«Чотири вітри» – історичний роман про людей сильних духом, які в найскладніші моменти проявляють свої найкращі риси. Ця книжка віддає шану незламності та надихає рухатися вперед попри всі перешкоди.

Один

Ельза Волкотт багато років прожила у вимушеній самотності, читаючи пригодницькі романи й уявляючи чиєсь життя. В одинокій спальні, в оточенні книжок, що стали її друзями, вона інколи насмілювалася мріяти про власні пригоди, але нечасто. Рідні неодноразово казали Ельзі, що її життя змінила пережита в дитинстві хвороба, що це через неї вона така вразлива й самотня. У гарні дні Ельза в це вірила.

У погані – як сьогодні – вона розуміла, що завжди була для власної сім’ї чужою. Вони від самого початку відчули, що з нею щось не так, побачили, що вона не вписується в їхнє коло.

Разом з постійним несхваленням завжди йшов біль – відчуття, ніби вона втратила щось безіменне, невідоме. Ельза витримувала його – поводилася тихо, не вимагала й не шукала уваги, приймала, що її люблять, але недолюблюють. Біль став таким звичним, що вона рідко його помічала. Вона розуміла, що це ніяк не пов’язано з хворобою, хоча саме нею зазвичай пояснювали, чому її не приймають.

Але зараз, сидячи в улюбленому кріслі у вітальні, Ельза згорнула книжку, що лежала на колінах, і замислилась. «Епоха невинності» щось у ній пробудила, нагадавши раптом, що час спливає.

Завтра в неї день народження.

Двадцять п’ять.

Для багатьох це був молодий вік. Вік, коли чоловіки пили віскі, нерозважливо поводилися за кермом, слухали регтайм і танцювали з жінками, які носили сукні з торочками та прикрашали волосся обідками.

У жінок усе було інакше.

Коли дівчині виповнювалося двадцять, її надія починала згасати. У двадцять два про неї вже шепотілися в місті й церкві, проводжаючи довгим сумним поглядом. У двадцять п’ять на ній ставили хрест. Незаміжня жінка перетворювалася на стару діву. «Засиділася в дівках», – говорили про таку, хитаючи головою й цокаючи язиком. Це означало, що можливість утрачено. Люди зазвичай гадали, чому і як так вийшло, що абсолютно нормальна жінка з хорошої сім’ї стала старою дівою. Але в разі з Ельзою всі знали причину. Вони говорили про неї так, ніби думали, що вона глуха. Бідненька. Худенька як тріска. І геть не така гарненька, як її сестри.

Бути гарною. Ельза знала, у чому тут суть. Вона не була привабливою жінкою. Коли день траплявся вдалий і на ній була її найкраща сукня, хтось незнайомий міг сказати, що вона симпатична, але не більше. У ній усього було «занадто» – надто висока, надто худа, надто бліда, надто невпевнена в собі.

Ельза була на весіллях обох своїх сестер. Жодна з них не запросила її стояти з нею біля вівтаря, й Ельза їх розуміла. Зі своїм зростом під метр вісімдесят вона була вища за нареченого. Вона зіпсувала б фотографії, а для Волкоттів імідж – це все. Для батьків він був найважливішим на світі.

Не треба мати макітру розуму, щоб зазирнути в Ельзине майбутнє й побачити, що на неї чекає. Вона житиме тут, у батьківському домі на Рокроуд. Про неї піклуватиметься покоївка Марія, яка вже цілу вічність працює на цю сім’ю. Одного дня Марія вийде на пенсію, і тоді робити це доведеться батькам. А коли вони помруть, вона зостанеться сама.

Що вона залишить по собі? Що встигне зробити за час, відведений їй на землі? Хто її пам’ятатиме й за що саме?

Вона заплющила очі, дозволяючи давній мрії тихенько прокрастися в думки: уявила, як живе деінде. У власному будинку. Як чує сміх дітей. Своїх дітей.

Життя, а не просто існування. Такою була мрія Ельзи: світ, у якому її життя не залежатиме від ревматичного поліартриту, на який вона захворіла в чотирнадцять років. Життя, що в ньому вона віднайде в собі таку силу, про існування якої досі й не підозрювала. Життя, в якому про неї судитимуть не лише за зовнішністю.

Вхідні двері гучно прочинилися, і її рідні, гупаючи ногами, зайшли в будинок. Вони, як завжди, пересувалися єдиною купкою з розмов і сміху: попереду її огрядний тато з червоним від частого вживання алкоголю обличчям, обабіч нього, наче лебідки, пливуть її прекрасні молодші сестри, Шарлотта й Сюзанна, позаду – її елегантна мама розмовляє зі своїми статечними зятями.

