«Різдвяна книгарня» – затишна книжкова історія про новий старт, приправлена гумором, різдвяним настроєм та романтикою…

Пролог

– Але ще тільки серпень! – вигукнула Кармен у телефон, відклавши книжку. – Серпень! Надворі світить сонечко! Я в босоніжках! Вулицями курсують фургони з морозивом! Минулого тижня я намастилася сонцезахисним кремом, і це було доречно! Ну як я можу думати про те, що ти в мене запитуєш?

– Я просто кажу... – знову пролунав ніжний материн голос, і Кармен зітхнула. Щороку в них одна й та сама суперечка. – Добре знати завчасно, не більше. І, звісно ж, Софія...

Кармен скривилася.

– Так, вона ж у нас готується народити ще одного пуцьвірінка й урешті перенаселити світ, бла-бла-бла, я пам’ятаю.

– Кармен Джун Гоґан! Будь чемною.

– Годі, мамо. У неї вже троє. Вона ненаситна. Гаразд, облишмо. Я не знаю, що робитиму на Різдво. Можливо, кудись поїду.

– З ким? – скептично запитала мати.

– Я можу ще познайомитися з кимось до Різдва! І рвонути в Барбадос! Чи Лос-Анджелес!

Кармен уже бачила, як мати всміхається в телефон.

– Отже, ти не приїдеш додому на Різдво, бо будеш у Лос-Анджелесі?

– Теоретично я можу бути в Лос-Анджелесі.

Навряд чи Кармен єдина у світі у свої майже тридцять ставала буркотливою підліткою, спілкуючись із матір’ю.

Однак зараз тільки серпень. Їй не хотілося думати про кінець літа і про ще одне Різдво. Про те, що знову доведеться спати в старій кімнаті з купою чужого мотлоху: швацькими машинами й усілякою всячиною; перечитувати старі книжки на полиці: серію Моніки Дікенс, твори К.С. Льюїса і, звісно ж, враховуючи різдвяні свята, – «Схід темряви» Сьюзен Купер.

А потім усі охатимуть над Софіїними галасливими та неслухняними дітлахами й даруватимуть їм стільки подарунків (які неодмінно мають бути дерев’яними й дорогими), що вони не встигатимуть розкрити обгортку одного, як хапатимуть інший.

З кожним роком подарунки від Софії членам родини ставали все щедрішими й дорожчими, щоразу демонструючи, у кого в сім’ї добре йдуть справи, а хто досі спить під ковдрою з гуртом Spice Girls і купує подарунки за зниженими цінами в універмазі, де працює.

Хай там як, а мати не вгавала.

– Софія хоче показати новий будинок і навряд чи кудись поїде... Тож ми могли б усі зібратися в неї, і я приготувала б щось.

Софія працювала юристкою в Единбурзі за сотню кілометрів від їхнього депресивного індустріального шотландського містечка на західному узбережжі, і в неї все було дуже добре, дякувати Богу, з її вродливим чоловіком-міжнародником, дітьми, «ренджроверами», бла-бла-бла. Кармен же досі працювала в тому універмазі, де підробляла щосуботи, ще коли
навчалася в школі. Магазин був у жалюгідному стані, який постійно погіршувався. Ніхто із сім’ї не зачіпав цієї теми, що робило ситуацію тільки складнішою.

Немов прочитавши її думки, мати неголосно запитала:

– А як справи в «Дунстонсі»?

Кармен зрозуміла, хоча й ненавиділа цей тон.

– Ну... до Різдва мають піти краще, – відповіла вона, й обидві відчайдушно намагалися в це повірити.

***

Кармен завершила розмову, так і не вирішивши, де проведе Різдво, чи, точніше, відмовилась дати матері ствердну відповідь, хоча й знала, що та зробить по-своєму й усе одно додасть її до списку гостей. І, безперечно, нічого не зміниться: Кармен знову опиниться двадцять четвертого грудня або в новій оселі Софії – і їй точно дістанеться найгірше ліжко, — або ж під старою ковдрою зі Spice Girls, через що почуватиметься ще більш жалюгідною. Кармен оглянула кімнату для персоналу.

