«Привіт, це Чарлі! або Переваги сором’язливих» – прониклива історія про школу, перше кохання та відчуття безмежності…

Частина перша

25 серпня 1991 року

Привіт, це Чарлі!

Звертаюся до тебе, бо вона казала, що ти маєш особливий дар слухати й розуміти. Крім того, ти не намагався переспати з тією дівчиною на вечірці, хоча в тебе й були всі шанси. Прошу, не пробуй з’ясувати, про кого йдеться, бо тоді, може, й мене викриєш, а я цього зовсім не хочу. Я буду користатися лише вигаданими іменами й прізвиськами, бо не хочу, щоб ти мене знайшов. З тієї самої причини не напишу й своєї зворотної адреси . Нічого поганого на увазі не маю. Чесно.

Просто мені так хочеться знати, що хтось там слухає і розуміє і до того ж не прагне залізти під кожну спідницю, хоч і міг би. Мені треба переконатися, що такі люди насправді існують.

Сподіваюся, ти краще за інших мене зрозумієш, бо ти справжній, для тебе це не порожні слова. Я хочу в це вірити, адже знаю, що інші звертаються до тебе по дружбу й підтримку, а це вже чогось варте. Принаймні я так чув.

Отож про моє життя. Почну з того, що почуваюся водночас щасливим і нещасним, і досі намагаюся зрозуміти, як таке взагалі можливо.

Гадаю, я такий через мою сім’ю, особливо після того, як минулої весни мій друг Майкл перестав ходити до школи.

«Хлопці та дівчата, зі скорботою повідомляємо, що сьогодні одного з наших учнів не стало. Церемонія прощання з Майклом Добсоном відбудеться цієї п’ятниці під час загальних зборів», – сказав тоді містер Вон у шкільний гучномовець.

Не знаю, як плітки розлітаються нашою школою та чому вони так часто виявляються правдивими. Здається, це було в їдальні. Точно не пам’ятаю. Дейв, чувак у чудернацьких окулярах, сказав, що Майкл наклав на себе руки. Його мати грала в бридж із Ма йкловими сусідами, і вони чули постріл.

Я погано пам’ятаю, що було зі мною далі. Пригадую тільки, як у кабінеті директора почув від старшого брата: «Годі рюмсати!» Відтак він обійняв мене за плечі й порадив заспокоїтися, доки тато не повернувся додому. Разом із братом ми пішли в «Макдональдс», де замовили картоплю фрі, а потім він учив мене грати в пінбол. Навіть пожартував, що через мене прогуляв школу, а тоді запропонував разом покопирсатися під капотом його спорткара. Припускаю, що вигляд я мав тоді ще той, адже раніше він і близько не підпускав мене до свого «камаро».

Пізніше шкільні психологи запросили на розмову тих небагатьох, хто по-справжньому добре ставився до Майкла й міг щось про нього розповісти. Мабуть, вони побоювалися, що хтось із нас візьме й утне щось подібне. Було помітно, що вони на нервах, а один ще й постійно пощипував борідку.

Бріджит – та, що трохи несповна розуму – так узагалі бовкнула, що іноді хоче накласти на себе руки, коли бачить по телеку рекламу. Її простота спантеличила психологів. Карл, світлої душі хлопчина, сказав, що йому сумно, але він ніколи не зможе вбити себе, бо це гріх.

Опитавши всю групу, психолог із борідкою дійшов і до мене:

– А що думаєш ти, Чарлі?

Дивно: на мені не було бейджика, що його видають до дня відчинених дверей, і з цим чоловіком, «спеціалістом», я жодного разу не контактував. Проте він знав, як мене звати.

– Ну, гадаю, Майкл був гарним хлопцем, і я не знаю, чому він так учинив. Тепер мені, звичайно, важко, але найгірше те, що я не розумію, як таке могло статися.

Щойно переглянув написане – це ж не мої слова! Зовсім не те, що я сказав у кабінеті. Тоді я нічого не міг із собою зробити й безперестанку плакав. А тут знову цей психолог: «Можу припустити, що в Майкла були «проблеми в родині», а поділитися йому було ні з ким. Може, тому він і почувався страшенно самотнім, що й призвело до самогубства».

