Уривок з фентезі «Подаруй мені свою опівніч» Рейчел Ґріффін

«Подаруй мені свою опівніч» – відьомське фентезі-стенделон, що розгортається на мальовничому острові, де живуть два ковени, що володіють різною магією…

РОЗДІЛ 1

Якось мати сказала, що мені пощастило, адже я не мусила шукати свого місця в житті. Я народилася з прізвищем Фейрчайлд на маленькому острівці, розташованому на захід від материка, а отже, знайшла свій куточок ще тоді, коли навіть не здогадувалася, що його взагалі потрібно шукати. І хоча мати, як і зазвичай, мала слушність, але в глибині душі мені завжди здавалося, що моє істинне місце криється десь у морських глибинах.

Глуха тиша й крижаний холод солоної води відчуваються ріднішими за розкішний будинок із п’ятьма спальнями у двох кварталах від узбережжя. Я поринаю в лагідні обійми моря, і поступово шум острова повністю розчиняється у воді. Довгі пасма розпливаються навсібіч, і я, відштовхнувшись від кам’янистого дна, вирушаю вглиб із розплющеними очима. Течії сильнішають. Потоки стають дужчими, і я стежу за будь-якими ознаками бентеги чи тривоги, але море залишається спокійним.

Принаймні поки що.

Я плаваю на спині. Сонце сходить над горизонтом, проганяючи ранішню імлу, і сіро-блакитний відтінок ранку змінюється золотими променями, що блищать на поверхні води. Я тут сама, і майже можу обдурити себе, вірячи, що я незначна, крихітна цятка в безмежному світі. І хоча це справді так, я не є незначною. Моя мама подбала про це.

Я перевертаюся й пірнаю до морського дна, дедалі глибше й глибше, доки сягаю холодної води, і світло сонця зникає, ставши зовсім недосяжним. Я зупиняюся близько до дна, насолоджуючись тим, що тут нема ні очікувань, ні обов’язків. Тішачись тим, як моє життя здається тільки моїм. Грудна
клітка болить, а легені просять повітря, і я нарешті здаюся, відштовхуючись до поверхні. Море викидає мене, і я, винирнувши, вдихаю повітря.

Хоча ще дуже рано, удалині вже оживає Відьомськ. Багато хто з нас прокидається зі сходом сонця, щоб скористатися кожною доступною нам хвилиною магії. З наближенням зими дні коротшають, а довгі ночі північного острова незабаром ще більше обмежать наш час на чари.

Я глибоко вдихаю, поки об мене лагідно б’ються невеличкі хвилі. Усвідомивши, що вже й так тут забарилася, я повертаюся до берега. Аж раптом дещо привертає мою увагу – щось, схоже на квітку, легку й тендітну, яка підіймається з води, щоби привітати сонце. Підпливши до неї, я спостерігаю, як вона виринає на поверхню й, легенько погойдуючись на відстані витягнутої руки, так і манить до себе.

Та варто мені кліпнути, як квітка зникає. Я пильно вдивляюся у воду, намагаючись збагнути, куди вона поділася, але марно – від неї не лишилося й сліду. Зрештою я вирішую, що це, мабуть, був лише витвір моєї уяви. Думки про прийдешній бал затьмарюють свідомість, граються зі мною в улюбленому місці. Тож ранковий спокій розвіюється, мов туман, і я пливу назад, розуміючи, що часу, аби його відновити, уже не маю.

Коли дно так близько, що можна подряпати коліна, я встаю і починаю підійматися кам’янистим пляжем, опираючись спокусі востаннє пошукати квітку. Вижавши мокре волосся, я дістаю із сумки рушник. На шкірі вчувається сіль, але я вже так звикла до цього відчуття, що не поспішаю її змивати. Натягаю сандалі й заплітаю волосся в низький пучок, а потім збираю решту своїх речей.

– Краще поквапся, Тано! – вигукує з узбіччя містер Клайн. – Твоя мати вже в дорозі.

– Уже? Вона на пів години раніше.

– Ти не єдина сьогодні прокинулась із сонцем.

Я вдячно киваю і поспішаю до парфумерної крамниці; від думок про бал і хвилювання через запізнення в мене стискається шлунок. Я вже повинна бути в магазині й готуватися до потоку ранкових туристів, але перший пором причалить лише за сорок п’ять хвилин, а я ніколи не дотримувалася розкладу так, як хотіла б моя мати.

