«Відьми з Варде» – роман про полювання на відьом у Норвегії, заснований на реальних документальних свідченнях.

Розділ 1
Анна
Третій день квітня року Божого 1662-го

Я опинилася в полоні дикої Півночі. У в’язниці снігу, що сипав без упину. Очі сліпило яскраве біле світло – і жодної тіні навколо. Я стояла на палубі, а переді мною лежала порожнеча.

Шляху попереду не видно.

Просто неба моя накидка швидко побіліла від снігу, щільного, наче алебастр. Я змерзла, хоч і не тремтіла. Руки посиніли, а серце сповнила пустка. Здавалося, години тягнуться вічно, проте виходити на сушу мені не кортіло.

Огорнувши мене білим покривалом, снігопад почав стихати. Я струснула плечима – і сніг посипався з накидки. На неї лягли ще кілька останніх сніжинок. На землю опустилася синя сутінь.

Нарешті я побачила, куди ми прямували.

То було щось заледве схоже на гавань із невеличким анклавом примітивних будиночків навколо. Мені на казали зійти на сушу, тож я пошкандибала вздовж трапа, не чуючи ніг після стількох тижнів на морі. Різкий вітер, наче чиясь рука, підганяв мене до похмурих північних земель.

Отут ми й розпрощалися з капітаном Ґундерсоном. Шкода було його покидати. Ми насолодилися кількома теологічними дискусіями, мандруючи вздовж підступного узбережжя Норвегії. Він оберігав мене від небезпек і змусив свою команду шанобливо до мене ставитися. Я боялася, що капітан Ґундерсон – остання цивілізована людина, яку мені довелося зустріти на цій хижій землі.

Схоже, так воно й було, бо до мене наблизився грубий чоловік. Його руда кошлата борода була помережана льодом, а шкіра темна від бруду. Він зупинився, щоб плюнути на сніг: жовтий слиз заплямував чисту білизнý. Від огиди я ступила крок назад, але він схопив мене за плечі.

– А чого це ти не закута в ланцюги?

Він струснув мене. З його рота огидно смерділо. Я впізнала шотландський акцент.

– Постановили, що в цьому немає потреби, – відповіла я мерзенному чоловікові, не приховуючи пихатого тону.

Він фиркнув, схопившись за великий ключ на поясі.

– Вам краще б запам’ятати, хто ви така, фру Родіус, арештантко короля.

Він знову сплюнув, щоб підкреслити свою владу наді мною. Я стримувала нудоту й високо тримала голову, поки він говорив.

– Я бейліф Лок герт, і я за вами пильнуватиму в осяжному майбутньому.

Осяжне майбутнє. Слова запекли наче тавра на моєму тілі. Як же ти жорстоко вчинив, не давши мені шансу на помилування. І от я вишу на волосинці, сподіваючись, що ти передумаєш, а ти засилаєш мене так далеко. Чому в таку далеч?

– Будете сіяти неспокій, – похмуро сказав Лок герт, – закуємо в ланцюги.

Як же це принизливо! Хіба я могла б відступити від твого наказу? Я нагородила свого нового наглядача нищівним поглядом, але сенсу від того було мало – він однаково підштовхнув мене до саней, запряжених трьома північними оленями.

Погонич був за кута ний в оленячі шкури, а на голові мав хутряну шапку. Віжки в його руках ослабли. Попри гіллясті роги, олені здавалися сумирними. Задній, найближчий до мене, озирнувся з майже людським співчуттям у погляді. Мене здивувало те, як защеміло в серці, як захотілося погладити його по голові, але нечема Локгерт штовхнув мене до задньої частини саней.

Темінь згущувалася, і мене огорнула найхолодніша ніч у моєму житті. Я була вдячна за купу хутра та шкур, навалених навколо мене.

Давно я вже не відчувала такого холоду, що пронизує до кісток: останні кілька років у мені завжди горіло полум’я, що зігрівало руки й ноги. Іноді ночами я прокидалася в рідній опочивальні в Берґені від того, що внутрішній вогонь захоплював мене, наче я вся горіла. Я скидала ковдри на підлогу, що дратувало Амброзіуса. Я навіть відчиняла вікно, попри сезон і погоду, попри скарги мого чоловіка. Згодом він припинив спати зі мною в одній кімнаті. До того, як я вирушила в Копенгаґен, ми вже кілька тижнів спали окремо.