Її найкраща подружка з крамниці, Айдра, щойно ввійшла до кімнати й роздивлялася чашку з квітковим візерунком, що належала їхній начальниці місис Марш, і чіпати яку не можна було під страхом смерті.

– Навіть не думай, – мовила Кармен.

– Я в неї напісяю, – прошипіла розгнівано Айдра. – Вона посилає мене на кляті шапки.

Кармен співчутливо простогнала. Відділ із головними уборами розташований біля дверей, бо вважалося, коли відвідувач заходить усередину з холодної і безлюдної центральної вулиці, перше, що йому може знадобитися, – це шапка.

На превеликий жаль для продавчині, яка сиділа там на касі, це означало, що їй доведеться терпіти пориви морозного вітру, змішані з розпеченим повітрям обігрівача над головою, від якого вона пітнітиме, хай у що була б одягнена. Хоча останнім часом двері до універмагу відчинялися все рідше й рідше.

Кармен вимірювала дні книжками. Вона тримала книжку в м’якій обкладинці під столом для періодів затишшя, попередньо оформивши стільки вітрин, скільки могла якісно зробити людина за день. А ще витирала пил, полірувала, розправляла й перевіряла зразки. Коли тільки почала працювати в універмазі «Дунстонс», у них завжди було стільки роботи, що взяти книжку до рук випадала нагода хіба що в автобусі чи під час обідньої перерви. Нині ж вона могла прочитати роман за три дні, а часом і швидше, що неабияк тривожило.

– Мене вона ненавидить найбільше, – сказала Кармен про місис Марш, роздивляючись графік чергувань на наступний тиждень. У неї була найнезручніша комбінація змін із можливих: рання, потім пізня, потім знову рання й пізня в один день, але Кармен усе одно бракувало годин до повного робочого дня і, відповідно, грошей, щоб протягнути місяць, не утискаючи себе в усьому, розважаючись і не забираючи із собою мамині недоїдки недільного вечора.

– Вона сказала, що я схожа на голодранку, – кинула Айдра.

– У чому ти була?

– Я просто зняла кардиган не більш ніж на десять секунд.

Кармен розсміялася, але відразу замовкла, бо начальниця, про яку вони розмовляли, непомітно ввійшла до кімнати. Попри те, що місис Марш була жіночкою огрядною, десятки років роботи в крамницях навчили її рухатися нечутно, невпинно підстерігаючи злодюжок, пройдисвітів, ледарів, симулянтів та й загалом усіх, хто мав вигляд людини, якій направду подобалося робити покупки в універмазі.

Місис Марш тихенько ступала своїми крихітними ніжками, завжди взутими в елегантні чорні туфлі-човники. Дарма, що вони тиснули й призводили до розвитку варикозу, який із кожним роком, наче той плющ, розповзався навсібіч по її ногах і просвічувався крізь бежеві капронові колготи. Верхня частина тіла в начальниці була масивною, а пишні груди місис Марш перев’язувала чимось із відділу білизни для жінок із великими розмірами, через що вони ставали суцільними й широкими. Здавалося, що за потреби їх можна використати як полицю в магазині.

Кармен та Айдра дійшли згоди, що ідеал досконалості для місис Марш – це абсолютно порожній, ідеально вилизаний магазин без жодного покупця, який міг би влаштовувати безлад, дозволяти дітям розбивати скляний посуд, бруднити відполіровану підлогу заболоченими черевиками або ж порушувати правила етикету в ліфті (начальниця ще пам’ятала ті дні, коли були ліфтери, і частенько про це згадувала). Понад усе місис Марш подобалося, коли в універмазі нікого не було.

Найжахливіше те, що, як вони бачили протягом кількох останніх років, начальниця нарешті досягла бажаного. Один за одним, як за принципом доміно, інші магазини – BHS, Next, Marks & Spencer, WH Smith – переїхали з непримітного регіонального містечка-супутника.