Я звертаю на Головну вулицю, де вздовж бруківки, наче польові квіти навесні, вишукувалися десятки магічних крамничок. Їхні пастельно-рожеві й небесно-блакитні, ніжно-жовті та м’ятно-зелені вітрини виділяються на тлі сірої імли, яка часто вкриває Відьомськ. Вони запрошують людей увійти, м’яко запевняючи, що магія, яка криється всередині, така сама солодка й ніжна, як і кольори дверей, через які вони проходять. За годину ця вуличка буде заповнена туристами й постійними відвідувачами з материка, які приїжджають на наш острів за парфумами, свічками, чаєм, випічкою, натуральним текстилем та іншими речами, які ми можемо наповнити магією.

Кам’яні стіни обвивають густі зелені ліани, а над дверима звисають грона гліцинії – кожна деталь повинна демонстру­ вати, що це місце особливе, але не загрозливе. Незвичне, але не страшне. Зачароване, але безпечне.

Часом навіть забуваєш, що колись цей острів був полем бою – такий він квітучий і прекрасний.

Навколо бронзових вуличних ліхтарів зростають пишні кущі дафни, і їхній насичений квітковий аромат наповнює повітря такими чарами, які нам створити просто не до снаги. Я мчу бруківкою, аж доки перед очима постає парфумерна крамниця. Прихилившись до дверей, із чашкою чаю в кожній руці, на мене чекає моя найкраща подруга. Вона скептично здіймає брову, поки я, сперши руки на коліна, намагаюся перевести дух.

– Ось, – каже Айві, тицяючи мені в обличчя чай. – Це наша суміш для пробудження.

– Мені не потрібна твоя магія, – відмахуюсь я від чаю. Потім, вставивши ключ у замкову щілину, відчиняю двері й пірнаю під водоспад лаванди та гліцинії.

– Справді? Бо вигляд маєш жахливий.

– Невже все так погано? – запитую я.

– У тебе водорості у волоссі, а на бровах – засохла сіль, – відповідає Айві.

Зрештою я здаюся: вихоплюю з її рук чашку й добряче ковтаю чаю. Напій приємно розтікається горлом, а коли осідає в шлунку, миттю починає діяти його магічний ефект. Розум прояснюється, а тіло насичується енергією. Я швидко крокую до підсобки й, скинувши із себе мокрий одяг, натягую просту блакитну сукню.

– Сідай, – каже Айві, і я відповідаю їй вдячним поглядом.

Коли подруга підносить руки до мого обличчя, у її темно-карих очах спалахують іскри. Відчуваю, як сіль зникає з моєї шкіри, а на її місце лягає легкий макіяж. Я не така вправна в цьому, як Айві: мої макіяжі, на думку мами, надто драматичні, тоді як в Айві вони завжди ідеальні. Поки вона працює над моїм обличчям, я наводжу лад на голові: висушую волосся й дозволяю хвилястим локонам розсипатися по спині. Айві підіймає дзеркало.

Сукня підкреслює блакить моїх очей, а кучері додають каштановому волоссю особливого шарму. Так і не здогадаєшся, ніби я нещодавно була у воді. І хоча мати буде задоволена, особисто мені більше подобається, коли природа залишає на мені свій слід, і я маю більш розкуйовджений вигляд, адже тоді справді почуваюся людиною, а не картиною, яку боюся зіпсувати.

– Дякую за допомогу, – кажу я.

– Як поплавала? – запитує Айві.

– Не так довго, як хотілося б.

Раптом лунає дзвіночок на дверях, і до крамниці влітає моя мати.

– Доброго ранку, дівчата, – каже вона, заходячи до підсобки.

Я одразу випростовуюсь.

– Доброго ранку, місис Фейрчайлд, – усміхається їй Айві.

Вигляд мама має, як завжди, бездоганний: біляве волосся зібране в просту гульку, а засмагла шкіра сяє від чергових новинок із магазину доглядової косметики місис Роудс. Її губи рожеві, а очі блакитні, насичені та яскраві.

Завжди зібрана. Ідеальна нова відьма.

Та ось погляд матері опускається на підлогу, мокру й укриту водоростями.

– Айві не зможе вічно прикривати твої промахи, Тано. Прибери це, – каже вона, виходячи з кімнати.

