Уривок з трилера «Сім’я з горішнього поверху» Ліси Джуелл

«Сім’я з горішнього поверху» – напружена історія про таємниці минулого, які повертаються через 25 років…

Не можу сказати, що до їхньої появи я мав нормальне дитинство. Воно було геть ненормальним, утім, здавалося звичайним, адже іншого я не знав. Лише тепер, озираючись на десятки років назад, розумію, яке ж воно дивне.

Коли вони з’явилися, мені було майже одинадцять років, а сестрі – дев’ять.

Вони прожили з нами понад п’ять років, наповнивши все моторошною пітьмою. Нам із сестрою довелося виживати.

Коли мені виповнилося шістнадцять, а сестрі – чотирнадцять, народилася дитина.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Ліббі підіймає лист із килимка під дверима. Крутить у руках. Він здається дуже офіційним: конверт кремового кольору з якісного паперу, наче оброблений зсередини тканиною. На штемпелі зазначено «Сміткін, Радд і Ройл: соліситори, Челсі, Манор-стріт, SW3».

Вона заносить лист на кухню, кладе на стіл, наливає в чайник води й опускає пакетик у чашку. Ліббі точно знає, що чекає на неї в конверті. Минулого місяця їй виповнилося двадцять п’ять. Підсвідомо вона чекала на цей лист. Одначе тепер їй бракує духу його розпечатати.

Ліббі хапає мобільник і телефонує матері.

– Мамо, – каже вона. – Він надійшов. Лист від повірених.

Слухає тишу по той бік лінії. Уявляє матір на кухні за понад тисячу кілометрів звідси, у Денії: бездоганно білі шафки, кухонне приладдя однакового салатового кольору, розсувні скляні двері, що ведуть на невелику терасу, з якої видніється далеке Середземне море, мати притискає до вуха телефон у чохлі з кристалами, який вона називає статусним аксесуаром.

– Ох, – нарешті відповідає мама. – Гаразд... Боже! А ти його розпечатала?

– Ні. Поки що. Спершу вип’ю чаю.

– Гаразд, – повторює вона, а тоді додає: – Мені залишатися на лінії?

– Так, – відповідає Ліббі. – Будь ласка.

Їй трохи перехоплює дух, як тоді, коли настає її черга виступати з презентацією на роботі – наче після міцної кави. Ліббі дістає пакетик із чашки й сідає. Погладжує пальцями кутик конверта. Глибоко вдихає.

– Ну все, – каже вона матері. – Я зроблю це. Просто зараз.

Мама знає, що в тому листі. Чи принаймні здогадується, хоч їй ніколи офіційно не повідомляли про те, що було передано в довірчу власність. Як вона завжди казала, це може бути що завгодно, навіть заварник чи десятифунтова банкнота.

Прокашлявшись, Ліббі просуває палець під клапан конверта. Швидко проглядає лист.

Для міс Ліббі Луїзи Джонс
Як довірена особа трасту Генрі й Мартіни Лембів, укладеного 12 липня 1977 року, пропоную передати вам майно, описане в додатку…

Вона відкладає супровідний лист і дістає документи.

– Ну? – запитує мама й затамовує дух.

– Досі читаю, – відповідає Ліббі.

Її погляд падає на адресу помешкання: Чейн-Вок, 16, SW3. Вона припускає, що саме там проживали її біологічні батьки на момент смерті. Ліббі знає, що той будинок у Челсі дуже великий. Вона гадала, що його давно вже немає. Проданий чи забитий дошками. Ліббі усвідомлює прочитане, і їй перехоплює дух.

– Е-е, – видихає вона.

– Що?

– Схоже... Ні, це неможливо.

– Що?! – допитується мати.

– Будинок. Вони залишили мені будинок.

– У Челсі?

– Так, – відповідає Ліббі.

– Цілий будинок?

– Гадаю, так.

