Уривок з трилера «Смерть місис Вестевей» Рут Веа

Гарріет Вестевей знемагає від тягаря боргів, але раптовий лист про спадщину від бабусі, якої вона нікого не знала, дарує надію. Як вчинить героїня? Про це розповість трилер «Смерть місис Вестевей» Рут Веа.

Розділ 1

Вона не йшла, а радше опиралася вітру, міцно стиснувши під пахвою промоклий паперовий пакунок, а вітер щосили шарпав його, намагався розірвати, щоб розкидати рибу й картоплю з нього на поживу чайкам.

Вона перейшла дорогу, стиснула в кишені записку й зиркнула через плече, чи, бува, ніхто не йде за нею назирці темним тротуаром. Нікого. Принаймні вона нікого не помітила.

Набережна рідко бувала безлюдною. Тутешні бари та клуби працювали всю ніч, тож хмільні місцеві жителі й туристи розгулювали гальковим пляжем аж до світанку. Та сьогодні навіть найвідчайдушніші гуляки вирішили залишитися вдома. Тож вогкого вівторка о 21:55 Гел проходила тут самотою. На пірсі виблискували вогні – єдина ознака життя, якщо не брати до уваги чайок, що кружляли та ячали над темними бурхливими водами Ла-Маншу.

Коротке чорне волосся налипло їй на очі, окуляри запітніли, губи пошерхли від солоного морського вітру. Вона міцніше притиснула до себе пакунок і звернула з набережної у вузеньку вуличку з високими білими будинками.

Вітер так різко вщух, що Гел аж похитнулася і мало не спіткнулася. Дощ і досі йшов. Коли вона повернула до Морських вілл, він, здавалося, пустився ще дужче. «Морські вілли» – лише назва, адже ніяких вілл тут не було. Коротенька вервечка обшарпаних будинків типової забудови. Колись їхні стіни були пофарбовані, та фарба вже давно облупилася під нестримними морськими вітрами.

А відколи біля моря звели вищі будівлі, замість морського краєвиду, що відкривався раніше з вікон, тепер виднілися лише цегляні стіни й черепичні дахи – навіть із квартири на горішньому поверсі, в якій мешкала Гел. Тож нині єдиною перевагою її житла, до якого вели три вузькі хиткі сходові марші, була відсутність сусідів, що тупотять над головою.

А сьогодні тут взагалі панувала тиша. Ба більше, судячи з того, що двері під’їзду ледь прочинялися через купу листівок і реклами, які назбиралися на підлозі в коридорі, тут давненько ніхто не з’являвся. Гел налягла на двері, і вони нарешті піддалися. Дівчина занурилася у вогку темряву й стала намацувати вимикач. Світло так і не увімкнулося – мабуть, зламався запобіжник чи перегоріла лампочка.

Гел підняла з підлоги листи і, стоячи у тьмяному світлі, що просочувалося з вулиці, відібрала свою пошту з-поміж решти кореспонденції та пішла сходами нагору, до своєї квартири.

На сходах вікон не було, і щойно Гел минула перший сходовий марш, її накрила суцільна темрява. Утім, вона чудово знала кожну сходинку: від зламаної дошки на сходовому майданчику до килимового покриття, що задиралося на останньому марші. Тож дівчина втомлено пленталася нагору, і в її думках були тільки вечеря та сон. Вона вже навіть не мала впевненості, що хоче їсти, але за рибу з картоплею було заплачено п’ять з половиною фунтів. І судячи з кількості рахунків, які Гел тримала в руці, цими п’ятьма з половиною фунтами вона не могла знехтувати.

На останньому сходовому майданчику Гел нахилила голову, намагаючись уникнути крапель, що стікали з вікна на даху, відчинила двері й нарешті опинилася вдома.

Це була невеличка квартира: широкий коридор вів до кімнати, яка служила водночас і кухнею, і вітальнею, й усім іншим. Лишень одна кімната, обшарпана, з облупленими стінами й старим килимом, з дерев’яними вікнами, що скрипіли та грюкали, коли з моря налітав вітер. Проте це помешкання слугувало Гел домівкою впродовж двадцяти одного року її життя. Тож хай би якою втомленою вона була і хоч би як сильно її проймав холод, дівчина щоразу відчувала полегшення, бодай навіть ледь помітне, переступаючи поріг своєї оселі.

Гел спинилася у дверях, витерла забризкані окуляри об коліно обшарпаних джинсів і поклала вечерю на журнальний столик.

У квартирі стояла холоднеча, дівчина вся тремтіла. Стала навколішки біля газового обігрівача, увімкнула – і до задублих рук поволі повернулося тепло. А коли розгорнула мокрий пакунок, кімнату заповнив різкий запах солі та оцту.

Гел наколола дерев’яною виделкою шматочок картоплі й водночас взялася розбирати пошту: рекламні листівки кидала до макулатури, а рахунки складала у стос. Картопля фрі була солона й гостра, а риба в клярі й досі тепла, та що вищим ставав стос із рахунками, то сильніше Гел нудило. І річ була не стільки в розмірі самого стосу, як у кількості листів з позначкою «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ». Гел відсунула рибу – апетит остаточно зник.

Вона мусила сплатити оренду – це не обговорювалося. Але очолювала список рахунків до сплати електроенергія. Без холодильника і світла в цій маленькій квартирі просто не вижити. Газ… Що ж, надворі листопад. Без опалення буде скрутно, та вже якось обійдеться.

Утім, найбільше жахали дівчину не комунальні рахунки. У животі в Гел похололо, коли вона побачила дешевий конверт, на якому було нашкрябано ручкою: «Гарріет Вестевей, горішня квартира». Листа вкинули до скриньки власноруч.

Адресу відправник не вказав, та Гел і так чудово знала, від кого це.

Вона проковтнула шматок картоплини, що застряг у горлі, і засунула конверт під решту листів, піддавшись непереборному бажанню сховати голову в пісок. Вона понад усе хотіла зіпхнути цю проблему на когось старшого, мудрішого та сильнішого, щоб він дав з усім тим раду.

Проте такої людини не було.

Принаймні вже не лишилося. Втім, хоча Гел була невеликого зросту, худорлява, бліда і ще зовсім юна, в ній сиділо щось уперте й незламне. Люди часом думали, що вона ще зовсім дитина, та це було не так. Від тієї дитини вже три роки як слід захолов.

І саме упертість змусила Гел знову взяти до рук конверт і, прикусивши губу, розпечатати його.

Всередині лежав лише один папірець, на якому було надруковано кілька речень.

Шкода, що не вдалося зустрітися особисто. Треба обговорити Ваш фінансовий стан. Ми Вам ще зателефонуємо.

У животі тьохнуло. Гел намацала в кишені клаптик паперу, який знайшла на роботі по обіді. Листи були однаковісінькими, хіба що перший дещо зім’явся і на ньому залишилися плями – це вона розлила чай, коли розпечатувала конверт.

Зміст листів не був для Гел новиною. Вже не перший місяць вона не відповідала на дзвінки та повідомлення щодо її фінансового стану. Лякали слова, що крилися поміж цих коротких рядків.

У Гел затрусилися руки, і вона кинула листи на журнальний столик.

Читати між рядками було її роботою, вона знала: те, що замовчують люди, не менш важливе за сказані ними слова. Та сьогодні нічого не треба було розшифровувати. Вони писали:

Ми знаємо, де ти працюєш.
Ми знаємо, де ти мешкаєш.
І ми повернемося.