«Дунстонс», де покоління тутешніх наречених складали списки подарунків і обирали тканину для весільних суконь; де майбутні матері купували візочки; родини – порцеляну, дивани, одяг і побутову техніку; «Дунстонс», де в серпні продавали шкільну форму, на Різдво – вишукані парфуми; а в чималому дитячому відділі – іграшки, біля яких щороку зачаровано товпилися дітлахи в черзі, щоб отримати фото із Сантою і невеликий подарунок від нього, мав стати наступним у списку жертв на головній вулиці.

Кармен не вірилося, що настільки непорушний, настільки переплетений із життям містечка та його мешканців заклад – із вітражем, на якому зображені кораблі й дорога через річку Клайд, кав’ярнею, де продавали французькі тістечка та булочки і зневажали саму концепцію всіляких витребеньок на кшталт лате – колись зачинить свої двері. Це було серце міста. Однак самому містечку, здавалося, прийшов кінець. Воно вмерло. На центральній вулиці не було нічого, крім благодійних крамниць, прокату електричних крісел колісних і пунктів переказу грошей та однієї приреченої міською владою на загибель крамнички, де продавали картини й витвори тутешніх майстрів.

Люди хотіли, щоб центр міста процвітав, але не так, щоб платити за паркування, коли заміський торговельний центр не брав грошей за паркомісце, увесь світився, а ще там був ресторан азійської та японської кухні «Ваґамама».

Люди хотіли, щоб центр міста процвітав, але не так, щоб віддати 17 фунтів 99 центів за витончену фарфорову чашку із зображеною на ній пастушкою, коли на «Амазоні» можна було купити щось практичніше менш ніж за п’ять фунтів. Або плентатися в місто по три метри рожевої стрічки і зрештою дізнатися, що рожевої немає, тож купити темно-червону; коли на те, щоб вибрати бажаний відтінок рожевого в онлайн-крамниці потрібно не більш ніж дві хвилини, і їм доставлять ту стрічку вже наступного дня.

Кармен розуміла. Вона теж була винною, як і всі, хто робив покупки в невеликих магазинах, хоча щодня бувала в місті.

Та й хто нині користується кільцями для серветок? Скільки декоративних подушок притомна людина могла купити за все своє життя? Дружки більше не шили собі суконь із великих відрізів фіолетового й рожевого атласу (чи сатину, якщо були економні). Їх замовляли за кордоном, і ті сукні доставляли в останню хвилину. Звісно, вони були не по фігурі, тож захекані дівчата прибігали до них радитися, як підігнати й підшити вбрання, на додачу купуючи запасну блискавку.

Сталося це через три дні після обговорення з матір’ю планів на Різдво. Їх усіх зібрали. Айдра все репетувала, що треба було отруїти ту трикляту чашку, оскільки місис Марш, мабуть, уже пенсійного віку (Айдра вважала, що їй дев’яносто), із певним задоволенням повідомила, що всіх звільняють, або ж, як вона сказала своєю вишуканою мовою з бездоганною дикцією начальниці, «на превеликий жаль, скорочують».

Місис Марш оглянула все довкруж крізь свої широкі окуляри в безбарвній оправі й поправила коротке, зафіксоване лаком волосся.

– Я впевнена, дехто з вас отримає чудові рекомендації і знайде собі роботу без жодних проблем, – мовила начальниця, дивлячись на свою фаворитку, чортову підлизу Лавінію Макґров.

Кармен та Айдра перезирнулися, і Кармен сповнило жахливе відчуття, коли знаєш, що ось-ось розсмієшся над чимось цілковито недоречно.

Бо це було жахливо. Це було нищівно. Крах. Вона знала, що це неодмінно станеться. Усі знали, що це станеться. І вона теж навіть пальцем не поворухнула. Тож тепер не було сенсу звинувачувати місис Марш.