Уривок з фентезі «Одна істинна королева. Коронована зорями» Дженніфер Бенкау

«Одна істинна королева. Коронована зорями» Дженніфер Бенкау – карколомна мандрівка у королівство Ляскі, де все не те, чим здається, а королеви помирають молодими…

РОЗДІЛ 4

Мокра від роси трава прилипає до моєї щоки. Сонячні промені й тіні танцюють над моєю головою, ніби отримують від цього невимовну насолоду. Тим часом я встаю на ноги, розтираю обличчя і роззираюся. Де я і що, чорт забирай, відбувається?

Я стою на галявині в лісі, і химерне гудіння відлунює в моїй голові, ніби в ній хтось ударив у могутній дзвін. Невже я напилася? Аж так? Нічого не пригадую. Пам’ятаю, що була у додзьо, прийняла душ і знову одягнулася. Мій одяг точно відповідає цим спогадам – на мені джинси, майка і досі не зашнуровані кросівки. Навіть моє волосся досі темне й вологе. Може, я перечепилася через шнурки і вдарилася головою? Але що я тоді роблю в лісі?

Я знаходжу свій мобільний телефон у траві, проте дисплей залишається чорним, хай скільки разів я натискаю на кнопку. Від думки, що хтось міг підсипати мені наркотик і знерухомити, у мене мороз поза шкірою. Але тут нікого немає, і ніщо не вказує на те, що саме зі мною сталося.

У голові ясно. Навіть здається, що відчуття загострилися. Листя на деревах і трава набули більш інтенсивного зеленого кольору і дивно мерехтять. Наркотики, сто пудів!

Я не впізнаю цієї галявини. А це означає, що я навряд десь поблизу Кілларні, адже там я знаю кожен із нечисленних перелісків – і то досконало. Пояснення цьому може бути лише одне: хтось, мабуть, привіз мене сюди, де б це сюди не було. Попри спеку, я тремчу від холоду. Мені конче потрібно зникнути, перш ніж той, хто притяг мене сюди, повернеться і втілить замислене. Мій перший імпульс говорить: тікай! Я насилу гашу його. Спершу маю зорієнтуватися. Високе положення сонця вказує на полудень, що доводить мене майже до відчаю. Я була в додзьо рано ввечері. Не могла ж я пролежати в цій траві всю ніч і пів дня?

Байдуже. Все з’ясується, треба тільки не втрачати самовладання. Вдих, видих. А потім уперед, і рано чи пізно я вийду з лісу й потраплю на дорогу або в місто. Я часто шкодувала, що в Ірландії майже не залишилося справжніх лісів, але зараз така ситуація мене цілком влаштовує.

Минула година, а я все ще не побачила нічого і нікого – ні кам’янистого пагорба серед дерев, ні однієї з численних приток наших озер, ні навіть простого маркування доріжок, які в Керрі можна знайти на кожному другому камені й третьому дереві. Тепер моя тривога перетворюється на реальний страх.

Рослини тут виглядають інакше. Я проходжу повз блискучі блакитні гриби завбільшки з журнальний столик. Довге вузьке листя дерев, схоже, тягнеться до мене. Папороть у відтінках червоного та помаранчевого гойдається на вітрі, мов полум’я, і зараз за мною спостерігає птах, барви оперення якого чергуються з чорним і насиченим синьо-зеленим кольором. Ніщо з цього не належить до ірландської флори та фауни. Це я точно знаю.

– Агов! – Спочатку я шепочу, кружляю колами і судомно намагаюсь придушити страхи, що наростають усередині. Що подумає Вікі, якщо я не повернуся? – Агов! – А мама? Цікаво, вона хвилюється, шукає мене скрізь?

– Люди! Агооов? – гукаю я в ліс. Кілька птахів даються на крила, проте у відповідь – тільки тиша. Навколо похмуро, а так може бути пополудні. Густі гілки, що височіють над головою, переплітаються, утворюючи дашок, який майже не пропускає денного світла. – Агов! Допоможі-і-іть!

