Уривок з фентезі «Ці порожні обітниці» Лексі Раян

Брі – талановита крадійка, та з фейрі не хоче мати справи за жодних умов. Але часом обставини складаються не так, як хотілося б… і про все це розповість романтичне фентезі «Ці порожні обітниці» Лексі Раян.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Холодні тіні огортають мою спітнілу шкіру. Вони радо приймають мене і ховають від усього світу. Я могла б зараз насолоджуватися темрявою – милуватися зорями, відчувати, як нічне повітря розслабляє мої затерплі, натруджені м’язи. Та я не гаятиму цю ніч на відпочинок чи хвилинну насолоду. Ніч – це час для шпигунів і крадіїв. Це мій час.

Я просовую дві шпильки в замок. Мої обвітрені пальці танцюють із ними, наче перебирають струни альта. Цю пісню я грала вже тисячу разів. Цей гімн я згадувала в найважчі миті свого життя. Ліпше молитися спритним пальцям, тіням і непримітності, ніж старим богам. Ліпше красти, ніж помирати від голоду.

Десь удалині кумкають жаби, і хор їхніх голосів майже заглушає приємне клацання замка, який я щойно відімкнула. Двері чорного входу до маєтку Крейтона Ґорста широко відчиняються переді мною.

У Ґорста сьогодні справи деінде. Я кілька разів це перевірила. Та однаково уважно роззираюся, чи немає в будинку господаря або слуг. Більшість багатіїв виставляють охорону, і лише дехто, як-от Ґорст, такий недовірливий, що навіть найближче оточення не підпускає до своїх сховищ. Сьогоднішньої ночі я чекала кілька місяців.

Я обережно спускаюся сходами до підвалу. З кожним кроком тут холоднішає, але мої м’язи досі палають від адреналіну після перелізання через огорожу. Тому мені приємно відчувати, як прохолода ковзає шкірою.

Я вже на останніх сходинках, коли світлокамінь вловлює мої рухи й починає блимати, тьмяно освітлюючи підвал. Я вирубаю його, встромивши ніж у м’яку серцевину каменю. Усе довкола занурюється в таку не проглядну темряву, що я не можу розрізнити навіть обриси власної долоні. То й добре. Мені звичніше рухатись у пітьмі.

Я йду навпомацки вздовж підвальних стін, аж раптом торкаюся холодних металевих дверей сховища. Наосліп досліджую їх кінчиками пальців – три замки, але всі не надто складні. Вони швидко піддаються моєму ножеві та шпилькам. Менш ніж за п’ять хвилин двері сховища відчиняються, і хвиля полегшення розливається моїм тілом. Ми зможемо внести оплату за місяць. Цього разу мадам Вівіас не вдасться здерти з нас іще більше відсотків.

Та моя переможна усмішка вмить згасає, щойно я помічаю викарбувані на порозі символи. Так само швидко гасне і мій запал.

Сховище Ґорста захищають руни.

Ну звісно.

Одержимий багатій, який відмовляється від охорони, швидко збіднів би, якби не зачаклував свої статки.

Тут небезпечно, і я ризикую втрапити в халепу, якщо бодай на мить забуду про це. Я краду лише в тих, хто має більше, ніж їм потрібно. Та з багатством приходить і влада – влада страчувати крадіїв, упійманих на гарячому. Таких крадіїв, як я.

Обходжу рунічні символи, дістаю із сумки зоряного черв’яка. Його гладенька шкіра волога і слизька. Черв’як ковзає по моїх пальцях, але мені вдається прикласти його до зап’ястка. Я здригаюся, щойно він прокушує шкіру. Черв’як повільно, по краплині, висмоктує мою кров і починає сяяти, освітлюючи землю переді мною. Ненавиджу світло, але треба роздивитися руни. Я присідаю і ретельно вивчаю кожну лінію і кожен вигин, зіставляю форму і значення. Розумна магія, нічого не скажеш.

Ці руни не завадять мені ввійти до сховища. Вони впустять мене, але замкнуть усередині. Я лишатимусь у полоні, доки господар маєтку вирішить, що зі мною робити. Звичайний крадій, який знає лише захисні руни, переступив би ці символи й подумав би, що заклинання не діє. І лише згодом допетрав би, що замкнений у сховищі. Добре, що я не звичайна крадійка.

Швидко перебираю у пам’яті можливі контрзаклинання. Я не чаклунка. Може, й хотіла би нею бути, якби моя доля склалась інакше, якби мої дні не заповнювали драяння підлог і прибирання за примхливими кузинами.

Для вивчення магії у мене немає ані часу, ані грошей. Я змирилася, що ніколи не відчуватиму магію на кінчиках пальців, не творитиму заклинань, не варитиму зілля, не проводитиму ритуали. Принаймні мені пощастило мати друга, який навчив мене всього, що сам умів. Тепер я знаю, як вибратися із цього сховища і прихопити все потрібне.

Я дістаю з-за пояса ніж і, прикусивши губу, розсікаю собі долоню. Від пронизливого болю паморочиться в голові. Усі думки займає тільки біль. Я тремчу.

Це триває надто довго. Моє тіло починає втрачати зв’язок зі свідомістю.

«Дихай, Абріелло. Треба дихати. Кисень не обміняєш на хоробрість».