У супровідному листі йдеться про те, що більше ніхто з осіб, зазначених у трастовому договорі, не звернувся до повірених у належний час. Вона не може цього осягнути.

– Господи! Та він же, напевно, коштує…

Ліббі різко вдихає і закочує очі.

– Мабуть, сталася помилка, – каже вона. – Напевно, помилилися.

– Сходи до юристів, – радить мати. – Зателефонуй їм. Признач зустріч. Переконайся, що це не помилка.

– А раптом це не помилка? Що, як це правда?

– Тоді, моє янголятко, –  мовить мати, і Ліббі чує далеку усмішку в її голосі, – ти будеш дуже багатою жінкою.

***

Ліббі завершує розмову й роззирається кухнею. П’ять хвилин тому вона могла дозволити собі лише таку кухню. І тільки ця квартира була їй по кишені – тут, у тихій заводі Сент-Олбанса. Вона пам’ятає квартири й будинки, які їй траплялися в інтернеті, коли шукала житло: сонячна тераса, кухня з їдальнею, за п’ять хвилин ходу від станції, опукле старовинне ґратчасте вікно, відлуння церковних дзвонів серед зелені. А тоді бачила ціну й почувалася дурепою, позаяк дозволила собі мріяти про таке помешкання.

Зрештою, вона відмовилася від забаганок і знайшла житло біля роботи й не надто далеко від залізничної станції. Коли вона вперше сюди увійшла, ніщо всередині не тенькнуло. Поки агент із нерухомості показував оселю, серце дівчини мовчало. Та Ліббі перетворила її на домівку, якою можна пишатися, старанно відібравши найкраще з полиць TK Maxx. Тож тепер абияк переобладнана й трохи незручна однокімнатна квартира приносила їй щастя. Вона її купила й облаштувала. Це житло належало їй.

А тепер виявляється, що вона – власниця будинку на найпрестижнішій вулиці Челсі. І раптом ця квартира здається їй безглуздим жартом. Як і все, що було таким важливим п’ять хвилин тому: підвищення зарплати на 1500 фунтів на рік, яким її пошанували на роботі; поїздка з подружками на вихідні в Барселону наступного місяця, на яку вона пів року заощаджувала; тіні для повік від MAC, які вона придбала минулими вихідними як винагороду за підвищену платню – легкий захват від того, що вона нехтує обмеженнями суворо контрольованого місячного бюджету заради однієї блискучої, солодкої миті в House of Fraser, заради невагомості крихітної торбинки від MAC у долоні, трепету тієї хвилини, коли вона опустила маленьку чорну капсулу в косметичку, знаючи, що вона їй належить, що вона зможе нею скористатися в Барселоні, куди також надягне сукню, яку мати купила їй на Різдво, від French Connection з мереживними вставками, про яку вона так давно мріяла. П’ять хвилин тому її життєві радощі були дрібними, очікуваними, жаданими, тяжко заробленими й придбаними на заощадження, несуттєвими, маленькими розкошами, котрі нічого не означали в загальній системі речей, але надавали поверхні її життя достатньо блиску, щоб мотивувати щоранку вставати з ліжка та йти на роботу, яка їй подобалася, але яку вона не любила.

Тепер їй належить будинок у Челсі, а її життєві перспективи радикально змінилися.

Ліббі вкладає лист у дорогий конверт і допиває чай.

2

Над Французькою Рив’єрою збирається гроза. Вона нависає, темно-сливова, і важко тисне Люсі на маківку. Приклавши одну руку до голови, другою вона хапає доньчину порожню тарілку й ставить на підлогу, щоби пес міг злизати рештки підливи й шматочки курятини.

– Марку, – звертається вона до сина, – доїж.

– Я не голодний, – відповідає той.

У скронях Люсі пульсує і гуркоче лють. Гроза вже ближче: жінка відчуває, як волога охолоджує розпечене повітря.

