«Змія і голуб. Книга 2. Кров і мед» – магічне продовження історії про відьму і мисливця на відьом, які тепер переховуються від усього світу.

ЗАВТРА

Лу

Угорі зібралися темні хмари.

Я не бачила неба крізь густі крони Ла-Форе-де-Йо і не відчувала, як за межами нашого табору здіймаються немилосердні вітри, проте знала, що насувається буря. Дерева гойдались у сірих сутінках, а тварини поховались у норах. Кілька днів тому ми самі зарились у своєрідну нору – цікаву западину в лісовому ґрунті, де дерева пускали схоже на пальці коріння, яке то встромлялося в холодну землю, то виринало з неї. Я лагідно називала її Низинкою. Хоча все за її межами було запорошене снігом, від дотику до захисної магії мадам Лабелль сніжинки танули.

Умостивши над вогнем камінь для випікання, я з надією тицьнула в потворний клубок на ньому. Назвати його хлібом було важкувато, позаяк я зліпила це творіння лише з меленої кори й води, але знову їсти соснові горішки й коріння розторопші вже геть розхотілося. Розхотілося, та й усе. Треба час від часу їсти дещо зі смаком – і я зараз не про дику цибулю, яку знайшла вранці Коко. Моє дихання досі пахло, як драконяче.

– Я цього не їстиму, – категорично промовив Бо, глипаючи на сосновий хліб так, ніби той невдовзі мав відростити ніжки й напасти на нього. Його чорне волосся, зазвичай бездоганно вкладене, стирчало розпатланими хвильками, а смаглява щока була забруднена грязюкою. Його оксамитовий костюм, який у Цезаріні правив би за останній писк моди, вже також був осквернений багном.

Я всміхнулася Бо.

– Чудово. Вмирай із голоду.

– Це що… – Ансель обережно наблизився й нишком поморщив носа. Очі в нього палали від голоду, а волосся було сплутане вітром. Йому в дичавині велося ненабагато краще, ніж Бо. Проте Ансель із його оливковою шкірою й стрункою статурою, закрученими віями та щирою усмішкою завжди буде прекрасним. Він просто не може інакше. – На твою думку, це…

– Їстівне? – підказав Бо, вигнувши темну брову. – Ні.

– Я не це хотів сказати! – Анселеві щоки порожевіли, і він винувато позирнув на мене. – Я хотів сказати, ну… добра їжа. На твою думку, це добра їжа?

– Також ні, – Бо відвернувся попорпатись у своєму клунку, а за мить переможно випростався, діставши пригорщу цибулин, і закинув одну до рота. – Моєю вечерею сьогодні буде це, дякую.

Коли я відкрила рота для нищівної відповіді, довкола моїх пліч обвилася рука Ріда – важка, тепла, втішна. Він легенько поцілував мене у скроню.

– Я певен, що хліб смачний.

– Авжеж, – я прихилилася до нього, запишавшись собою від похвали. – Він буде смачним. А ще від нас не пахнутиме дупою… гм, цибулею до кінця ночі, – я мило всміхнулася Бо, який зупинився, наполовину піднісши руку до рота й насуплено дивлячись то на мене, то на свою цибулину. – Це сочитиметься з твоїх пор щонайменше до кінця наступного дня.

Рід, захихотівши, низько нагнувся, щоб поцілувати мене у плече, і моя шкіра завібрувала від його голосу – неквапливого й глибокого:

– Знаєш, далі вгору є струмок.

Я мимоволі витягнула шию, і він поцілував мене ще раз – у горло, трохи нижче щелепи. Мій пульс під його вустами оскаженів. Хоча Бо, уздрівши публічний вияв наших почуттів, з відразою скривив губи, я не стала на нього зважати, а насолоджувалася близькістю Ріда. Ми не залишалися по-справжньому самі, відколи я прокинулася після Модраніту.

– Можливо, нам варто піти туди, – трохи задихано вимовила я. Рід, як завжди, надто швидко від мене відірвався. – Можна спакувати наш хліб і… влаштувати пікнік.

