Уривок з романтичного трилера «Запізно» Коллін Гувер

«Запізно» – гостросюжетна історія, у якій лінія кохання переплітається з небезпекою та одержимістю.

Два
КАР­ТЕР

Я дістаю з кишені розклад і розгортаю, щоб подивитися номер аудиторії.

– Ну й лайно, – кажу я в слухавку. – Я три роки тому випустився з коледжу й на цю срань підписувався не заради того, щоб робити домашку.

Далтон гучно регоче, і мені доводиться відсунути телефон подалі від вуха.

– Переживеш, – відповідає він. – Мені вчора у ванні довелося спати. Терпи, мужиче. Грати свою роль – частина завдання.

– Тобі легко казати з одним заняттям на тиждень. А в мене три. Чому Янґ дав тобі лише одне?

– Можливо, я краще роблю мінет, – відповідає Далтон.

Дивлюся на розклад, підводжу очі на номер кімнати – збігаються.

– Я пішов. La clase de Español.

– Картере, зажди.

Серйозніший тон. Далтон прокашлюється й готується виголосити мотиваційну промову. Я слухаю це щодня, відколи ми працюємо разом. Мені не треба нагадувати, чому я тут. Я розумію, що маю обов’язок. І цей обов’язок – виконати роботу, за яку мені платять... викрити найбільшу наркоторговельну мережу в історії освітніх закладів. Лише за останні три роки проблема наркотиків у місцевому університеті погіршала вдесятеро. Ширяться чутки, що єдина причина – це Аса Джексон. Аса й усі люди його кола, і саме тому ми з Далтоном тут – щоб визначити основних гравців. Ми лише маленька частинка цієї схеми, але саме з таких складається велике ціле, і кожна з наших ролей – ключова. Навіть та, у якій треба прикидатися студентом коледжу. Знову. Якби ж я почав був відвідувати заняття минулого тижня, як усі – але кафедра реєструвала мене в системі цілу вічність.

– Постарайся повеселитися, мужиче, – каже Далтон. – Ми вже майже отримали потрібну інформацію... Ти тут будеш максимум місяців зо два. Знайди собі якусь кралю й сідай поруч із нею – так час пролетить швидше.

Зазираю крізь скло дверей в аудиторію. Майже все зайнято – лишилося тільки три вільні стільці. Погляд одразу падає на дівчину наприкінці кімнати – вона сидить поруч з одним із вільних місць. Темне волосся розсипалося по обличчі, голова лежить на руках. Спить. Із соньком я сидіти зможу, бо не витримую лише тих, хто базікає без упину.

– Отакої. Таку кралю я вже знайшов. Зв’яжемося після обіду.

Закінчую розмову, відчиняю двері аудиторії і вимикаю звук на телефоні. Закидаю рюкзак на плече й підіймаюся сходами. Пролізаю повз неї до вільного місця, кидаю рюкзак на підлогу, а телефон на стіл. Від звуку, з яким телефон падає на дерево, дівчина смикається й прокидається. Різко сідає і вибалушує очі. Налякано й знервовано роззирається, опускає погляд на блокнот на столі. Я відсуваю стілець і сідаю поруч із нею. Вона зиркає на мій телефон, що лежить перед нами, а потім переводить погляд на мене.

Волосся в неї дико розпатлане, а з кутика губ підборіддям стікає блискуча слина. Вона дивиться на мене так розлючено, наче я висмикнув її з найпершої в житті хвилини сну.

– Що, довга нічка? – запитую.

Нахиляюся, розстібаю рюкзак і дістаю підручник з іспанської, який, найімовірніше, знаю напам’ять.

– А що, лекція вже скінчилася? – запитує вона й звужує очі в напрямку книжки, яку я кладу на стіл перед собою.

– Не факт.

– Тобто?

– Залежить від того, скільки ти продрихла, – кажу я. – Не знаю, на яку лекцію ти прийшла, але зараз іспанська, та, що о десятій.

Вона кладе лікті на стіл, стогне, тре обличчя.

– Я проспала п’ять хвилин? І це все? – відкидається на спинку, сповзає, закидає голову. – Розбуди наприкінці лекції, добре?

Дивиться на мене в очікуванні згоди. Я стукаю пальцем по своєму підборіддю.

– У тебе тут щось.

Вона витирає губи, дивиться на руку. Я думав, їй стане соромно через заслинене обличчя, але натомість вона закочує очі, чіпляє край рукава великим пальцем, витирає калюжку слини зі стола, а потім знову закидає голову й заплющує очі.

Я своє в коледжі вже відучився й знаю, як воно – постійно засиджуватися допізна: у тебе то вечірки, то навчання, і ніколи не вистачає на все це часу. Але ця дівчина явно в ша­леному стресі. Цікаво, у неї була нічна зміна чи вона просто загуляла?

Лізу в рюкзак і дістаю енергетик, який купив зранку дорогою сюди. Гадаю, їй він потрібен більше за мене.