– Ну все, – здушено мовить вона, силкуючись не закричати. – Більше нічого сьогодні не їстимемо. Гроші закінчилися. Усе. І не кажи мені перед сном, що голодний. Тоді буде пізно. Їж. Будь ласка.

Марко страдницьки хитає головою і вгризається в курячий шніцель. Люсі дивиться на його маківку. Густе каштанове волосся закручується двома вихрами. Вона марно намагається згадати, коли востаннє вони всі мили голови.

– Мамо, а можна мені десерт? – озивається Стелла.

Люсі опускає до неї очі. Доньці п’ять років, і це найкраща помилка, якої Люсі припустилася за все життя. Розуміє, що мусить сказати «ні»: вона ж така сувора з Марком і не може бути м’якосердою з його сестрою. Але Стелла добра, слухняна й безтурботна. Як можна відмовити їй у солодощах?

– Якщо Марко доїсть шніцель, – спокійно каже Люсі, – можливо, візьмемо морозиво й розділимо на всіх.

Безперечно, це нечесно щодо Стелли, яка ум’яла курку десять хвилин тому й не зобов’язана чекати, поки брат завершить вечерю. Та, схоже, почуття несправедливості в неї ще не сформоване, тож вона киває і каже:

– Марку, їж швидше!

Коли син закінчує, Люсі забирає його тарілку й ставить на підлогу, щоб доїв собака. Приносять морозиво. Три різні смаки в скляній піалі з гарячим шоколадним соусом, крихтами праліне й рожевою пальмочкою з фольги на коктейльній паличці.

У Люсі знову гуде в голові, і вона зиркає на горизонт. Їм потрібно знайти прихисток – і швидко. Вона просить рахунок, кладе картку на блюдце, вводить пін-код на терміналі, затамовує дух, бо знає, що на тому рахунку тепер немає грошей – їх немає ніде.

Чекає, поки Стелла вилиже скляну піалу, відв’язує собачий повідець від ніжки столика, збирає їхні сумки, віддаючи дві Маркові й одну Стеллі.

– Куди ми підемо? – запитує Марко.

Його карі очі серйозні, а погляд сповнений тривоги.

Люсі зітхає. А тоді дивиться на вулицю, яка веде до історичного центру Ніцци. На вулицю, що виводить до моря. Вона навіть поглядає на собаку, наче він може щось запропонувати. Пес відповідає їй пильним поглядом, ніби сподівається на ще одну тарілку для облизування. Є тільки одне місце, куди вони можуть піти, та туди їй найменше хочеться. Однак вона витискає із себе усмішку.

– Я знаю, – каже Люсі. – Ходімо навідаємо mémé!

Марко стогне. Стелла здається розгубленою. Обоє пригадують, що сталося, коли вони востаннє зупинялися в Стеллиної бабусі. Самія колись була кінозіркою в Алжирі. Тепер їй сімдесят років, вона сліпа на одне око й живе в убогому помешканні на сьомому поверсі багатоквартирного будинку у кварталі л’Аріан із хворою дорослою донькою. Її чоловік помер, коли їй було лише п’ятдесят п’ять, а єдиний син, Стеллин батько, зник три роки тому й відтоді не виходив на зв’язок. Самія сердита й дратівлива – і небезпідставно. Та в неї є дах і підлога, а ще подушки й проточна вода. Зараз у неї є все, чого Люсі не може запропонувати своїм дітям.

– Лише на одну ніч, – каже вона. – Тільки сьогодні, а тоді я щось придумаю. Обіцяю.

Вони дістаються до будинку Самії якраз тоді, коли починає йти дощ: крихітні водяні бомбочки вибухають на гарячому асфальті. У ліфті, розмальованому графіті, Люсі відчуває, як вони смердять: вологий запах брудного одягу, масного волосся, кросівок, яких довго не знімали. Пес із густим, жорстким, як дріт, хутром смердить особливо бридко.