Раптом батько зупинився.

– Ельзо, слухай, а ти чому досі не спиш? – спитав він.

– Хотіла поговорити.

– О такій порі? – спитала мама. – Ти вся червона. У тебе температура?

– У мене не було температури вже багато років, мамо. Ти ж знаєш. – Ельза підвелася, зчепила руки й поглянула на рідних.

«Зараз», – подумала вона. Вона мусила це зробити. Не можна знову втратити мужність.

– Тату, – спочатку вона сказала це надто тихо, тож повторила гучніше: – Тату!

Він подивився на неї.

– Мені завтра двадцять п’ять, – мовила Ельза.

Маму, здається, це нагадування тільки роздратувало.

– Ми знаємо, Ельзо.

– Звісно, звісно. Я просто хочу сказати про своє рішення.

Почувши це, всі замовкли.

– Я… У Чикаго є літературний коледж, до якого приймаютьжі нок. Я хочу піти вчитися…

– Ельсиноро, – урвав її батько. – Навіщо тобі здобувати освіту? Ти навіть школу закінчити не змогла через хворобу. Це безглузда ідея.

Ельзі було нестерпно бачити, як її невдачі відбиваються у стількох очах. Борися за себе. Будь сміливою.

– Але, тату, я вже доросла жінка. І хворіла востаннє в чотирнадцять. Мені здається, лікар… поквапився з діагнозом. Тепер зі мною все гаразд. Правда. Я можу стати вчителькою. Чи письменницею…

– Письменницею? – перепитав батько. – У тебе що, є якийсь прихований талант, про який ми всі не знаємо?

Його погляд прибив її до землі.

– Можливо…– прошепотіла вона.

Батько обернувся до Ельзиної матері.

– Місис Волкотт, дай їй щось, щоб вона заспокоїлася.

– Це не істерика, тату.

Ельза зрозу міла: все скінчено. Цей двобій їй не виграти. Тепер їй залишається хіба що сидіти тихо й не потрапляти нікому на очі, не виходити у світ.

– Усе гаразд. Я піду нагору.

Вона відвернулася від сім’ї – напружений момент минув, і на неї вже ніхто не дивився. Ніхто й не помітив, як вона зникла з кімнати, наче розчинившись у повітрі. Як і завжди.

">

Уривок з історичного роману «Чотири вітри» Крістін Генни

28.02.2024 16:11

8 хв. на читання

Новини й новинки

«Чотири вітри» – історичний роман про людей сильних духом, які в найскладніші моменти проявляють свої найкращі риси. Ця книжка віддає шану незламності та надихає рухатися вперед попри всі перешкоди.

Один

Ельза Волкотт багато років прожила у вимушеній самотності, читаючи пригодницькі романи й уявляючи чиєсь життя. В одинокій спальні, в оточенні книжок, що стали її друзями, вона інколи насмілювалася мріяти про власні пригоди, але нечасто. Рідні неодноразово казали Ельзі, що її життя змінила пережита в дитинстві хвороба, що це через неї вона така вразлива й самотня. У гарні дні Ельза в це вірила.

У погані – як сьогодні – вона розуміла, що завжди була для власної сім’ї чужою. Вони від самого початку відчули, що з нею щось не так, побачили, що вона не вписується в їхнє коло.

Разом з постійним несхваленням завжди йшов біль – відчуття, ніби вона втратила щось безіменне, невідоме. Ельза витримувала його – поводилася тихо, не вимагала й не шукала уваги, приймала, що її люблять, але недолюблюють. Біль став таким звичним, що вона рідко його помічала. Вона розуміла, що це ніяк не пов’язано з хворобою, хоча саме нею зазвичай пояснювали, чому її не приймають.

Але зараз, сидячи в улюбленому кріслі у вітальні, Ельза згорнула книжку, що лежала на колінах, і замислилась. «Епоха невинності» щось у ній пробудила, нагадавши раптом, що час спливає.

Завтра в неї день народження.

Двадцять п’ять.

Для багатьох це був молодий вік. Вік, коли чоловіки пили віскі, нерозважливо поводилися за кермом, слухали регтайм і танцювали з жінками, які носили сукні з торочками та прикрашали волосся обідками.

У жінок усе було інакше.

Коли дівчині виповнювалося двадцять, її надія починала згасати. У двадцять два про неї вже шепотілися в місті й церкві, проводжаючи довгим сумним поглядом. У двадцять п’ять на ній ставили хрест. Незаміжня жінка перетворювалася на стару діву. «Засиділася в дівках», – говорили про таку, хитаючи головою й цокаючи язиком. Це означало, що можливість утрачено. Люди зазвичай гадали, чому і як так вийшло, що абсолютно нормальна жінка з хорошої сім’ї стала старою дівою. Але в разі з Ельзою всі знали причину. Вони говорили про неї так, ніби думали, що вона глуха. Бідненька. Худенька як тріска. І геть не така гарненька, як її сестри.