Я думала про свого чоловіка, що залишився в затишному домі в Берґені, про те, як він щодня прогулюється садом, збираючи мої трави й рослини. Я роздратовано завовтузилася на місці. Без сумніву, він обов’язково щось переплутає в рецепті зілля, як бувало завжди. Амброзіусу не можна довіряти, без моєї допомоги він уже напевне отруїть якусь невинну душу.

У цей час у Берґені вже, мабуть, вечір, і доктор Амброзіус Родіус, певно, сидить поряд із каміном у зеленому оксамитовому кріслі. На кінчику його носа – окуляри, і читає він мої книги. «Нарешті спокій», – думає він.

Усе, що в мене було: прекрасний дім, солідний чоловік, найбагатший сад у всьому Берґені, найбільша бібліотека в Норвегії, – пропало. Зникло. Пощезло.

Я так стримувалася, щоб не зронити ні сльозинки, що прикусила губу й відчула смак крові.

Місяць був уповні, його сріблясте світло заливало мене. Село за гаванню – темне й безмовне, ні душі поза крихітними хижами. Чекаючи, поки сани рушать, я вслухалася в плюскіт моря між рибальськими човнами. Здалося, ніби щось ворухнулося, і я спробувала трохи випрямитися в санях. Мені привиділося, ніби між будиночками стоїть високий чоловік у плащі й капелюсі.

Ах, то все омана місячного світла, бо темна постать зникла. Замість неї з’явився спогад про тебе, коли ти був молодим, про твоє довге, темне, кучеряве волосся, що спадало на плечі, про усмішку у твоїх очах, коли ти простягав до мене руки. «Анно, потанцюймо», – сказав ти.

Як же я змерзла! Я нестримно тремтіла від холоду, стискаючи руки в рукавичках у кулаки й глибоко ховаючи їх у муфту.

Олені додали ходи, ар ктич ний мо роз за щи пав мені щоки. Я натягнула хутряну шапку так низько, на скільки вдалося, а тюленячими шкурами затулила обличчя, лишивши тільки очі. Шкури досі пахли холодним морем, на них лишався неприємний шар жиру. У цих північних краях океан сповнений язичницького зла.

Капітан Ґундерсон сказав, що мене везтимуть на санях через півострів Варанґер, а діставшись до поселення Свартнес, пересадять на човен, який понесе мене вузькою Варанґерською протокою до місця вигнання, фортеці Вардегюс на крихітному острові Варде.

Від самої думки про це моя рука в рукавичці випірнула з муфти й притислася до грудей, де я відчувала нечіткі обриси хрестика – мого найдорожчого скарбу. Але про це ти, певно, знаєш.

Пейзаж став геть безлюдним і здичавілим. Ми борсалися в засніженій тундрі під безмежним зоряним небом. Я вдивлялася в сяйливий повний місяць, останній перед часом випасу худоби. Амброзіус називав його мученицьким місяцем. Я думала про Христа і його жертву заради людства.

Чи була я твоєю жертвою? Визнаю, мені значно легше опинитися поруч із Владикою небесним, аніж жити, тремтячи від жаху, поки сани, хилячись і гойдаючись, мчать мене туди, де у твоєму королівстві розверзаються двері до пекла.

Ти вимагав, щоб я не писала тобі ні слова, так тобі остогидли мої постійні петиції. Але ти забув, що наш обов’язок – мій як твоєї підданої, твій як мого короля – божественне служіння. Ти думав, що змусиш мене замовкнути, відібравши в мене все чорнило, але цього замало.

Ти отримаєш мої послання з Півночі, я в цьому переконана.

Нас годинами кидало з боку на бік під посрібленим північним небом. Мої кістки тріщали, а суглоби боліли. Повіки опускалися, заколисані образом у свідомості: убрана у свою найкращу синю шовкову сукню, я стояла на колінах перед моїм королем, а твоя рука, при кра шена кош тов ним камінням, спочивала на моїй голові. Я відчувала вдячність твоєї руки, яка мене коронувала.