«Пакс. Мандрівка додому» – друга частина зворушливої дилогії про дружбу хлопчика і лиса, яких розлучила війна.

Уривок з першої частини дилогії «Пакс»

Пітер сидів навприсядки над капосною дошкою і водив пальцем по горбкуватому рубчику, що тягнуться по всій її довжині. Вола сказала, що дошки достатньо пласкі і їх можна починати шліфувати. Але Пітер хотів, щоб, коли Вола побачить готову підлогу, дошки були ідеальні, а не просто «достатньо пласкі».

Хлопець покрутив кільце на рубанку, щоб лезо висунулося зовсім трошечки – так, щоб можна було зістругувати тонюсінький шар завтовшки з аркуш паперу. Він міг би зробити й грубший одинарний зруб, але шар за шаром дасть кращий ефект.

Пітер любив орудувати рубанком – це чи не найкорисніше вміння, якого він навчився, будуючи цю хатину. Для рубанка потрібні м’язи, не те що для викрутки. Тут працює все тіло. Це інструмент для чоловіка, а не хлопчика.

Пітер приклав рубанок до краю дошки, обвив правою рукою руків’я і, на лігши на інструмент всією вагою, почав сунути його вперед, скеровуючи лівою в потрібному напрямку. Столітня жовта сосна, порятована із сусідської стодоли, зрізалася рівним завитком, який пахнув, ніби свіжозрубане дерево. Пітерові подобалося, що дерево завжди готове розпочати все спочатку і що…

Рубанок застопорився об вузлик. Пітерова права рука зіслизнула з руків’я, і він здер собі шкіру на долоні.

Вилаявшись, гойднувся на підборах. Що ж він ніяк не навчиться? Такі вже вони, ці вузлики: хитрі, ховаються під поверхнею. Коли на ранці виступили краплини крові й почали стікати по зап’ястку, на думку спала фраза: «потом і кров’ю». Поки збудував цю хатину, Пітер уже чимало відер поту пролив. Трохи кривавого підпису теж не завадить. Притис поріз до дошки й спостерігав, як під долонею розтікається червонясте вогнище. Пляма нагадувала лисячий хвіст.

Відсмикнув руку, вражений, як швидко його накрили спогади. Минулого року, під час подорожі до того місця, де він змушений був покинути свого ручного лиса Пакса, він зробив собі поріз на литці й розмазав кров, намалювавши лисячого хвоста, щоб тією кривавою плямою скріпити клятву. «Я повернуся по тебе», – обіцяла вона.

Хлопець притис скалічену руку до грудей. Спогади такі зрадливі. Вічно никаються десь під шкірою, готові всадити тобі ножа в серце, варто лишень на мить втратити пильність.

Та Пітер знав, що мусить зробити, аби знешкодити їх. Своєрідна покута, яку він собі придумав. Щоразу, як він отак-от давав маху і думав про Пакса, змушував себе виконувати одну вправу. І краще з цим не зволікати.

Пітер заплющив очі. Уявив той день, коли знайшов мертву лисицю на узбіччі. І подумки повторив кожнісінький свій крок: ось він підіймає її заклякле, перемазане болотом тіло; несе її, шукаючи, де б поховати; помічає піщану місцину біля кам’яного муру і черевиком вириває неглибоку могилу.

Далі йому завжди спирало груди, та він однаково змушував себе пригадувати. Ось він знаходить вхід до лисячої нори. Пітерові стало важко дихати, але він усе одно воскресив у пам’яті те, що тоді побачив: троє мертвих лисенят і одне живе, тремтить від страху й холоду.

Тоді Пітер запхав був руку до нори й витягнув живе лисеня – хлопчик, маленький лисик. Знайда скрутився калачиком у Пітера на грудях, заповнивши по рож нечу в хлопцевому серці, про яку той навіть не здогадувався. Але тепер, для покути, Пітер подумки зліпив іншу сцену: те, що, як сказав Пітерів тато, йому слід було зробити.

– Йому судилося померти разом з рештою родини. Правильно було б зробити так, щоб воно при цьому не мучилося.

Тоді, притискаючи до себе лисеня, Пітер розлютився.

– Пізно! – закричав він. – Я його залишаю!

Тата синова непокора роздратувала. Але в його очах – чи не вперше – Пітер також побачив і повагу.

Тепер же він зрозумів, що тато мав рацію. Краще б він тоді позбавив Пакса страждань, а заодно й усього того болю, який Пітер власноруч заподіяв їм обом п’ять років потому.

Час закінчувати покуту. Пітер уявив, як замість того, аби вийняти лисеня, поволі зсуває з муру важкий облицювальний камінь, аж поки той падає додолу, закриваючи вхід до нори. І хлопець відразу йде геть не озираючись.

«Зроби це. Іди геть. І не озирайся».

Усього того болю можна було б уникнути.

Пітер повторив вправу ще два рази. Він десь прочитав, що для того, аби перепрограмувати мозок, треба повторити тричі.

Покута працювала. Він думав про Пакса щораз менше. А як Волин єнот не потрапляв йому на очі, то міг і цілими днями не згадувати, що колись мав ручного лиса.

Хлопець підвівся і відклав рубанок. Поріз уже перестав кровити, але поки що краще уникати інструмента. Не можна залишати спогадам лазівку.

Відгорнув брезент із ночов у кутку. Насипав туди сушеного моху, попелу з печі й рідкої глини. Додав ще трохи води й перемішував, допоки утворилася шорстка паста. Тоді кельмою на брав трохи у відерко і почав замазувати щілини між колодами на північній стіні.

Поки працював, мимоволі милувався хатиною. Він вирішив збудувати її ще у вересні, коли повернувся додому після першого дня в школі й, розклавши книжки на кухонному столі, збагнув, що ситуація скрутна. Волі хатина ідеально підходила, однак удвох там було затісно. Вони погодилися, що Пітерові потрібен власний куточок і трохи приватності. Тож Вола допомогла йому розробити дизайн кімнати, де він міг би спати й вчитися. Усього лиш десять на дванадцять – якраз достатньо місця для ліжка з комодом, письмового стола і стільця. Пітерові подобалася така простота.