«Провулок Світлячків» – історія про дорослішання, справжню дружбу та ціле покоління жінок, благословенних і проклятих вибором...

Розділ другий

Для більшості в країні 1970 рік став роком змін і заворушень, але тільки не для мешканців будинку на Магнолія-драйв. Тут усе було тихо та впорядковано. Десяти річна Таллі Гарт сиділа на холодній дерев’яній підлозі та будувала з брусочків будиночок для крихітних ляльок Liddle Kiddles, що солодко спали на серветках. У своїй кімнаті вона б укотре слухала платівку Jackson Five на фонографі, але у вітальні не було навіть радіо. Бабусі музика не дуже подобалася. Не подобалися їй ні настільні ігри, ні телевізор. Здебільшого вона просто сиділа в кріслі-гойдалці біля каміна та вишивала, ото й усе, – у неї були сотні серветок, майже всі з вишитими цитатами з Біблії. На Різдво бабуся віддавала їх у церкву для благодійного продажу.

Був іще дідусь, але зовсім тихенький, та й вибору, власне, особливого не мав – після інсульту він зліг і тільки й міг що зрідка трусити дзвоником. Лише той дзвоник міг змусити бабусю квапитися. Щойно лунало дзеленчання, вона всміхалася, вигукувала «ой-йой!» та прожогом неслася (так швидко, як тільки дозволяли капці) в коридор.

Таллі взяла свого троля із жовтим хутром і заходилася тихенько наспівувати Daydream Believer, під яку троль танцював із крихітною лялькою. На середині пісню урвав стук у двері.

Це був такий незвичний звук, що Таллі кинула гру та втупилася у двері. До них ніхто ніколи не приходив, окрім містера та місис Біттлів, що неділями возили їх з бабусею до церкви.

Бабуся обережно поклала вишивання в рожевий поліетиленовий пакет коло стільця, підвелася та поволі почовгала до дверей. Останні кілька років вона всюди тільки так і ходила. Двері відчинилися, і на якусь мить запала тиша. Потім почулося ба бу сине «ой-ой», але голос був якийсь дивний. Визираючи збоку, Таллі побачила високу жінку з довгим скуйовдженим волоссям та усмішкою, яку ніби вітром ганяло по обличчю. Дівчинка в житті не бачила нікого вродливішого: молочно-біла шкіра, загострений ніс, високі вилиці та крихітне підборіддя. А ще очі кольору рідкого шоколаду, що повільно кліпали.

– Це так ти вітаєш доньку після стількох років? – Жінка відсунула бабусю вбік і рушила прямо до Таллі. Нахилилася до неї. – Це моя Таллула Роуз?

Доньку? Це що ж, її…

– Мамо? – побожно прошепотіла Таллі, боячись у це повірити. Вона так довго чекала, стільки мріяла про цю мить. Мить, коли мама повернеться.

– Сумувала за мною?

– Так! Сумувала! – Таллі з усіх сил стримувала щасливий сміх.

Бабуся зачинила двері.

– Заходь на кухню, поп’ємо кави.

– Я не на каву сюди приїхала. Я приїхала забрати доньку.

– У тебе немає ані копійчини, – стомлено зауважила бабуся.

Обличчя мами скривилося від роздратування.

– А що, як є?

– Таллі треба…

– Слухай, я чудово знаю, що треба моїй доньці.

Здавалося, мама докладала зусиль, щоб стояти рівно, але виходило кепсько. Її хитало, а погляд був якийсь дивний. Вона накручувала на палець довге пасмо хвилястого волосся. Бабуся підійшла ближче до них.

– Дороті, виховувати дитину – це неабияка відповідальність. Поживи з нами, пізнай Таллі краще – і будеш готова, – Бабуся на мить замовкла й насупилася. А потім додала: – Ти п’яна.

Мама захихотіла та підморгнула Таллі. Та підморгнула у відповідь. Що ж у цьому поганого? Дідусь теж полюбляв добряче випити – раніше, коли не хворів. І Ба іноді може випити келих вина.

– День народження в мене, мамо, чи ти забула?

– День народження?! – Таллі скочила на ноги. – Чекай тут! – Вона чкурнула у свою кімнату та запустила руки у шухлядку, розкидаючи зайві речі довкола. Десь тут намисто з макаронів, що вона зробила для мами минулого року в церковній школі. Бабуся тоді насупилася та сказала не плекати надій, але Таллі так не могла. Вона роками жила тими надіями. Сховавши намисто в кишеню, вона кинулася назад у вітальню та прибігла саме вчасно, щоб почути:

– Мамо, я не п’яна. Я вперше за три роки бачу доньку, а у світі немає наркотиків, сильніших за любов.