Узявши з комірчини швабру, я починаю прибирати безлад, намагаючись не зважати на мамині гострі слова. Викидаю шматочки водоростей, які тягнулися за мною всю дорогу до крамниці, й, переконавшись, що плитка суха, ставлю швабру на місце. Оскільки магія пов’язана тільки із живими істотами, то на підлогу вона, на жаль, не розповсюджується.

– Нам майже вдалося її обвести, – шепочу я. – Ще раз дякую.

– Завжди будь ласка, – відповідає Айві, ковтаючи чай.

Вона також постійно має доглянутий вигляд, завжди приходить на роботу до чайної крамниці її батьків вчасно, ніколи не з’являється на людях розпатланою чи сонною. Її смаглява шкіра сяє і без магії, а темні кучерики з кожним рухом грайливо підстрибують над плечима.

Я витягаю зі скляної баночки на стіні пучок сушеної лаванди, а потім із шафки під столиком дістаю ступку з товкачем. Проводжу рукою по гладкій поверхні дерев’яної стільниці – ми з батьком зробили її власноруч із великого корча, який знайшли на побережжі.

Вранішні промінці пробиваються крізь вітрину крамниці, заливаючи світлом підсобку й різноманітні сорти трав і рослин. Поки Айві насолоджується чаєм, я готую олію для ванни, намагаючись із заплющеними очима уявити процес занурення в сон: як спокій заколисує думки, а тіло огортає дрімота. Я наповнюю цими відчуттями лаванду, просочую ними кожну пелюстку. Практикувати магію – моя улюблена справа, і хоча я створюю олію, щоб заспокоїти інших, вона справляє однаковий ефект і на мене. Саме в такі моменти я почуваюся найщасливішою, відчуваю себе по-справжньому вдома.

Та раптом знову лунає дзвіночок, і я неохоче розплющую очі. Голос місис Астор упізнаю ще перш ніж підводжу голову – це постійна відвідувачка з материка, яка приїздить у Відьомськ за двома речами: магією і плітками.

– Доброго ранку, Інґрід, – наспівує вона, беручи маму за руку.

Мати часто нагадує, що цей дружній жест став можливим лише завдяки жертвам попередніх поколінь відьом.

– Як ти, Шейло?

– Це я мала б запитувати, – відказує місис Астор, кидаючи на маму багатозначний погляд. – На материку ширяться чутки, як тобі, мабуть, уже відомо.

– Та ну? – запитує мама, зосереджено перебираючи скляні пляшечки на прилавку.

Розвернувшись спиною до дверей, я намагаюся зосередитися на лаванді.

Проте Айві смикає мене за руку, киваючи в бік жінки.

– Послухай, – шепоче вона.

– Не прикидайся, люба. Те, що кажуть про твою доньку й сина губернатора –  це правда?

Я затамовую дух, очікуючи на відповідь. Чутка, звісно, правдива, але, як каже моя мама, потрібно вміти подати новину в слушний для цього час.

– Ти ж прекрасно знаєш, що я не люблю кидати слів на вітер.

– Ну а взагалі, чи є надія, що ми незабаром почуємо цю звістку?

Мама мовчить. А тоді:

– Так. Сподіваюся, що так.

Тихенько зойкнувши, місис Астор вітає маму й, не тямлячи себе від радості, купує два нових парфуми. Я тихо зачиняю двері до підсобки й, заплющивши очі, притуляюся до них.

– А новини поширюються швидко, – зауважує Айві.

– Новини поширюються з тією швидкістю, яку задає моя мати, – відказую я їй.

Я тільки-но плавала, але мені хочеться вибігти з крамниці й знову пірнути в море. Заглушити слова місис Астор і мами та позбутися ненависного тягаря очікувань.

Айві допиває чай і простягає мою чашку:

– Тобі слід допити.

Я беру її і миттю осушую.

– Перш ніж я піду, скажи, як ти з усім цим справляєшся?

Коли твоя мама вирішила, що час уже почати сватати тебе з Лендоном, це було одне. І зовсім інше – зараз, коли план починає втілюватися в життя.

– Цей крок для нас дуже важливий, – відповідаю я. – Це буде найгучніший в історії шлюб між відьмою та жителем материка. Він остаточно закріпить місце нашого ковену в суспільстві.

Айві закочує очі:

– Я не запитувала, як тебе вмовила на це мама. Я запитувала, як ти із цим усім справляєшся.

