«Список для читання» – щемка історія про книжки, книголюбів та спільноту, яку згуртувалася довкола бібліотеки.

ПРОЛОГ

Список для читання

2017

На вході нові автоматичні двері. Дуже сучасно. Коли Ейдан приходив сюди востаннє, їх іще не було. Першими в око впадають просторі ряди книжкових шаф. У дитинстві йому здавалося, що тим рядам немає кінця-краю: тисячі найрізноманітніших книжок зникали десь удалечині. Підлітком Ейдан працював тут улітку, але це місце все одно зберегло для нього атмосферу святилища. Звісно, друзям він про таке не розповідав, але найбільше полюбляв загубитися десь поміж довідників. Хоча, може, це місце просто здається таким чарівним тепер, коли дивишся на книжкове царство крізь рожеві окуляри дитинства? Нині Ейданові вже двадцять два, і він більше не хлопчик, а проте знов шукає прихистку серед книжок. Шукає, де сховатися – від друзів, від родини та всього світу.

Бібліотекар підводить очі на двері, що розчахнулися перед Ейданом, і всміхається. Бібліотека вітає хлопця тишею. Дивина, та в його спогадах тут ніколи не було тихо. Себто це бібліотека, звісно ж, але довкола завжди стояв легенький го мін: ворушилися люди, діти щось бубоніли до мам, шаруділи сторінки, совалися стільці, чулося бухикання або хлюпання носом. Але сьогодні тут майже повна тиша. Хтось тицяє в екран телефона, бібліотекар клацає на старенькій клавіатурі – ото й усе. Останнім часом Ейданові постійно траплялися заклики «Врятуймо бібліотеки Брента!»: на дошках оголошень у супермаркеті, спортзалі та навіть у метро. Бібліотеки зазвичай влаштовували розпродажі тістечок, збори клубу плетіння, збирали підписи на петиції й таке інше. Ейданові й на думку не спадало, що і бібліотеку на Герроу-роуд треба рятувати: він був певен, що це популярний заклад, який люблять місцеві мешканці. Але щойно він опинився тут, серце стиснулося: можливо, ця бібліотека і справді ось-ось зникне.

Ейдан поволі мандрує секцією художньої літератури, проводячи долонею по корінцях. На поличках із кримінальними романами палець спиняється на «Підіймаються темні води» Аттіки Лок – колись він її вже читав і, може, навіть не раз. Ейдан гортає сторінки, щоб сховатися від решти світу. Яс к раво спалахують спогади про жвавий Г’юстон Аттіки Лок. Темне місто, але таке живе, таке суперечливе. Душа прагне чогось знайомого. Прагне пірнути у світ, де панує страх, де все раптово змінюється, але завершиться так, як Ейдан уже знає. Йому конче треба точно знати, як бодай щось у цьому житті завершиться.

Стіл, за яким він полюбляв влаштовуватися малим, щез – та й загалом тут усе змінилося. Що ж, у житті нічого не лишатиметься таким, як є, аби тільки Ейданові було зручно, еге ж? Точно не в його житті. Це просто ще одне кепське літо. Історія потроху затягує, палець швидше біжить уздовж рядків. Ейдан намагається відродити те забуте почуття «землі під ногами» – коли ти просто тіло, що міцно пустило коріння в землю, а твій дух мандрує. Історія захоплює розум і забирає геть із цього світу. Всі думки Ейдана, всі його переживання та власний внутрішній голос стихають до білого шуму на тлі – і зрештою зовсім зникають.

У дитинстві мама приводила його сюди разом з молодшою сестрою, Алішею. Вона більше полюбляла гратися, тож зазвичай зчиняла ґвалт, і Лейлі доводилося виводити малу надвір. Ейданові рідко випадала нагода посидіти тут на самоті, але навіть такі хвильки тиші вгамовували його думки, допомагали перепочити, заспокоїтися та втекти від реальності, коли він цього потребував.