На іншому кінці табору мадам Лабелль, що саме сперечалася з Коко між корінням старезної смереки, рвучко повернула голову в наш бік. Вони обидві вчепились у шматок пергаменту, напруживши плечі й скрививши обличчя. Пальці Коко були забризкані чорнилом і кров’ю. Вона вже послала до табору крові дві записки для Ла-Вуазен із благанням про прихисток. Її тітка не відповіла на жодну. Я сумнівалася, що третя записка змінить ситуацію.

– У жодному разі, – сказала мадам Лабелль. – Покидати табір не можна. Я це заборонила. До того ж наближається буря.

«Заборонила». Її слова дратували. Мені з трьох років ніхто нічого не забороняв.

– Дозвольте нагадати, – вела вона далі нестерпним тоном, задерши носа, – що ліс досі кишить мисливцями, а відьми, хоч ми їх і не бачили, не можуть бути далеко позаду. І я вже мовчу про королівську гвардію. Розійшлася звістка про те, що Флорен загинув на Модраніт, – ми з Рідом заціпеніли в обіймах одне одного, – і винагороди за голови зросли. Ваші обличчя знають навіть селяни. Ви не можете покинути цей табір, доки ми не сформуємо якусь наступальну стратегію.

Я помітила, як вона виділила легким наголосом слово «ви», як зиркнула по черзі на Ріда й на мене. Це нам заборонено покидати табір. Це наші обличчя розклеєні по всьому Сен-Луару – та й, мабуть, уже по всіх інших селах королівства. Коко й Ансель, вибравшись до Сен-Луара по запаси, зірвали двійко оголошень про розшук: на одному було зображене гарне лице Ріда, чиє волосся пофарбували в рудий колір мареною, а на другому – моє.

Художник домалював мені бородавку на підборідді.

Набурмосившись від цього спогаду, я перекинула буханець соснового хліба й відкрила підгорілу, почорнілу кірку знизу. Ми всі на мить витріщилися на неї.

– Маєш рацію, Ріде. Дуже смачно, – широко всміхнувся Бо. Позаду нього Коко витиснула кров із долоні на записку. Краплі по падінню шипіли й диміли, начисто випалюючи пергамент. Переносячи його туди, де наразі стояли табором Ла-Вуазен і всі Дам-Руж. Бо помахав залишком своєї цибулі просто під носом у мене, знову привертаючи мою увагу. – Ти точно не хочеш?

Я вибила цибулини з його руки.

– Відчепися.

Рід, стиснувши мої плечі, підхопив горілу хлібину з каменю й зі звичною точністю відтяв скибочку.

– Його не конче треба їсти, – понуро сказала я.

Його губи вигнулися в усмішці.

– Bon appétit.

Поки ми зачаровано дивилися на нього, він запхав хліб до рота – і вдавився.

Бо оглушливо зареготав.

Рід зі сльозами на очах квапливо ковтнув, поки Ансель гамселив його по спині.

– Він хороший, – запевнив Рід мене, досі кашляючи й намагаючись жувати. – Справді. На смак як… як…

– Деревне вугілля? – Бо, побачивши вираз мого обличчя, зігнувся навпіл і нестримно засміявся, а Рід набурмосився. Він досі давився, та все ж підняв ногу, щоб дати йому підсрачника. Буквально. Бо, заточившись, повалився вперед, у мох і лишайник на лісовій землі. На його оксамитових штанях – у тій їх частині, яка прикривала сідниці, – чітко виднівся слід від чобота.

Бо виплюнув землю з рота тимчасом, як Рід нарешті проковтнув хліб.

– Зараза.

Поки він не встиг відкусити ще раз, я швидко закинула хліб у вогонь.

– Шановний мій чоловіче, вашу лицарську поведінку взято до уваги й буде винагороджено таким чином.

Він згріб мене в обійми, тепер уже всміхаючись щиро. І з сором’язливим полегшенням.

– Та я його з’їв би.

– Треба було тобі дозволити.