Тоді я став кричати, що Майкл завжди міг звернутися до мене . І розридався ще сильніше. Психолог, намагаючись мене заспокоїти, почав пояснювати, що він мав на увазі дорослого – вчителя чи психолога. Та я його вже не слухав. Згодом до школи під’їхав мій брат на своєму «камаро» й забрав мене.

До кінця навчального року вчителі ставилися до мене поблажливо й часто завищували оцінки, хоч розумнішим я не став. Скажу тобі чесно: мені здається, я змусив їх тоді понервувати.

Похорон Майкла був незвичним: його батько зовсім не плакав. А три місяці потому він покинув Майклову маму. У всякому разі я чув таке від Дейва в шкільній їдальні. Іноді думаю про це. Цікаво, що ж коїлося в Майкла вдома вечорами перед телевізором чи за родинним столом? Жодної записки він не лишив , принаймні так нас запевнили його батьки. Може, в них і справді були «проблеми в родині»? Якби я знав! Я міг би тоді сумувати за ним, розуміючи причини його вчинку. У цьому міг би бути сенс.

Тепер я почав замислюватися над тим, чи в мене також є «проблеми в родині». Хоча, здогадуюся, що в інших людей ситуація може бути ще гіршою. Типу того , як перший хлопець моєї сестри зрадив їй, і вона проплакала всі вихідні.

Тато тоді сказав: «Пам’ятай, є люди, яким набагато важче».

А мама нічого не сказала. За місяць сестра познайомилася з новим хлопцем, і її плей-лист знову поповнився веселою музикою. Як і раніше, батько працював, мама порядкувала вдома, а брат копирсався під капотом улюбленого «камаро» – аж до від’їзду до коледжу на початку літа. Брат грає у складі збірної Пенсільванського університету з американського футболу, але щоб бути допущеним до змагань, він має за літо підтягнути оцінки.

Не думаю, що в нашій родині когось із дітей якось виділяють. Нас троє, я найменший. Мій брат – найстарший. Він класний футболіст і обожнює свою машину. Поміж нами – моя сестра. Вона гарненька, але хлопців тримає в кулаці. Я став відмінником, як і моя сестра, і відтоді мене вже ніхто не дістає.

Мама часто плаче перед телевізором. Тато багато працює, чоловік він поважний. Моя тітка Гелен казала, що гординя врятує тата від кризи середнього віку. Нещодавно я зрозумів, що вона мала на увазі: йому вже сорок – і жодних змін.

Тітку Гелен я любив найбільше. Вона була маминою сестрою. У школі вчилася дуже добре і часто давала мені різні книжки. Батько казав, що вони заскладні для мене, але книжки мені подобалися. Тому він, бувало, знизував плечима і врешті дозволяв їх читати.

Тітка Гелен останні свої роки прожила з нами, бо з нею сталося щось страшне. Від мене ретельно приховували подробиці тієї драми, хоч я частенько їх випитував. Десь після семи років я припинив ці дитячі допити, адже після них Гелен щоразу плакала.

Через це випитування якось я дістав ляпаса від батька: «Хіба ти не розумієш, що робиш тітці Гелен боляче?!» Звісно, я не навмисне засмучував тітку, тому одразу замовк. Тітка сказала батькові, щоб він більше ніколи в її присутності не здіймав на мене руку, а той вигукнув: «Це мій дім, і тут я вирішую, як поводитися!» Мама промовчала, брат із сестрою теж.

Більше я нічого не пригадую, бо розревівся, і тато попросив маму відвести мене до кімнати. Набагато пізніше мама, випивши кілька келихів вина, розповіла мені трагічну історію тітки Гелен. Виходить, є люди, яким набагато важче, ніж мені. Це правда.

Напевно, мені час лягати. Уже пізно. Чесно кажучи, не знаю, навіщо настрочив тобі аж так багато. Чому я взагалі став тобі це писати? Гадаю, тому, що завтра мій перший день у старшій школі, а йти туди мене щось зовсім не тягне.

З любов’ю
Чарлі