«Свекруха» – захоплива й напружена історія про складні взаємини свекрухи і невістки, давні таємниці й раптову звістку…

Люсі

Сьогодення…

Стоячи біля обіднього столу, я складаю випрану білизну. Аж раптом до будинку під’їжджає поліційна автівка. Тихо й повільно – ні сирени, ні проблискових маячків. Та попри це щось стискається і щемить у грудях. Мій внутрішній голос попереджає, що щось-таки трапилось. Уже почало вечоріти, сусіди увімкнули ліхтарі на терасі. Саме час для вечері. Якщо о цій порі на порозі з’являється поліція, то явно сталось якесь лихо.

Я зазираю через арку до вітальні, де лінкувато розляглися мої дітлахи, втупившись кожний у свій гаджет. Живі й здорові, хіба що мають незначну екранну залежність. Семирічний Арчі на великому айпаді дивиться, як якась сім’я грає у відеогру; чотирирічна Гаррієт на маленькому айпаді спостерігає, як дівчатка в Америці розпаковують іграшки. Навіть дворічна Еді, роззявивши рота, витріщається в телевізор. Я заспокоююсь – уся моя сім’я перебуває під одним дахом. Ну, майже вся. «Тато! – раптом промайнула думка. – О, ні, будь ласка, тільки не тато».

Я знову дивлюся на поліційну автівку. Світло фар розрізає дрібненьку мряку.

«Принаймні з дітьми все гаразд, – винувато шепоче голос у голові. – Принаймні це не Оллі». Бо Оллі на задній терасі смажить бургери. Він у безпеці. Сьогодні прийшов раніше з роботи – вочевидь, стало зле – хоча зараз має цілком нормальний вигляд. Хай там що, але він живий, і я безмежно за це вдячна.

Дощ посилюється, і з неба вже починають падати рясні краплі. Поліціянти вимикають двигун, але з автівки не виходять. Я згортаю шкарпетки Оллі й кладу на стос його білизни, а затим беру наступну пару. Варто було б підійти до дверей, та руки продовжують машинально складати речі. Так, ніби якщо я поводитимуся, наче нічого не сталося, поліційна автівка кудись зникне й усе буде як зазвичай. Але марні мої сподівання – дверцята з боку водія відчиняються і з автівки вилазить поліціянт.

– Ма-а-а-ам, – гукає Гаррієт. – А Еді дивиться телевізор!

Два тижні тому відома журналістка різко висловилася щодо того, що діти віком до трьох років не повинні дивитися телевізор. Ба більше, вона назвала це «жорстоким поводженням з дітьми».

Як і більшість австралійських мам, я спершу обурилася і вибухнула цілком очікуваною тирадою на кшталт: «Та що вона взагалі знає? У неї, мабуть, армія няньок, і вона жодного дня не сиділа з дітьми!» Та потім усе те різко перетворилося на нове правило: «Ніяких екранів для Еді». І воно ще двадцять хвилин тому діяло, поки мені не зателефонували з компанії – постачальника електроенергії. Еді, зрозумівши, що мені треба поговорити, застосувала свій старий хитрий викрутас: «Мам, ма-а-ам, МА-А-А-А-АМ...» Зрештою я піддалася і ввімкнула їй дитяче шоу, а сама пішла до спальні, щоб завершити телефонну розмову.

– Усе гаразд, Гаррієт, – відповідаю їй, не відриваючи погляду від вікна.

І тут переді мною з’являється розлючене личко Гаррієт: її темно-каштанове волосся і густий чубчик розлітаються навколо голови, немов мотузки на швабрі:

– Але ж ти КАЗАЛА…

– Не зважай на мої слова. Кілька хвилин не зашкодять.

Поліціянту на вигляд років двадцять п’ять – тридцять, не більше. Кашкет тримає в руці, потім засовує його під пахву, аби осмикнути завузькі штани. Невисока пишна поліціянтка приблизно того самого віку і собі встає з пасажирського сидіння. Її кашкет там, де й повинен бути, – на голові.

Обійшовши автівку, вони пліч-о-пліч прямують доріжкою. Явно йдуть до нас. «Нетті, – раптом промайнула думка. – Це Нетті».

Цілком можливо. Останнім часом у сестри Оллі були проблеми зі здоров’ям. Чи, може, це Патрік? А, може, це взагалі щось інше?

Власне, глибоко в душі я знаю, що це не Нетті, не Патрік і не тато. Так буває, інколи ти просто знаєш.

– Бургери готові.

Скриплять двері, що ведуть на терасу, і до будинку заходить Оллі з тарілкою смакоти.

Дівчатка біжать до нього, він грається з ними, клацаючи щипцями для м’яса, а вони стрибають довкола нього і так голосно верещать, що стукоту у двері майже не чути.

Майже.

– Хтось постукав у двері? – Оллі зводить догори брову, щоправда, більше від подиву, ніж від занепокоєння. Власне, він аж пожвавішав: «Незваний гість у будній вечір! Хто б це міг бути?»

