«Париж» – захоплива розповідь, що простягається на сотні років і показує місто мистецтв через переплетення доль кількох родин.

***

Маленькому хлопчикові виповнилося лише три роки. Світловолосе, блакитнооке маля. Щось він уже знає. Про дещо інше йому ще не розповідали. Тож ще є якісь таємниці.

Кюре Ксав’є задумливо дивиться на нього. Такою була його мати в дитинстві.

Кюре Ксав’є – священник, але він закохався в жінку, матір цієї дитини. Собі він зізнався в цій пристрасті, але його самовладання бездоганне. Ніхто не зміг би здогадатися про його почуття. Що стосується хлопчика, щодо нього в Господа напевне є якийсь задум.

Можливо, йому судилося стати жертовним агнцем.

Стоїть сонячний день у фешенебельному саду Тюїльрі поряд із Лувром, де няні спостерігають за іграми дітей, тож кюре взяв свого вихованця на прогулянку. Кюре Ксав’є – родинний сповідник, справжній друг, священник.

– Як тебе звати? – грайливо звертається до дитини.

– Роланд, Д’Артаньян, Дйодонне де Сінь. – Він усі свої імена знає напам’ять.

– Браво, мій юначе.

Кюре Ксав’є Парль-Ду – невисокий, стрункий чоловік сорока років. Колись давно він служив в армії. Якось упав з коня, й відтоді його діймає гострий біль у спині, хоча про це знає небагато людей.

Утім, дні його військової служби позначилися на ньому ще іншим чином. Він виконував свій обов’язок. Бачив смерть. І дещо гірше за смерть. І врешті-решт йому почало здаватися, що в житті мусить бути щось краще за побачене ним, щось святе і чисте. Невмируще полум’я світла й любові в страшній темряві світу. Він знайшов це полум’я в лоні Святої Церкви.

А ще він – монархіст.

Він знає родину цієї дитини все своє життя і тепер дивиться на малюка не тільки з любов’ю, а й із жалем. У Роланда нема ні братів, ні сестер. У його матері, жінки прекрасної душі, з якою він сам хотів би одружитися, якби не обрав іншого покликання, слабке здоров’я.

Майбутнє всього роду тримається лише на Роландові, а це неабиякий тягар як для маленького хлопчика.

Проте він знає, що як священник мусить дивитися на речі ширше. Як там казали єзуїти? «Дайте нам хлопчика, поки йому ще нема семи років, і він буде нашим на все життя». Хай би яким був задум Господа щодо малюка, незалежно від того, чи приведе служба до щастя чи до нещастя, кюре Ксав’є супроводжуватиме його на цьому шляху.

– А хто такий був Роланд?

– Роланд був героєм. – Хлопчик очікує на схвалення. – Моя мама читала мені його історію. Він був моїм предком, – додає урочисто.

Священник усміхається. Славетна «Пісня про Роланда» була незабутньою романтичною історією, події якої відбулися з тисячу років тому. Вона розповідала про те, як лицар Роланд, товариш імператора Карла Великого, опинився в пастці, відрізаний від війська горами. Він сурмив у ріг, закликаючи про допомогу, але все марно. Сарацини вбили його, а імператор тужив за втраченим побратимом. Твердження родини де Сінь, що йдеться про їхнього предка, були химерними, але сповненими чарівності.

– Інші ваші предки були лицарями-хрестоносцями. – Кюре Ксав’є схвально кивнув. – Це природно. Ти належиш до аристократичного роду. – Він замовк.

– А хто такий Д’Артаньян?

– Славетний мушкетер. Він – мій предок.

Як це буває, герой «Трьох мушкетерів» мав свого прототипа. Чоловік, який справді існував, родич Роланда, одружився з однойменною дворянкою ще в часи Людовіка XIV. Хоча у священника були сумніви щодо того, чи цікавилася родина цим фактом до появи роману.

– У твоїх жилах тече кров д’Артаньянів. Вони були гвардійцями, служили королю.

– А Дйодонне?

Стає важко добирати слова, але кюре Ксав’є опановує себе. А чи не задалеко він зайшов? Чи може дитина уявити жах гільйотини, який стоїть за останнім із його імен?

– Ти ж знаєш, ім’я твого дідуся – просто прекрасне, – каже він. – Воно означає «дар Божий». – Ксав’є на мить замислюється. – Народження твого дідуся було, я не кажу чудом, радше знаменням. Але важливо, щоб ти пам’ятав інше, Роланде, – продовжує священник. – Ти знаєш гасло свого роду? Дуже важливо, щоб ти дотримувався його. «Selon la Volonte de Dieu» – «Так повелів Господь».

***

Кюре Ксав’є відвів очі, щоб оглянути навколишній ландшафт. На півночі височів пагорб Монмартр, де шістнадцять століть тому римляни-язичники замучили Діонісія Паризького. На південний захід, за баштами Нотр-Даму, здіймався схил над лівим берегом, на якому в часи занепаду Римської імперії невтомна Свята Женев’єва молила Бога, щоб з міста пішов Аттила зі своїми гунами, і її молитви були почуті.

Раз за разом, роздумував священник, Господь захищав Францію у важку годину. Коли мусульмани вперше налетіли сюди з Африки та Іспанії і могли перейти всю Європу, чи не Він послав видатного полководця, діда нашого Карла Великого, щоб вигнав їх звідси? Коли англійці у своїй тривалій середньовічній боротьбі з французькими королями навіть стали господарями Парижа, чи не змилувався добрий Господь над Францією, подарувавши їй діву Жанну Д’Арк, щоб вона привела свою армію до перемоги?

А найголовніше, що Бог дав Франції її королівську родину. Її гілки Капетингів, Валуа та Бурбонів правили протягом тридцяти поколінь, об’єднували і множили славу цієї священної землі.

І крізь усі віки родина де Сінь від дано служила тим помазаникам Божим.

Ось яку спадщину дістав маленький хлопчик. У свій час він усе зрозуміє.

Настав час іти додому. Позаду них, де закінчувався сад Тюїльрі, відкривалася простора площа Конкорд. А за нею велична магістраль Єлисейських Полів, завдовжки три з половиною кілометри, пролягла аж до Тріумфальної арки.

Хлопчик був іще замалий, щоб знати про значення площі Конкорд у його особистій історії. Що ж до Тріумфальної арки, хоч якою була її велич, республіканські монументи кюре Ксав'є не зворушували.

Замість цього він знову подивився на пагорб Монмартр – те місце, де колись стояв язичницький храм, де замучили святого Діонісія і де розгорталися такі страшні сцени під час недавніх заворушень у місті. Як доречно, що цього року поряд із вітряками з’явився новий храм, храм католицької Франції, базиліка Сакре-Кер – Святого Серця, чия чиста, біла баня голубом злітала над містом.

Ось у якому храмі має служити хлопчик. Адже Господь зовсім невипадково береже цю родину. Роланд подолає сором поразки, відновить віру.

– Прогуляємося ще трохи? – спитав малого. Малюк кивнув. Із вдячністю священник схилився до нього і виправив поставу. – Може, заспіваємо? – запропонував. – Скажімо, Frére Jacques. І пішли вони із саду зі співами під поглядами нянь та їхніх вихованців, рука в руці – священник і маленький хлопчик.