«Велика Глушина» – титулована книжка про життя родини, яка переїхала на Аляску, щоб почати заново. Та чи стане цей суворий край для них чистою сторінкою?

Один

Тієї весни лило так, що аж дахи торохтіли. Вода просочувалася в найменші шпарини й підмивала найміцніші фундаменти. Скиби землі, які непорушно лежали роками, сповзали вниз на дороги, наче купи шлаку, і цей потік забирав із собою і будинки, і машини. Попадали й дерева – повалилися просто на лінії електропередач, а світло зникло. Річки вийшли з берегів, позатоплювали подвір’я, знищили безліч осель. Люди, котрі завжди жили в мирі й злагоді, все частіше зривалися на крик, сварилися, а вода знай собі підіймалася, а дощ усе не вгавав.

Лені теж усе дратувало. У школі всім було до неї байдуже – до новенької довговолосої дівчинки з проділом посередині. Не маючи друзів, вона ходила до школи сама.

Лені сиділа на ліжку, підібгавши худенькі ноги до пласких грудей, поруч лежала розгорнута книжка в м’якій палітурці – «Небезпечні мандри», кутики потертих сторінок загиналися. Крізь тонкі стіни чулося, як мама каже: «Ернте, любий, не треба, прошу тебе. Послухай…» І сердитий окрик батька: «Та дай же мені нарешті спокій!»

Знову те саме. Сварка. Крики.

Уже й до маминих сліз недалеко.

Така погода затьмарює батькові очі.

Лені глянула на годинник біля ліжка. Якщо негайно не вийде, спізниться до школи, а це ще гірше, ніж бути новенькою, бо, коли спізнюєшся, привертаєш до себе зайву увагу. Це вона вже добре завчила, бо за останні чотири роки змінила аж п’ять шкіл. І ніде не вдалося знайти друзів, та вона не втрачала надії. Лені глибоко зітхнула, витягла ноги й зіслизнула із широкого ліжка. Тихенько пройшла до дверей, прошмигнула коридором і зупинилася біля кухні.

– Чорт забирай, Коро! – бідкався батько. – Ти ж сама знаєш, як мені тяжко!

Мама ступила до нього, простягла руку:

– Тобі потрібна допомога, любий! Ти нічим не завинив. Ці кошмари…

Лені кашлянула, щоб нагадати про себе.

– Привіт, – привіталася.

Батько подивився на неї і відійшов від мами. Такий змучений і виснажений.

– Мені… Мені вже до школи йти, – мовила Лені.

Мама потяглася до нагрудної кишені форменої рожевої сукні офіціантки й витягла пачку сигарет. Мама теж зморена, відпрацювала вчора у вечірню зміну, а сьогодні виходити в обідню.

– Іди, Лені. Не можна спізнюватись.

Такий спокійний, м’який голос, такий ніжний, як і вона сама.

Лені однаково боялася і лишатися тут, і йти. Дивне відчуття… Можливо, це безглуздо, та їй часто здавалося, що вона – єдина доросла в родині, неначе той баласт, що врівноважує скрипучий корабель Оллбрайтів. Мама перебувала в постійному «пошуку себе». За останні кілька років вона відвідала купу семінарів із психотерапії, занять із розкриття особистісного потенціалу, проходила духовні тренінги, учащала в унітаріанську церкву… Навіть буддизмом цікавилась. Її кидало від одного вчення до іншого, і від кожного вона щось та й перехоплювала собі. З усього того, як гадала Лені, мама щонйбільше розжилася футболками й приказками типу «Що є, то є, а чого нема, того нема». Зиску від того було як кіт наплакав.

– То йди вже, – кинув батько.

Лені підхопила зі стільця рюкзак і вийшла. Коли за нею грюкнули двері, батьки одразу ж продовжили сваритися.

– Чорт забирай, Коро…

– Ернте, прошу тебе, просто послухай…

А колись усе було інакше. Принаймні так розповідала мама. До війни вони жили щасливо. Мешкали в трейлерному парку в Кенті, батько мав гарну роботу механіка, а мама весь час сміялася та, готуючи вечерю, пританцьовувала під «Уламок мого серця». З тих років Лені пам’ятала лише, як мама танцювала.

А тоді тата призвали до війська, відправили у В’єтнам, там батьків вертоліт збили, а його полонили. Без нього в мами все пішло шкереберть, і саме тоді Лені вперше збагнула, яка вона беззахисна. Якийсь час вони пливли за течією, мама змінювала роботи, вони переїжджали з міста до міста, аж ось нарешті прибилися до комуни хіпі в Орегоні. Там вони працювали на пасіці, шили мішечки з лавандою, продавали їх на ринку й виходили на протести проти війни. Мама вкотре змінилася, аби лиш бути «своєю» на новому місці.

Коли батько нарешті повернувся, Лені не впізнавала його. Такий красивий і життєрадісний у минулому, тато обернувся на п охмурого, непривітного дядька, ладного спалахнути будь-якої миті. В комуні йому нічого не подобалося, тож їм довелося переїхати. А тоді ще раз. І ще. Все йому було не так.

Тато страждав на безсоння та не міг втриматися на жодному місці, хоч мама й божилася, що він найкращий у світі механік.

От і сьогодні день розпочався зі сварки: батька знову витурили з роботи.

Лені накинула капюшон. Дорогою до школи проминула квартали чепурних будинків, обійшла темні гаї (завжди трималася від них якомога далі), ковзнула повз забігайлівку, де у вихідні тусувалися старшокласники, і бензоколонку, де черга автомобілів стояла заправитись за ціною п’ятдесят п’ять центів за галон. У ті дні ціни на бензин дратували геть усіх.

Лені бачила, як всі враз стали нервовими, та воно й не дивно. Війна у В’єтнамі розмежувала країну. Газети щодня публікували самі лише погані новини: то «Синоптики» десь підірвуть бомбу, то Ірландська республіканська армія. Терористи захоплюють літаки, Петті Герст викрали. Весь світ вразила бійня на Мюнхенській олімпіаді, як і Вотергейтський скандал. А нещодавно в штаті Вашингтон почали зникати безвісти студентки коледжів. Як небезпечно в цьому світі!

А їй так хотілося мати справжнього друга. Аби було з ким побалакати, а більше нічого й не треба.

З іншого боку… Ну поділиться вона з другом переживаннями, і що далі? Відкриєш комусь душу, і що з того?

Звісно, батько іноді зривається та горлає, грошей постійно катма, треба весь час переїжджати, щоб втекти від кредиторів. Така вже їм випала карта. Однак вони люблять одне одного.

Та іноді, особливо в такі дні, як сьогодні, Лені ставало страшно. Їй ввижалося, що їхня родина стоїть на краю високої кручі, яка ось-ось обвалиться, наче ті будинки, що сповзли вниз по затоплених пагорбах Сієтла.