Уривок з атмосферної історії «Шукачі мушель» Розамунди Пілчер

«Шукачі мушель» – тепла сімейна історія, яка вже стала сучасною класикою літератури.  

ПРОЛОГ

Таксі, старенький, давно пропахлий сигаретним димом «ровер», неспішно котилося порожньою заміською дорогою. Був самісінький кінець лютого – холодний чарівний день з морозним, блідим, безхмарним небом. Сонце хоч і світило, та не гріло, і на зораних, твердих як залізо полях тяглися довгі передполудневі тіні. То тут, то там виднілися фермерські будинки й невеликі кам’яні котеджі, а над ними прямовисними стовпами по волі здіймався в тихе повітря дим. Біля годівниць зі свіжим сіном юрбилися отари овець, оброслі вовною та обважнілі від майбутніх ягнят.

Сидячи на задньому сидінні таксі, Пенелопа Кілінг дивилася крізь запилюжене вікно. Ще ніколи добре знайомі краєвиди не видавалися їй такими прекрасними.

Дорога круто вигиналася вбік; попереду стояв дерев’яний стовп, що вказував напрямок до Темпл-Падлі. Водій пригальмував, натужно перемкнув передачу, машина повернула і, підстрибуючи на вибоїнах, поїхала вниз схилом між високими сліпучими живоплотами. За кілька хвилин показалося село із золотистими будиночками з котсволдського каменю, газетним кіоском, м’ясною крамницею, пабом і церквою, що стояла осторонь за старовинним кладовищем у тіні похмурих тисів. Учні були в школі, всі інші через жахливу погоду сиділи вдома. Лише один старий чоловік у щільному шарфі й рукавицях вигулював немолодого пса.

– Який будинок? – через плече спитав таксист.

Украй схвильована, Пенелопа нетерпляче подалася до нього:

– Трішечки вперед. Через село. Білі ворота праворуч. Он ті, відчинені. Ну от! Ми на місці.

Таксист в’їхав у ворота і зупинився позаду будинку.

Пенелопа відчинила дверцята і, кутаючись від холоду в синю накидку, вибралася з машини. Жінка дістала із сумки ключ і пішла відмикати двері. Позаду неї таксист різко відчинив багаж ник і дістав її маленьку валізу. Пенелопа повернулася, щоб забрати в нього валізу, але віддавати її він не поспішав.

– Вас ніхто не зустрічає? – з легким занепокоєнням спитав чоловік.

– Ні. Ніхто. Я живу одна, і всі думають, що я досі в лікарні.

– То ви самі впораєтесь, так?

Вона всміхнулася, дивлячись на його добре лице. Зовсім молодий, волосся густе, світле.

– Звичайно.

Він завагався, не бажаючи здатися нав’язливим.

– Якщо хочете, я допоможу з валізою. Віднесу нагору, якщо треба.

– О, так люб’язно з вашого боку. Але я й сама можу…

– Мені не важко, – відказав чоловік і пішов слідом за нею на кухню. Жінка відчинила двері й повела його нагору вузькими сходами. Звідусіль віяло лікарняною чистотою. Місис Плакетт – дай їй Бог здоров’я! – протягом кількох днів від сутності Пенелопи часу не гаяла. Місис Плакетт любила, коли Пенелопи не було вдома, бо тоді вона могла вимити білі поруччя сходів, відкип’ятити ганчірку для витирання пилу, начистити до блиску мідь і срібло.

Двері спальні були прочинені. Жінка зайшла, молодик попрямував за нею слідом.

– Чи можу я щось ще для вас зробити? – запитав він, поставивши валізу на підлогу.

– Нічого. Скільки я вам винна?

Він сором’язливо назвав суму, наче йому було ніяково про це говорити. Вона заплатила, залишивши йому решту. Він подякував, і вони спустилися сходами вниз.

Але чоловік не поспішав прощатися, ніби щось його гризло. Мабуть, подумала Пенелопа, у нього є старенька бабуся, за яку він так само переймається.

– То ви далі впораєтесь, так?

– Не турбуйтеся. Завтра прийде моя приятелька місис Плакетт. Тож я більше не буду сама.

Його це чомусь заспокоїло.

– То я піду тоді.

– До побачення. І дякую.

– Дрібниці!