– Ось, – ставлю його на стіл перед нею. – Випий.

Вона повільно розплющує очі, наче кожна її повіка важить по тисячі кіло. Дивиться на енергетик, хутко хапає і відкриває. П’є жадібно, наче вже кілька днів не мала ані краплі в роті.

– Будь ласка, – сміюся я.

Вона допиває, ставить банку на стіл і витирає губи тим самим рукавом, яким витирала слину. Не брехатиму – її нечепурний, недбалий сексуальний образ мене сильно заводить. Аж дивно.

– Дякую, – каже вона й змахує волосся з очей.

Дивиться на мене, усміхається, витягує руки за спиною й позіхає. Двері аудиторії відчиняються, і всі соваються на стільцях – отже, зайшов викладач. Але я не можу відірвати від неї очей, навіть щоб на нього глянути.

Вона розчісує волосся пальцями. Воно ще трішечки вологе, і я відчуваю квітковий аромат шампуню, коли вона відкидає волосся на спину. Воно довге темне й густе – як і вії, що обрамлюють очі. Вона дивиться вперед і розгортає блокнот, тож я повторюю за нею.

Професор вітається іспанською, а ми відповідаємо – усі разом, не всі правильно. Він пояснює сьогоднішнє завдання, і тут мій телефон, що лежить між нами на столі, світиться. Я бачу повідомлення від Далтона.

«А в цієї кралі поруч із тобою є ім’я?»

Я моментально перевертаю телефон – сподіваюся, не прочитала. Вона підносить руку до рота, щоб приховати сміх.

«От бляха. Прочитала».

– Краля, га? – каже вона.

– Вибач. Мій друг... думає, що в нього класне почуття гумору. І ще любить перетворювати моє життя на пекло.

Вона вигинає брову й розвертається.

– То ти не вважаєш мене кралею?

Тепер вона дивиться просто на мене, і я вперше маю можливість розгледіти її як слід. Скажімо так: тепер я офіційно обожнюю іспанську. Знизую плечима.

– З усією повагою, ти від самої хвилини нашого знайомства сидиш. Треба побачити тебе повністю, щоб робити висновки.

Вона знову сміється.

– Слоан, – простягає вона руку.

Я беру її у свою. На великому пальці в неї маленький шрам, схожий на півмісяць. Я проводжу по ньому, кручу її руку так і сяк, роздивляюся його.

– Слоан, – повторюю я, і її ім’я наче скочується м’ячиком із кінчика мого язика.

– Зазвичай на цьому етапі знайомства людина називає своє ім’я, – зазначає вона.

Я підводжу на неї погляд. Вона забирає руку й допитливо дивиться на мене.

– Картер, – відповідаю я.

Дотримуюся ролі. Мені непросто давалося ці шість тижнів називати Раяна Далтоном, але я звик. А от називати себе Картером – інша історія. Я вже не раз помилявся й мало не озвучував свого реального імені.

– Mucho gusto, – каже вона з майже ідеальною вимовою і переводить увагу на викладача.

«Ні, це мені приємно. Повір».

Професор дає класу завдання: розвернутися до найближчого партнера й сказати іспанською три факти про нього.

Я вчу мову вже четвертий рік, отож вирішую: нехай Слоан буде першою, а то ще комплексуватиме. Ми розвертаємося одне до одного, і я киваю на неї.

– Las señoras primera, – кажу я.

– Ні, по черзі, – відповідає вона. – Ти перший. Нумо, скажи факт про мене.

– Гаразд, – кажу я і сміюся з того, як вона взяла контроль у свої руки. – Usted es mandona.

– Це оцінка, а не факт, – зазначає вона. – Але най буде.

Я нахиляю голову в її бік.

– Ти зрозуміла, що я сказав?

Вона киває.

– Якщо ти хотів сказати, що я люблю командувати, то так, – вона звужує очі, але не стримує легкої усмішки. – Моя черга, – каже вона. – Su compañera de clase es bella.

Я сміюся. Вона щойно зробила собі комплімент, сказавши, що моя партнерка по заняттю гарна? Я не гублюся й киваю.

– Mi compañera de clase esta correcta.

Бачу, як її щоки заливаються рум’янцем, який видно навіть попри засмагу.

– Скільки тобі років? – запитує вона.

– Це запитання, а не факт. Ще й не іспанською.

– Мені потрібно запитати, щоб перейти до факту. Ти на вигляд трохи старший за інших другокурсників іспанської.

– А скільки мені, як ти вважаєш?

– Двадцять три? Двадцять чотири? – припускає вона.

Не сильно промахнулася. Мені двадцять п’ять, але їй про це знати не обов’язково.

– Двадцять два, – кажу я.

– Tiene veintidós años, – озвучує вона другий факт про мене.

– Мухлюєш, – відказую я.

– Ти маєш сказати це іспанською, якщо це один із твоїх фактів про мене.

– Usted engaña..

Бачу за вигнутою бровою: вона не очікувала, що знатиму це слово іспанською.