Гучне «хрясь!» вириває його з книжки. Поруч хтось є. Ейдан умисно не відводить погляду від сторінки – не дозволяє урвати зачарування історією, проте бічним зором помічає, як поруч з’являється високий стос книжок. Справжня барикада.

По підлозі совається стілець. На столі виростає купа папірців: зібгані чеки, квиточок з бібліотеки, старий кросворд. Наче біла хмаринка.

Ей дан затамовує подих, бо тепер збоку вловлює нерозбірливе бурмотіння. Складно навіть сказати, чи то наспівування, чи мугикання, а чи просто шепіт. Над одним із папірців зависає ручка, а за мить чути ритмічне шкрябання.

Ейдан повертається до своєї книжки, вбирає історію слово за словом, намагається відродити ті почуття, що охоплювали його, коли він уперше читав ці рядки.

За кілька хвилин його думки вкотре полишають книжку й бібліотеку та переносяться на вулицю й далі у Вемблі. Що там робить мама? Чи помітила Аліша, що він пішов?

Коли роздуми знову вертають Ейдана до бібліотеки, він зауважує, що поруч ручкою дряпають так, наче від цього залежить життя. Раптом писака підводиться і викладає свою хмару папірців урядок. Краєчком ока Ейдан спостерігає, як палець легенько тицяє в кожен, рахуючи: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім… Потім папірці зникають під палітуркою верх ньої книжки – стає видно, що це «Убити пересмішника». Рука згортає книжку і якусь мить нерухомо лежить на ній. Ейдан розуміє, що вже давно не перегортав сторінок – хто завгодно здогадався б, що він спостерігає. А Ейдан і сам не знає чому. За мить руки в товстому чорному светрі обіймають усю вежу книжок та з легким стогоном підхоплюють її зі столу. Із човганням черевиків об липкий килимок барикада зникає з поля зору Ейдана кудись у напрямку стійки адміністратора. Ейдан нарешті повертається до своєї історії.

* * *

Коли Ейдан підводиться, у вікно вже ллється м’яке вечірнє світло. Ось тепер бібліотека видається саме такою, якою він її пам’ятав: наче зачарованою. У дива він ніколи не вірив, але якщо це не диво, то що ж тоді? Сонце заливає все теплим золотавим світлом, і не надто охайні стелажі відкидають довгі тіні. Ейдан тихенько підіймає стілець, щоб не човгати по підлозі, хоча в бібліотеці вже майже нічого немає.

В око впадає самотній папірець, що лишився на столі – кросворд. Ейдан повільно роззирається праворуч, ліворуч, навіть обертається назад – ні, ніхто не дивиться. Рука тягнеться до папірця та поволі його розгортає, згин за згином. Папір дуже тонкий, наче цигарковий, і Ейдан не хоче його порвати, бо надто вже завзято там щось писали. Нарешті останній згин відкриває таємницю. Почерк гарний, із завитками – охайний, приємний.

Якщо тобі раптом треба:
«Убити пересмішника»
«Ребекка»
«Ловець повітряних зміїв»
«Життя Пі»
«Гордість та упередження»
«Маленькі жінки»
«Кохана»
«Підходящий хлопець»

«Убити пересмішника» була на верхівці тієї вежі. Ейдан знову пробігає очима по списку, але той анічогісінько для нього не означає – просто слова на аркушику. Якусь мить він вагається: може, забрати? Покласти в кишеню та й піти. Але ні, він спиняється: цей охайно згорнутий папірець – лише чийсь список для читання; нащо він Ейдану?

Він лишає список на столі, підхоплює свою книжку й несе її назад кримінальну секцію, по думки дякуючи Аттіці Лок. Нехай цією історією насолоджується хтось інший. Проходячи крізь автоматичні двері, що одразу за ним зачиняються, Ейдан обертається: папірець лежить на місці. Тіні поглинають бібліотеку, прочитані та непрочитані книжки постають стіною між ним і списком. Він крокує геть, і весь спокій та тиша бібліотеки щезають під наступом світла та галасу міста, яке він називає рідним.