«Та дівчина» – історія, в якій головна героїня розслідує вбивство своєї найкращої університетської подруги 10 років потому.

ПІСЛЯ

– Сімнадцять фунтів і дев’яносто вісім пенсів, – мовила Ганна жінці, що стояла перед нею. Та неуважно кивнула й поклала свою кредитку на прилавок. – Безконтактна оплата?

Жінка не відповіла, бо тієї миті вмовляла свою чотирирічну дитину припинити гратися гумками серед канцтоварів, та коли Ганна повторила запитання, озвалася:

– Так-так, звісно.

Ганна піднесла картку до термінала і, коли той запищав, поклала книжки разом із чеком на прилавок. «Ґруффало», «Ще одне дитя» і «Будиночок у моїй матусі». Цікаво, на кого вони чекають: на братика чи сестричку? Вона перехопила погляд дівчинки, що гралася з канцелярським приладдям, і по-змовницьки усміхнулася їй. Дівчинка спершу завмерла, а тоді усміхнулася у відповідь. Ганні кортіло запитати, як звати малу, але вона стрималася, бо це вже занадто.

Натомість знову звернулася до клієнтки.

– Пакет потрібен? У нас ще є отакі милі торбинки по два фунти. – Вона вказала на стос полотняних сумок за прилавком. На кожній красувався логотип з назвою книгарні – хиткий стосик книжок, що утворював слово «Небилиці».

– Ні, дякую, – коротко відказала жінка. Вона запхала книжки до сумки, схопила доньку за руку й повела її з крамниці. Гумка-пінгвін упала додолу. – Припини, – кинула жінка, коли вони виходили крізь вікторіанські скляні двері, розбурхавши дзвіночок, що висів угорі. – Досить мені вже твоїх витівок на сьогодні.

Вони поволі віддалялися: мати тягнула дівчинку за собою, а та розплакалася. Проводжаючи їх поглядом, Ганна приклала руку до свого живота. Його форма заспокоювала – тверда, кругла й незвична, наче вона проковтнула футбольного м’яча.

У літературі для майбутніх батьків часто вдаються до метафор із їжею. Арахіс. Слива. Лимон. «Це нагадує мені книжку «Дуже голодна гусениця», тільки для майбутніх батьків», – загадково мовив Вілл, прочитавши розділ про перший триместр. Цього тижня її дитина за вбільшки з манго, якщо вона нічого не наплутала. Чи, може, з гранат. На шістнадцятому тижні Вілл приніс їй у ліжко розрізане навпіл авокадо й ложку – своєрідний жартівливий подарунок, символ нового етапу. Ганна лише витріщилася на нього, відчуваючи ранкову нудоту, що мала б уже минути, та натомість клубком перекотилася в животі. А тоді відштовхнула тарілку й побігла до вбиральні.

«Вибач, – сказала Віллові, коли повернулася. — Ідея дуже мила, я просто…» Ганна не договорила. Навіть згадка про це викликала нудоту. Річ була не тільки в авокадо, маслянисту гладкість якого вона відчувала на язиці, а й у чомусь іншому – значно глибшому, що сиділо десь на інстинктивному рівні. Думка про поїдання власної дитини.

– Кави?

Голос Робін повернув її до реальності. Ганна обернулася до колеги, що стояла на іншому кінці прилавка.

– Прошу?

– Я спитала, чи ти будеш каву. Чи досі не п’єш?

– Та ні, уже п’ю, просто небагато, щоб не переборщити. Мені без кофеїну, якщо можна.

Робін кивнула і зникла в іншому кінці крамниці, у такій собі комірчині, яку називають «кімнатою для персоналу». Раптом Ганна відчула, що в кишені джинсів завібрував телефон.

Вона завжди вимикала звук на роботі. Кеті, власниця «Небилиць», – приємна людина, вона не забороняє заглядати в телефон, та все-таки він заважає, коли в книгарні відбуваються якісь заходи чи коли потрібно допомогти покупцям вибрати книжку.

Зараз у крамниці нікого не було, тож Ганна витягнула мобільний і глянула, хто телефонує.

То була її мати.

Ганна насупилася. Дивно. Її мама, Джилл, не телефонує абиколи, а тільки раз на тиждень, зазвичай у неділю зранку, коли вертається після купання в озері. Вона рідко набирає посеред тижня, а під час робочого дня й поготів.

Ганна прийняла виклик.

– Ганно, – різко почала мама, навіть не привітавшись, – ти можеш розмовляти?

– Я ж на роботі. Якщо прийде покупець, то бігтиму. Але поки що можу трохи поговорити. Щось сталося?

– Так. Тобто ні, я просто хотіла… – пробелькотіла мама й затихла.

Ганну поволі огортала тривога. Її раціональна, впевнена в собі мати завжди знала, що сказати. Що ж сталося?

– У тебе все гаразд? Ти ж… Ти ж не захворіла?

– Та ні! – відповіла мама й невимушено захихотіла, проте дивна напруга в її голосі так і не зникла. – Ні, про таке й не думай. Просто… Я так розумію, новин ти не бачила?

– Яких новин? Я цілий день на роботі.

– Новин про… Джона Невілла.

У Ганни похололо на душі.

Останні кілька тижнів напади нудоти майже не докучали. А тепер її знову рвучко занудило. Вона затисла рот і, важко дихаючи носом, вільною рукою вхопилася за прилавок, ніби він міг її втримати.

– Вибач, – стиха мовила мати. – Я не хотіла турбувати тебе на роботі. Просто мені щойно прийшло гугл-сповіщення. Розхвилювалась, що тобі ще хтось із Пеламу зателефонує чи журналісти з Mail прийдуть. І я подумала… – Ганна почула, як вона ковтнула. – Я подумала, що буде краще, якщо ти дізнаєшся все від мене.

– Що дізнаюся? – Ганна зціпила зуби, намагаючись притлумити нудоту. У роті стало гірко, і вона ковтнула. – То що саме я маю дізнатися від тебе?

– Що він помер.

– А-а-а, – Ганну охопило дивне відчуття: спершу приплив полегшення, а за мить порожнеча. – Як?

— Серцевий напад, у в’язниці. – Мама говорила лагідно, ніби намагалася пом’якшити своїм голосом цю разючу новину.

– А-а-а, – повторила Ганна.

Вона намацала за прилавком табуретку, на якій вони зазвичай сиділи, клеячи цінники на книжки, й опустилася на неї.

Потім поклала руку на живіт, ніби захищаючись від удару, який уже вразив її. Слів дібрати не могла. Тільки й могла повторювати одне й те саме: «А-а-а…»

– Усе нормально?

– Так, звісно. – Ганна чула свій голос приглушено, наче він долинав звіддаля. – А чому б і ні?

– Ну… – Вона відчувала, як мати ретельно добирає слова. – Це ж не жарти. Подія таки знакова, новий етап.

Новий етап. Саме ці слова щойно крутилися в голові Ганни, коли вона згадувала розмову з Віллом. Аж раптом, почувши їх знову, Ганна зрозуміла, що не витримує. Вона ледь стримувалася, щоб не розридатися і не втекти з магазину посеред зміни.

– Шкода, – пробурмотіла Ганна в слухавку. – Дуже шкода, мамо, але мені вже треба… – Вона гарячково вигадувала, що сказати. – Покупець прийшов, – пробубніла через силу й поклала слухавку.

Тиша порожньої крамниці обступила її зусібіч.