку: у когось букет квітів, хтось несе шикарні подарункові пакети…

– Алікс Саммер! – вигукує жінка лунким голосом. – Столик на чотирнадцятьох.

– Дивися, – Волтер тихо штовхає Джозі, – ще одна іменинниця.

Джозі розсіяно киває.

– Так, – відказує вона, – схоже на те.

Офіціант веде новоприбулих до столу якраз навпроти Джозі. Вона бачить, що на ньому вже стоять три відерця з льодом, у кожному з яких по дві пляшки шампанського. Вони галасливо розсідаються, сперечаючись за місця і – «ой, заради бога!» – відмовляючись сідати поряд зі своїми благовірними. Жінка, на ім’я Алікс Саммер, керує процесом, широко всміхаючись, поки рудоволосий здоровань, імовірно її чоловік, забирає в неї кульку й прив’язує до спинки стільця. Нарешті всі розсілися, перші пляшки шампанського відкорковані, напій розлитий у чотирнадцять келихів, які тримають чотирнадцять засмаглих рук, на яких з-під білосніжних рукавів сорочок виблискують золоті браслети. І ось вони підносять келихи до центру столу. Тим, хто сидить найдалі, доводиться встати, щоб дотягнутися. І всі вигукують:

– За Алікс! З днем народження!

Джозі затримує погляд на жінці.

– Як думаєш, скільки їй років? – питає вона у Волтера.

– Господи, не знаю. У наш час хіба зрозумієш. Може, сорок з гаком.

Джозі киває. Їй сьогодні сорок п’ять. Аж не віриться. Коли вона була молода, то думала, що сорок п’ять виповниться нескоро й взагалі це неможливо. Вона вважала, що сорок п’ять – це зовсім інший світ. Та час пролетів, і все виявилося не таким, як вона собі малювала в думках. Вона зиркає на Волтера, його славу, що згасає, й уявляє, наскільки все було б інакше, якби вона його не зустріла.

Їй було чотирнадцять, коли вони познайомилися. Він був трохи старший за неї; власне, значно старший за неї. Тоді це всіх шокувало. Крім неї. Вийшла заміж у дев’ятнадцять років. Народила у двадцять два. І вдруге – у двадцять чотири. Життя прожите галопом. А тепер, очевидно, вона мала б вийти на вершину, пройтися гребенем гори й врешті умиротворено спуститися з іншого боку. Однак вона відчуває, що перебуває зовсім не на вершині, а в прірві травми; вона безкінечно ходить по колу з вузлом жаху, який стискає її нутро.

Волтер уже на пенсії. Він добряче полисів, та й зі слухом і зором не все гаразд. Його життєва вершина вже давно пройдена, а її настільки засмоктав пекельний ритм догляду за дітлахами, що тепер вона вже й не може згадати, яким він тоді був.

Вона замовляє брускету з фетою та в’яленими помідорами, потім тальяту з тунця («від італійського дієслова tagliare, що означає “різати”») і пюре з квасолі канеліні. До всього – пляшку «Вдови Кліко» («“Вдову Кліко” люблять за багатий смак. Вінчає букет аромат булочки бріош»). Узявши Волтера за руку, проводить пальцем по поцяткованій часом шкірі й запитує:

– Усе гаразд?

– Авжеж. Усе добре.

– То як тобі тут?

– Ну… Тут добре. Мені подобається.

– Чудово, – сяючи мовить Джозі. – Я рада.

Вона підносить келих шампанського й тягнеться до Волтера. Вони цокаються, і він промовляє:

– З днем народження.

Посмішка застигає на обличчі Джозі, коли вона спостерігає за Алікс Саммер та її численними друзями, за її рудоволосим чоловіком, який невимушено поклав свою руку на спинку її стільця, за великими тацями з м’ясом і хлібом, що ніби з повітря з’являються на їхньому столику, за їхніми звуками, їхнім галасом, тим, як вони наповнюють кожен сантиметр простору голосами, плечима, руками, словами. Від них струменіє іскриста запаморочлива енергія, п’янка аврора бореаліс недоречної розкішної привілейованості. Іпо серед усього цього Алікс Саммер, її широка усмішка, великі зуби, відблиски на її волоссі, її простий золотий ланцюжок з якоюсь дрібничкою, яка ковзає її гладенькими ключицями, коли вона рухається.

– Цікаво, в неї сьогодні теж день народження? – міркує Джозі.

– Можливо, – відповідає Волтер. – Але ж сьогодні субота, тому хтозна.

Джозі намацує на шиї ланцюжок, який вона носить ще з тридцятиріччя: то був подарунок Волтера. «Мабуть, треба купити підвіску, – думає вона. – Щось блискуче».

Цієї миті Волтер протягує їй через стіл невеличкий пакунок.

– Це дрібничка, – каже він. – Знаю, ти говорила, що нічого не хочеш, та я тобі не повірив.

Він усміхається до неї, вона також усміхається у відповідь. Затим розпаковує подарунок і дістає флакончик парфумів Теда Бейкера.

– Дуже мило. Дякую тобі, – промовляє Джозі й тягнеться через стіл, щоб ніжно поцілувати Волтера у щоку.

За столиком навпроти Алікс Саммер теж відкриває подарунки й читає вітальні листівки, гучно дякуючи друзям і родині. Коли вона ставить листівку на стіл, Джозі бачить, що там надруковано число 45. Джозі штовхає Волтера:

– Дивися, сорок п’ять. Ми народилися в один день, – видихає вона.

Джозі відчуває, як тілом котиться гірка журба, яка супроводжувала її майже все життя. Раніше вона не знала, до чого притулити це почуття й що воно означає. А тепер знає.

Воно означає, що Джозі помилялася, що все – буквально все – у її житті хибне й що скоро вичерпається час, щоб усе виправити.

Джозі бачить, як Алікс підводиться й іде до вбиральні, тож сама зривається на ноги й кидає Волтеру:

– Я в кімнату для дівчаток.

Волтер підводить здивований погляд від тарілки з прошуто й динею, проте нічого не каже.

За якусь мить відображення Джозі й Алікс опиняються поряд у дзеркалі над раковинами.

– Привіт! – озивається Джозі, і її голос чомусь звучить вище, ніж вона очікувала. – Ми з тобою іменинниці-близнючки. Народилися в один день.

– Он як? – дивується Алікс. Її обличчя одразу стає м’якшим і відкритішим. – У тебе теж сьогодні день народження?

– Так. Сорок п’ять!

– Овва! – відповідає Алікс. – Мені теж. З днем народження!

– Тебе теж!

– А о котрій годині ти народилася?

– А бог його знає, – відказує Джозі.

– От і я не знаю.

– А ти десь тут народилася?

– Так, у лікарні Святої Марії. А ти?

– Теж у Святої Марії! – відказує Джозі, відчуваючи, що серце вискакує з грудей.

– Овва!— знову дивується Алікс. – Навіть моторошно трохи.