Коли він пішов, Пенелопа повернулася в будинок і зачинила двері. Тепер вона сама. Яке полегшення. Вдома. У своєму будинку, серед своїх пожитків, на своїй кухні. Від кухонної плити «Аґа», що сумирно працювала собі на мазуті, віяло блаженним теплом. Жінка розстебнула застібку накидки й повісила її на спинку стільця. На пошкрябаному столі лежав стосик листів. Пенелопа проглянула пошту, але не знайшла нічого важливого чи цікавого і, лишивши її до кращих часів, відчинила скляні двері, що вели з кухні в оранжерею. Думка, що її дорогоцінні рослини, можливо, гинуть від холоду чи спраги, непокоїла її останні кілька днів, але місис Плакетт подбала, крім усього іншого, і про них. Земля в горщиках була волога й розпушена, листя рослин свіже й зелене. Ранню герань увінчували крихітні бутони, а гіацинти виросли щонайменше на три цалі. За склом лежав засніжений сад, на тлі блідого неба чорним мереживом виднілися безлисті дерева, але й там під каштанами пробивалися крізь мох підсніжники і перші золотисті пелюстки тої.

Пенелопа вийшла з оранжереї і піднялася нагору, збираючись розпакувати речі, але натомість дозволила собі просто насолоджуватися відчуттям дому. Вона ходила туди й сюди, відчиняла то одні двері, то інші, оглядала кожну кімнату, дивилася в кожне вікно, торкалася меблів, поправляла штори. Усе було на своїх місцях. Нічого не змінилося. Нарешті, знову спустившись униз, вона взяла з кухні листи і, пройшовши через їдальню, розмістилась у вітальні. Тут були її найдорожчі речі: стіл, квіти, картини. В коминку лежала розпалка. Пенелопа чиркнула сірником, стала на коліна й підпалила газету. Замерехтів вогонь, спалахнули й зашипіли сухі тріски. Жінка поклала зверху ще поліна, і полум’я піднялося високо до димаря. Дім знову ожив, і те пер, закінчивши цю приємну справу, Пенелопа не мала жодної причини відкладати дзвінок комусь із дітей з розповіддю про свою витівку.

Але кому ж подзвонити? Жінка сиділа в кріслі й перебирала варіанти. Це мала б бути Ненсі, вона ж бо старша і вважає, що несе повну відповідальність за матір. Але Ненсі схопиться за серце, запанікує і почне сипати звинуваченнями. Пенелопа відчувала, що поки не готова розмовляти з Ненсі.

Тоді Ноель? Можливо, варто поговорити з Ноелем як з єдиним чоловіком у родині. Але думка про те, що від Ноеля можна дочекатися якоїсь дієвої допомоги чи поради була такою сміховинною, що Пенелопа навіть усміхнулася. «Ноелю, я виписалася з лікарні й поїхала додому». На таке повідомлення він відповість приблизно так: «О!»

І Пенелопа зробила так, як від самого початку знала, що зробить. Вона зняла телефонну трубку й набрала лондонський робочий номер Олівії.

– «Ве-нус», – ніби співаючи, промовила телефоністка назву журналу.

– Чи можете зв’язати мене з Олівією Кілінг?

– Хви-ли-ноч-ку.

Пенелопа чекала.

– Секретарка міс Кілінг слухає.

Додзвонитися до Олівії було майже так само важко, як до президента Сполучених Штатів.

– Чи можу я поговорити з міс Кілінг?

– На жаль, у міс Кілінг нарада.

– Нарада в неї за круглим столом у залі засідань – чи вона у своєму кабінеті?

– Вона у своєму кабінеті… – у голосі секретарки відчувалося природне спантеличення. – Але вона не сама.

– Що ж, тоді перервіть її, будь ласка. Це її мама, і в мене дуже важлива справа.

– А це… не може почекати?

– Жодної миті, — твердо промовила Пенелопа. – Багато часу я в неї не заберу.

– Що ж, добре тоді.

І знову чекання.

– Мамусю! – нарешті озвалась Олівія.

– Вибач, що турбую…

– Мамусю, що сталося?

– Нічого, усе добре.

– Хвала небесам. Ти дзвониш з лікарні?

– Ні, я дзвоню з дому.

– З дому? І коли ти повернулася додому?

– Сьогодні, десь о пів на другу.

– А я думала, тебе триматимуть хоча б тиждень.

– Так мало бути, але я дуже знудилася і дуже втомилася. Вночі не склепила очей ні на хвилину. У палаті зі мною лежала стара жінка, яка все говорила і говорила. Точніше, марила, бідненька. Ну, я й сказала лікарю, що ні на мить там лишатися не можу, зібрала речі й поїхала.

– Сама виписалася, – змирившись з почутим, але без найменшого подиву відрізала Олівія.

– Саме так. Зі мною все добре. Я знайшла хороше таксі з милим водієм, і він привіз мене додому.

– І що, лікар не протестував?

– На весь голос. Але зупинити мене не зміг.