– Не можу, – каже Самія біля вхідних дверей, перегородивши їм шлях. – От не можу й усе. Мазі хвора. Сьогодні тут має заночувати доглядальниця. Місця немає. Просто немає де.

Над головою гуркоче грім. У небі позаду них спалахує блискавка. Ллє як із відра. Люсі з відчайдушністю в погляді дивиться на Самію.

– Нам більше нікуди податися, – каже вона.

– Знаю, – відповідає Самія. – Знаю. Я можу взяти Стеллу. Але ти з хлопчиком і псом – пробачте. Вам доведеться шукати інше місце.

Люсі відчуває, як Стелла притискається до ноги. Її маленьке тільце перелякано тремтить.

– Я хочу піти з тобою, – шепоче вона до Люсі. – Я не хочу залишатися.

Люсі сідає навпочіпки й бере доньку за руки.

У неї зелені очі, як у батька, темне волосся, помережане світло-горіховими пасмами, а обличчя засмагле, аж темно-коричневе від довгого спекотного літа. Вона чарівна дитина.

Іноді люди на вулиці захоплено зупиняються, щоб сказати про це Люсі.

– Малятко, – каже вона. – Тут тобі буде сухо. Зможеш сходити в душ. Mémé прочитає тобі казку…

Самія киває.

– Прочитаю твою улюблену, – мовить вона, – про місяць.

Стелла міцніше пригортається до матері. Люсі відчуває, як їй уривається терпець. Вона все віддала б за те, щоб їй дозволили спати в ліжку mémé, почитали книжку про місяць, пустили в душ і дали чисту піжаму.

– Тільки одну ніч, крихітко. А завтра я тебе заберу. Домовилися?

Люсі відчуває, як Стелла киває їй у плече, як зітхає попри сльози.

– Гаразд, мамо, – погоджується доня, і Люсі заштовхує її у квартиру Самії, поки ніхто з них не передумав.

Вона залишається з Марком і собакою. Зі скрученими килимками для йоги за спинами вони виходять під рясний дощ, у ніч, яка щохвилини стає дедалі темнішою, і не мають куди податися.

Якийсь час вони ховаються під естакадою. Відчувають, як закладає вуха від шипіння автомобільних шин по гарячому, мокрому асфальті. А дощ не вщухає.

Марко тримає пса на колінах, уткнувшись обличчям у собачу спину.

А тоді підводить очі на Люсі.

– Чому в нас таке гівняне життя? – запитує він.

– Ти знаєш, чому в нас гівняне життя, – роздратовано відказує вона.

– То чому ти не можеш нічого із цим удіяти?

– Я намагаюся.

– Ні, не намагаєшся. Ти йдеш із нами на дно.

– Я намагаюся, – шипить вона, пронизуючи його лютим поглядом. – Кожнісінької хвилини, щодня.

Марко дивиться на неї, і в його очах Люсі помічає дрібку сумніву. Він надто розумний і надто добре її знає. Вона зітхає.

– Завтра заберу свою скрипку. Знову почну заробляти гроші.

– Як ти збираєшся платити за ремонт? – примружившись, запитує син.

– Знайду спосіб.

– Який?

– Не знаю. Зрозуміло тобі? Не знаю. Щось підвернеться. Завжди так буває.

Люсі відвертається від Марка й утуплює погляд у паралельні лінії ввімкнених фар, що рухаються до неї. Над головою гуркоче гігантська гармата грому, небо знову спалахує, а дощ ллє ще густіший, хоч, здавалося б, ряснішим він уже бути не може. Із зовнішньої кишені рюкзака вона дістає свій побитий смартфон, вмикає його. Бачить, що залишилося вісім відсотків заряду батареї, і вже збирається знову вимкнути, коли помічає сповіщення з календаря. Воно висить там уже кілька тижнів, та Люсі все ніяк не наважиться його відхилити.

Там написано: «Дитині двадцять п’ять років».