Я видихаю і підходжу до неї ближче:

– Ти читала щось про пожежу на причалі?

Я спитала це так тихо, що не впевнена, чи Айві взагалі почула мене, але за мить вона повільно хитає головою.

– Лише те, що писали в місцевій газеті.

– А я поїхала на материк і перечитала всі газети, які тільки змогла знайти, – кажу я, сторожуючи двері, щоб раптом не зайшла мама. – І знаєш що? Там про це майже нічого не було. 

Айві явно розгублена. Пожежа сталася місяць тому, коли якийсь мешканець материка, що не довіряв магії та відьмам, приплив на наш острів у дерев’яному човні та підпалив доки, намагаючись знищити поромне сполучення між материком і Відьомськом. Намагаючись відрізати нас від них. Щойно мама про це дізналася, вона сказала, що настав час розпочати моє сватання з Лендоном.

– Навіщо ти туди поїхала? – запитує в мене Айві.

– Не знаю. Гадаю, просто хотіла побачити, як ставляться до цього на материку, чи сильно там це засуджують. Я й уявити не могла, що знайду лише три короткі статті, які навіть не називають речей своїми іменами. І я розумію, що так думає лише невелика частина людей, але подібні інциденти повторюватимуться, аж доки материк нарешті займе чітку позицію щодо Відьомська. А який кращий спосіб на це вплинути, ніж одружити майбутнього правителя з відьмою? Це найсильніша заява, яку вони тільки можуть зробити. Якби ми з Лендоном уже були одружені, а материк офіційно закріпив захист Відьомська в законі, чи спалили б наші доки? Ми навіть не знаємо, чи суворо покарали того чоловіка, якщо покарали взагалі. Легко відчувати себе захищеними, коли нас відділяє море, але насправді ми вразливі.

Айві киває, погоджуючись з моїми словами.

– Тієї ночі мама замкнула двері. Уперше за все моє життя.

– Настав час нам із Лендоном оголосити про наші заручини. Я готова.

Хоча насправді пожежа лише прискорила цей процес. Моє життя було розплановане ще від дня мого народження. Це моя роль – забезпечити ковену захист, закріпивши його місце серед жителів материка. І навіть попри те, що вибору, чи хочу я виконувати цю роль, мені ніхто не давав, я однаково нею пишаюся.

– Що ж, – каже Айві, обіймаючи мене за плечі, – добре хоч, що він гарний.

– І не кажи, – сміюсь я.

Айві забирає в мене чашку й прямує до дверей.

– Дякую, що запитала, – кажу я. Вона обертається. – Приємно, коли цікавляться твоєю думкою.

– Я рада, що ти так вважаєш, бо я від тебе із цим не відстану, – усміхнувшись, Айві прощається з моєю мамою і виходить.

Про плани батьків щодо цього весілля я знала ще від дитинства, однак Лендон – хороша людина. Він порядний і добрий. Офіційно про наші заручини ми оголосимо в день Балу Присяги на честь моєї посвяти, на якому я зв’яжу себе з ковеном на все життя. Це ритуал, який повинна пройти кожна відьма; це вибір, який не можна ні змінити, ні скасувати. Я маю вибрати між ковеном і навколишнім світом, скріпити свій вибір магією і жити, не озираючись назад.

Без цього вибору магія стає неконтрольованою і небезпечною.

Навіть магії потрібен дім.

Можна сказати, що до цього балу я готувалася всі свої дев’ятнадцять років, тож розумно буде розділити цю важливу подію з Лендоном – моїм майбутнім чоловіком.

Мати жодного разу не поцікавилася моєю думкою щодо планів, які уклали для мене бабуся з дідусем. Не запитала, чи хотіла б я залишити Відьомськ і стати частиною панівної сім’ї на материку; чи готова обміняти свою магію на коштовності, а плавання – на світські зустрічі.

Інколи мені здається, що було б непогано, якби вона поцікавилася. Бодай для того, аби я змогла заглянути їй просто в очі та з повною впевненістю сказати, що так, я справді готова виконати покладене на мене завдання.

Я всім серцем люблю батьків і ковен. Я всім серцем люблю цей острів. І тому зроблю все необхідне, аби забезпечити їхнє майбутнє, навіть якщо доведеться вийти заміж за чоловіка, якого я не кохаю, адже тільки так зможу захистити все, що мені справді дороге.