Нарешті з моїх вуст зривається ридання. Я не хочу плакати, мов дитя. Це нічому не зарадить. По моєму обличчю пробігають кілька сльозинок, і я витираю їх тильним боком долоні. До мого відчаю додається ще й спрага. Я нічого не пила після тренування, під час якого добряче спітніла, і якщо я дійсно провела тут цілий день, то ситуація поволі стане критичною. Але я не почуваюся кепсько. Хочу пити, це так. Але я не зневоднена.

Зневірившись, я опускаюся на вкритий мохом корінь дерева. Впираюся чолом у долоні й намагаюся думати. Але в моїй голові крутяться картинки, і єдине, про що я можу думати, – про маму, яка нервово чекає на мене вдома, спочатку обдзвонює всіх моїх однокласників, а потім нарешті телефонує ґарді. Вони прочісують ліс, шукаючи мене. Поліція підозрює, що сімнадцятирічні дівчата, які зникають після сварок, могли б поїхати спочатку до Ґолвея, потім до Дубліна і нарешті до Лондона. Кілька моїх фото розвісять усюди, почнуть жаліти мою сім’ю. Ось так.

«Візьми себе в руки!» – наказую я собі, коли відчай загрожує виплюснутися назовні. Я не можу бути певна, що мене тут шукатимуть, тому мушу знайти шлях самостійно.

Я вже збираюся вшиватися геть, коли бачу на відстані кількох метрів дивну тваринку, що визирає з-за папороті. Спочатку кругла голова з крихітними вушками і великими очима скидається на мавпочку. Але коли тваринка наважується зробити крок зі свого сховку, я впізнаю тіло і рухи кролика.

Я хочу ковтнути, проте не можу. Кролик із мавпячою мармизкою… Блядь! Де я?

– Наркотики, – шепочу я. Напевно, я таки чогось напилася – чортзна, чому, коли і що сталося потім. А тепер у мене прихід.

Тваринка нерішуче стрибає до мене. Довгі вуса тремтять, коли вона нюшкує повітря.

Я обережно простягаю руку.

– Що ти за чудовисько?

Тваринка зупиняється переді мною, нахиляє голову і видає химерне «Фррр».

– Так, у мене теж збіса кепський день.

Повільно, дуже повільно звірятко наважується наблизитися до моєї простягнутої руки. Вуса торкаються пальців. Мені лоскотно й, попри всі обставини, я посміхаюся.

І тут звір вистрибує вперед. Я бачу, як блискають гострі зуби – і ось вони вже глибоко впилися в мій великий палець. Я кричу від жаху і підхоплююся, проте маленький звір міцно вчепився в мій великий палець. Мені доводиться кілька разів ударити його іншою рукою по голові, поки він нарешті відпускає й тремтячи падає на землю. Я злякано розглядаю свою руку. З двох ран рівномірним тонким струменем витікає кров.

– Ах ти ж маленький злий вилупок! – шепочу я. – Навіщо ти мене кусаєш?

– Фррр, – видає тваринка, цього разу голосніше. – Фрр. Фрр. Фрррр!

У папороті чується шурхіт, і наступної миті ще більше цих дивних мавпокроликів стрибають до мене; три, чотири, пів десятка – чорт забирай, цілий десяток.

І ось вони атакують.

Одна з тваринок стрибає на мою ногу і хапає за стегно. Друга тягнеться вище, чіпляється пащекою в тканину мого топа і розриває її. Третя хапає за руку, і я високо відкидаю її. Гострі кігті залишають подряпини на моїй шкірі. Ці тварюки неймовірно швидкі. І їх стає більше! Вони полюють зграями, ці диявольські маленькі звірята, – і вони обрали своєю здобиччю мене!

Я видираюся й тікаю. За якусь сотню метрів червоно-помаранчеві мерехтливі папороті перекривають мені шлях. Інстинктивно я уникаю торкатися їх, обходжу й мушу продиратися крізь колючий підлісок. Крихітні тваринки кидаються за мною, і оскільки рослини сповільнюють мене, вони стрибають і хапають за ноги. Я луплю їх руками, зриваю зі штанів, наче злі, живі реп’яхи, і скидаю з себе.

– Це не насправді! Це не насправді! – захлинаюся я, проте усвідомлюю, що мої крики абсолютно даремні. Я бачу, що все це насправді. Проте єдиний шанс не збожеволіти – триматися за відчуття реальності. – Це! Не! Насправді!