– Шість років. Їй було чотири, коли ти привезла її минулого разу.

– Уже шість? – спантеличено перепитала мама.

– Дороті, повертайся додому. Я зможу тобі допомогти.

– Це як минулого разу? Е ні, дякую красненько.

Минулого разу? Мама вже поверталася?

Ба зітхнула й напружилася.

– Довго ти мені те пригадуватимеш?

– Не думаю, що в таких вчинків є строк давності. Таллуло, ходімо.

Мама невпевненою ходою рушила до дверей, і Таллі насупила брови: не так усе мало бути. Мама не обійняла її і не поцілувала. Не спитала, як у неї справи. Та й треба ж скласти валізу, коли кудись рушаєш, – це всі знають. Таллі вказала рукою в напрямку своєї кімнати:

– У мене там речі…

– Не треба тобі ця матеріальна маячня, Таллуло.

– Що? – не второпала дівчинка.

Бабуся міцно її обійняла, і на малу повіяв знайомий солодкий запах тальку та лаку для волосся. За все життя тільки ці руки її й обіймали. Тільки в цих руках Таллі почувалася в безпеці. Раптом їй стало страшно.

– Ба! – відсунулася вона. —Що відбувається?

– Ти їдеш зі мною, – пояснила мама, спираючись на одвірок для рівноваги.

Ба буся стисла онучці плечі та легенько труснула.

– Ти пам’ятаєш свій телефон і адресу, еге ж? Як щось буде не так або тобі зробиться страшно, одразу дзвони нам.

Ба плакала. Її така сильна й завжди спокійна бабуся плакала, і Таллі це лякало. Що ж таке? Що вона зробила не так?

– Ба, пробач мені, я…

Мама схопила її за плече та сильно струснула.

– Ніколи не проси вибачення! Це жалюгідно. Все, ходімо. – Вона взяла Таллі за руку й потягла до дверей.

Таллі попленталася за нею, перечіпаючись через власні ноги. Вони вийшли надвір та спустилися до іржавого бу сика, прикрашеного наліпками квіточок та великим символом миру, намальованим фарбою на борту.

Двері відчинилися, і на них викотилася хмара диму, за якою в машині можна було розгледіти три фігури. За кермом сидів чорношкірий чоловік з модною зачіскою афро – кучму кучерявого волосся стягувала на чолі червона пов’язка. У фургоні – жінка в жилеті з бахромою та смугастих штанях, її біляве волосся було забране під коричневу хустину. Поруч із нею – чоловік у штанях кльош і пошарпаній футболці. Підлога фургона була застелена коричневим килимовим покриттям, іна ньому ва ля лося кілька люльок, порожніх бляшанок з-під пива, обгорток з-під їжі та касет 8 Track.

– Це Таллула, моя мала, – відрекомендувала її мама.

Таллі промовчала, хоча ненавиділа, коли її називали повним ім’ям, – про це можна буде сказати мамі пізніше, коли вони залишаться самі.

– Відпад! Треба ж, як на тебе схожа! – мовив хтось із пасажирів.

– Ну залазьте вже, – буркнув водій. – Ми спізнюємося.

Чоловік у пошарпаній футболці простягнув руку до Таллі, охопив її за стан і смикнув у фургон. Вона обережно всілася навколішки на килим. Мама теж залізла всередину та грюкнула за собою дверима. Гучно пульсувала якась музика, але слів було не розібрати – щось про «щось відбувається тут». У густому диму все було якесь м’яке та нечітке. Таллі присунулася ближче до металевої стінки, щоб мама могла сісти поруч, але вона влаштувалася біля жінки в хустинці. Вони одразу занурилися в розмову про свиней, демонстрації та якогось Кента – Таллі нічого з того не розуміла. Від диму паморочилося в голові. Чоловік поруч із нею запалив люльку, і Таллі не втрималася та розчаровано зітхнула. Він це почув, повернувся до неї та з посмішкою випустив хмару диму просто їй в обличчя.

– Розслабся, мала. Відчуй потік, ага.

– Ти тільки глянь, як моя мати її одягає, – їдко зауважила мама. – Наче вона якась лялька. Господи, та як же їй пізнати справжнє життя, якщо вона навіть вимурзатися добряче не може?

– І не кажи, Дот, – погодився чоловік, випускаючи нову хмару диму та відкидаючись на крісло.

Мама вперше глянула на Таллі. Глянула по-справжньому.

– Запам’ятай, мала. Життя це не про кухню, прибирання та виховання дітей. Життя – це про свободу. Про свободу робити те, що хочеш. Якщо хочеш – можеш стати хоч бісовим президентом США. Будь, ким заманеться.