– Ти вже назвав три, – каже вона.

– У тебе ще лишився один.

– Usted es un perro.

Я сміюся.

– Ти щойно випадково назвала мене псом.

Вона хитає головою.

– Не випадково.

Її телефон вібрує, тож вона дістає його з кишені й переводить на нього всю увагу. Я відкидаюся на спинку, беру свій і прикидаюся, що роблю те саме. Поки решта студентів закінчує завдання, ми мовчимо. Краєм ока я спостерігаю, як вона пише повідомлення – великі пальці швидко літають екраном телефона. Вона симпатична. Мені подобається, що тепер я радо чекатиму на цю пару. І раптом мені здається, що три дні на тиждень – це мало.

До кінця пари ще десь п’ятнадцять хвилин, і я достобіса сильно стараюся на неї не витріщатися. Вона нічого не сказала, відколи назвала мене псом. Я спостерігаю, як вона пише в блокноті й навіть не намагається слухати, що там каже викладач. Їй або до смерті нудно, або вона літає думками деінде. Я нахиляюся, аби роздивитися, що вона там пише.

За відчуттями, лізу не у своє діло, але вона перед тим прочитала моє повідомлення, тож вважаю, що все чесно.

Ручка аж літає по аркушу – мабуть, подіяв енергетик. Читаю речення одразу за тим, як вона їх записує. У них ані крихти сенсу, хоч скільки разів я перечитував би.

«Потяги й автобуси вкрали моє взуття, тож тепер мені доводиться їсти сирих кальмарів».

Я сміюся з написаної нею нісенітниці, а вона дивиться на мене. Наші погляди зустрічаються, і вона пустотливо всміхається.

Дивиться на блокнот, стукає по ньому ручкою.

– Знуджуюся, – шепоче. – Не дуже вмію зосереджуватися.

Зазвичай мені це чудово вдається, та, очевидно, не коли сиджу поруч із нею.

– Інколи я теж, –  відповідаю. Витягую руку й указую на записане. – Що це? Таємний шифр?

Вона знизує плечима, кладе ручку, підсуває блокнот до мене.

– Просто дурничка, якою бавлюся, коли нудно. Подобається дивитися, скільки випадкових предметів я можу пригадати не думаючи. Що нелогічніші вони, то більше я виграю.

– То більше ти виграєш? – перепитую я, сподіваючись, що вона пояснить. Ця дівчина – суцільна загадка. – А як ти можеш програти сама собі?

Усмішка зникає. Вона відводить очі й втуплюється в блокнот, що лежить перед нею. Ніжно проводить пальцем по літерах одного зі слів. Цікаво, що я такого, у біса, сказав, що вона так різко змінилася? Бере ручку й віддає мені, струсивши темні думки, які щойно її мучили.

– Спробуй, – пропонує. – Це дуже затягує.

Я беру ручку й знаходжу чисте місце на аркуші.

– То мені просто писати що завгодно? Що на думку спаде?

– Ні, – поправляє вона. – Якраз навпаки. Спробуй про це не думати. Нехай на пам’ять не спадає нічого. Просто пиши.

Я притискаю ручку до аркуша й роблю точно як вона каже. Просто пишу.

«Я впустив банку кукурудзи в купу прання, тепер моя мама плаче веселками».

Кладу ручку, почуваюся трішечки по-дурному. Вона прикриває рот, щоб стримати сміх, коли читає речення. Перегортає на чисту сторінку й пише: «У тебе талант». Знову віддає ручку.

«Дякую. Сік єдинорога допомагає мені дихати, коли я слухаю диско».

Вона знову сміється й забирає ручку. Професор відпускає клас. Усі кидають підручники в сумки й поспіхом підводяться.

Усі, окрім нас. Ми дивимося на сторінку, усміхаємося й не ворушимось.

Вона кладе руку на блокнот і повільно його згортає, потім стягує зі стола й засовує в рюкзак. Знову дивиться на мене.

– Поки що не підводься, – каже вона, а сама встає.

– Чому?

– Тому що. Ти маєш сидіти, коли я ітиму, щоб з’ясувати, краля я чи таки не краля.

Вона підморгує і розвертається.

«О господи». Я чітко виконую інструкції і дивлюся просто на її зад. Мені пощастило – ін ідеальний. Кожен сантиметр її тіла ідеальний. Я спостерігаю, як вона спускається сходами. Звідки, у біса, ця дівчина взялася? І де вона, у біса, була все моє життя? Проклинаю той факт, що між нами ніколи не буде нічого більшого за те, що тільки-но було. Починати стосунки з брехні – завжди погано. Особливо з такої брехні, як моя.

Перш ніж вийти за двері, вона озирається, і я знову дивлюся їй в очі. Показую великий палець. Вона сміється й зникає за дверима аудиторії.

Я збираю речі й намагаюся викинути її з голови. Сьогодні треба бути зібраним. На карту поставлено забагато, не можна відволікатися на таку прекрасну, ідеальну кралю.