Бути гарною. Ельза знала, у чому тут суть. Вона не була привабливою жінкою. Коли день траплявся вдалий і на ній була її найкраща сукня, хтось незнайомий міг сказати, що вона симпатична, але не більше. У ній усього було «занадто» – надто висока, надто худа, надто бліда, надто невпевнена в собі.

Ельза була на весіллях обох своїх сестер. Жодна з них не запросила її стояти з нею біля вівтаря, й Ельза їх розуміла. Зі своїм зростом під метр вісімдесят вона була вища за нареченого. Вона зіпсувала б фотографії, а для Волкоттів імідж – це все. Для батьків він був найважливішим на світі.

Не треба мати макітру розуму, щоб зазирнути в Ельзине майбутнє й побачити, що на неї чекає. Вона житиме тут, у батьківському домі на Рокроуд. Про неї піклуватиметься покоївка Марія, яка вже цілу вічність працює на цю сім’ю. Одного дня Марія вийде на пенсію, і тоді робити це доведеться батькам. А коли вони помруть, вона зостанеться сама.

Що вона залишить по собі? Що встигне зробити за час, відведений їй на землі? Хто її пам’ятатиме й за що саме?

Вона заплющила очі, дозволяючи давній мрії тихенько прокрастися в думки: уявила, як живе деінде. У власному будинку. Як чує сміх дітей. Своїх дітей.

Життя, а не просто існування. Такою була мрія Ельзи: світ, у якому її життя не залежатиме від ревматичного поліартриту, на який вона захворіла в чотирнадцять років. Життя, що в ньому вона віднайде в собі таку силу, про існування якої досі й не підозрювала. Життя, в якому про неї судитимуть не лише за зовнішністю.

Вхідні двері гучно прочинилися, і її рідні, гупаючи ногами, зайшли в будинок. Вони, як завжди, пересувалися єдиною купкою з розмов і сміху: попереду її огрядний тато з червоним від частого вживання алкоголю обличчям, обабіч нього, наче лебідки, пливуть її прекрасні молодші сестри, Шарлотта й Сюзанна, позаду – її елегантна мама розмовляє зі своїми статечними зятями.

Раптом батько зупинився.

– Ельзо, слухай, а ти чому досі не спиш? – спитав він.

– Хотіла поговорити.

– О такій порі? – спитала мама. – Ти вся червона. У тебе температура?

– У мене не було температури вже багато років, мамо. Ти ж знаєш. – Ельза підвелася, зчепила руки й поглянула на рідних.

«Зараз», – подумала вона. Вона мусила це зробити. Не можна знову втратити мужність.

– Тату, – спочатку вона сказала це надто тихо, тож повторила гучніше: – Тату!

Він подивився на неї.

– Мені завтра двадцять п’ять, – мовила Ельза.

Маму, здається, це нагадування тільки роздратувало.

– Ми знаємо, Ельзо.

– Звісно, звісно. Я просто хочу сказати про своє рішення.

Почувши це, всі замовкли.

– Я… У Чикаго є літературний коледж, до якого приймаютьжі нок. Я хочу піти вчитися…

– Ельсиноро, – урвав її батько. – Навіщо тобі здобувати освіту? Ти навіть школу закінчити не змогла через хворобу. Це безглузда ідея.

Ельзі було нестерпно бачити, як її невдачі відбиваються у стількох очах. Борися за себе. Будь сміливою.

– Але, тату, я вже доросла жінка. І хворіла востаннє в чотирнадцять. Мені здається, лікар… поквапився з діагнозом. Тепер зі мною все гаразд. Правда. Я можу стати вчителькою. Чи письменницею…

– Письменницею? – перепитав батько. – У тебе що, є якийсь прихований талант, про який ми всі не знаємо?

Його погляд прибив її до землі.

– Можливо…– прошепотіла вона.

Батько обернувся до Ельзиної матері.

– Місис Волкотт, дай їй щось, щоб вона заспокоїлася.

– Це не істерика, тату.

Ельза зрозу міла: все скінчено. Цей двобій їй не виграти. Тепер їй залишається хіба що сидіти тихо й не потрапляти нікому на очі, не виходити у світ.

– Усе гаразд. Я піду нагору.

Вона відвернулася від сім’ї – напружений момент минув, і на неї вже ніхто не дивився. Ніхто й не помітив, як вона зникла з кімнати, наче розчинившись у повітрі. Як і завжди.