З нас двох більш товариський Оллі. Це він погодився увійти до шкільного батьківського комітету, бо «це чудовий спосіб познайомитися з людьми»; це він вилізе на огорожу, щоби привітатися із сусідами, якщо почує їхні голоси в саду; це він підійде до людини, котра видається йому знайомою, і намагатиметься довідатися, чи вони таки справді знають одне одного. Душа-чоловік. Для Оллі незнайомець на порозі у робочий день – радше радісна пригода, ніж лиха звістка.

Проте, звісно, поліційної автівки він не бачив.

Еді летить коридором:

– Я відчиню, я відчиню!

– Еді, крихітко, стривай-но хвилину, – каже Оллі, намагаючись знайти, куди б поставити тарілку з бургерами. Робить він це надто повільно, бо поки знаходить вільне місце на стільниці, Еді вже широко розчиняє двері.

– Полісія! – здивовано вигукує вона.

Звісно, цієї миті мені варто побігти за нею, зупинити поліціянтів у дверях і перепросити, але ноги ніби прилипли до підлоги. На щастя, Оллі наздоганяє доньку й грайливо куйовдить їй волосся.

– Вітаю, – каже він поліціянтам, а сам тим часом зиркає назад через плече, розмірковуючи над тим, що робив ще кілька секунд тому: згадує, чи вимкнув газ на терасі, перевіряє, чи надійно стоїть тарілка з бургерами. Типова поведінка людини, якій от-от сповістять погані новини. Мені здається, що я дивлюсь якесь телевізійне шоу за участю усіх нас – красивий батько, який ні про що не здогадується, і миле маля. Звичайнісінька сім’я з передмістя, чиє життя за якусь мить полетить шкереберть... і від нього залишаться самі друзки.

– Чим можу допомогти? – врешті-решт запитує Оллі, таки зосередивши свою увагу на поліціянтах.

– Старший констебль Артур, – лунає жіночий голос, хоча з місця, де я стою, нічого не видно. – А це констебль Перкінс. Ви Олівер Ґудвін?

– Саме так, – Оллі усміхається до Еді, навіть підморгує їй. Цього достатньо, аби запевнити мене, що я надто все драматизую. Навіть якщо це погана звістка, усе може бути не так уже й кепсько. Хтозна, можливо, погану звістку принесли не нам. Може, пограбували когось із сусідів? Поліція завжди прочісує місцевість і допитує свідків, хіба ні?

Раптом мені нестерпно хочеться, аби якнайшвидше настала та мить, коли я знатиму, що все гаразд. Уявляю, як ми з Оллі сміятимемося над моєю параноєю. «Не повіриш, що мені спало на думку», – скажу я йому. А він закотить очі й відповість: «Ти завжди хвилюєшся. Як тобі взагалі бодай щось вдається довести до пуття з усіма цими переживаннями?»

Та коли роблю кілька кроків уперед, розумію, що моє хвилювання небезпідставне. Бачу це із сумних облич поліціянтів, вигнутих донизу кутиків їхніх вуст.

Поліціянт дивиться на Еді, потім переводить погляд на Оллі.

– Ми можемо поговорити про це... наодинці?

На обличчі Оллі з’являються перші ознаки тривоги. Його плечі напружуються, а спина випрямляється. Оллі відштовхує Еді подалі від дверей, і найімовірніше, робить це інстинктивно, а затим стає поперед неї, немов намагається від чогось захистити.

– Еді, крихітко, ходімо я увімкну тобі щось по телевізору? – врешті-решт з’являюсь я.

Вона заперечно хитає головою, не відводячи оченят від поліціянтів. Її миле кругле личко сповнене цікавості, а короткі хиткі ніжки немов приросли до підлоги.

– Ходімо, люба, – умовляю я, погладжуючи рукою її золотаве волосся. – Може, хочеш морозива?

Для Еді це вже справжня дилема. Вона спершу зиркає на мене, а тоді якусь мить уважно роздивляється, оцінюючи, чи можна мені довіряти. Зрештою я кричу Арчі, аби він дістав із холодильника морозиво, й Еді несеться коридором до нього.

– Заходьте, – каже Оллі. Поліціянти заходять всередину, коротко і ввічливо усміхаючись до мене. Їхня усмішка сповнена жалю і співчуття. Вона крає мені серце і розриває його на шматки. «Це не сусіди», – от що та усмішка означає. Це погана звістка для нас.

У будинку не так багато місця, де можна було б усамітнитися, тож Оллі проводить поліціянтів до їдальні та пропонує їм сісти. Я йду слідом, кидаю щойно складені речі до кошика. Стоси білизни починають падати один на одного, немов багатоповерхівки. Поліціянти сідають на стільці, Оллі вмощується на бильце дивана, а я завмираю на місці немов вкопана.

– Спершу я маю запевнитися, що ви родичі Діани Ґудвін.

– Так, – відказує Оллі. – Це моя мати.

– У такому разі, на превеликий жаль, мушу повідомити вам... – розпочинає поліціянтка. Я ж заплющую очі, бо вже знаю, що вона скаже далі.

Моя свекруха мертва.