«Ми звільняємо зорі» – заключна частина дилогії «Піски Арабії», у якій двоє легенд Королівства вирушають у небезпечну мандрівку, щоб повернути магію...

Уривок з атмосферного фентезі «Ми полюємо на пломінь» Гафси Файзал

РОЗДІЛ 1

У його жили наринула темрява. Вона тонкими струменями виходила з пальців і затуманювала погляд. А коли він починав думати надто завзято та надто швидко, чорними потоками заливала руки.

«Страх тобі личить».

Сонце було високо, тож на дошки корабля Джінан падала тінь Насіра Ґамека, який уже, либонь, утисячне, відколи вони покинули Шарр, повертав на місце кришку ящика. Він пальцями відчував, як розмірено пульсують чотири серця, що лежать усередині. Серця, що колись належали Сестрам Давнини, засновницям Арабії, черпали магію королівства з монарших мінаретів п’яти халіфатів, були підсилювачами, що вділяли потроху чарів масам. Доки ці органи не на місці, магії ніби не існує, як воно й було останні дев’яносто років.

Однак магія продовжувала існувати в Насірові, і він не міг це приховувати, бо тіні супроводжували його, наче привиди.

– Від твого витріщання п’яте серце не з’явиться. Та й він теж, – зауважила Кіфа, спритно спустившись із «воронячого гнізда».

Над її ліктем зблиснув браслет. Вигравіювані на ньому перехрещені списи нагадували про те, ким вона колись була: однією з Дев’ятьох Найкращих, охоронців пелузійської халіфи. Насір раптом із болем усвідомив, що чекав, коли на її ущипливі слова відповість золотоволосий генерал. Може, скаже щось дурне, може, щось розумне, та наприкінці прозвучить лагідне «одна з Дев’ятьох».

Запала лунка тиша, гучна й моторошна, як шум хвиль Баранського моря.

Насір пішов до Джінан. Через рану на нозі, подаровану іфритом на острові Шарр, він пересувався кораблем накульгуючи.

– Ми вже два дні в морі. Чому так довго?

Зарамка примружено глянула на нього з-за стерна. Зі складок її картатого тюрбана вислизали неслухняні темні кучері, а через колір тканини в її карих очах неначе з’явився червонястий блиск.

– Ваша високосте, швидшого корабля, ніж «’Анка», не знайти.

– Тут узагалі інших не знайти, мала, – зауважила Кіфа.

Насір заховав ящик із серцями в безпечний закапелок поруч із нею. Джінан насупилася.

– Я не мала. «’Анка» означає «фенікс». Ну знаєте, такий безсмертний вогняний птах. Названий на честь моєї улюбленої зорі. Мій батько...

– Усім начхати, – урвав її Насір і схопився за шорстке дерево: корабель хитнувся.

Джінан демонстративно зітхнула.

– Скільки ще часу?

– П’ять днів, – оголосила вона, та її гордощі щезли під убивчим поглядом Насіра. – А що, корабель його високості плив не більше шести? Вибачте, що за мною не стоїть могутність султана.

– Мій корабель, – процідив Насір, – дістався Шарра менш як за два дні, попри те, що дорогою ми здолали дандана.

Джінан присвиснула.

– Тоді треба подивитися на креслення того корабля, коли дістанемося розкішного палацу. Чому такий поспіх?

Під Насіровою шкірою спалахнуло роздратування, і з кінчиків його пальців виринув чорний струмінь. Джінан витріщила очі. Кіфа вдала, наче нічого не помітила, і це роздратувало його ще дужче.

– Ти ходила до школи?

Джінан примружилася.

– А це тут до чого?

– Тоді ти зрозумієш, як усе кепсько, коли я скажу, що Лев Ночі живий, – пояснив Насір. Його внутрішній убивця насолодився страхом, від якого розширилися очі Джінан. Він не став розповідати їй про серце, украдене Левом. До нього й навіть до магії Насірові було байдуже, зате не байдуже було до Альтаїра, але ця дівчина його не зрозуміє. Насір і сам не розумів дивного жадання у своїй крові, цієї тривоги за іншу людину – він гадав, що та згасла, коли буцімто померла його мати. – Чи ти гадала, що Беньямін загинув, спіткнувшись об каменюку?

Джінан відвернулася, знову насупившись, а Кіфа сперлася на щоглу й пильно поглянула на нього, схрестивши руки на грудях.

– Ми його повернемо.

Вона мала на увазі не Беньяміна.

– Я не хвилювався, – він не дивився на неї.

– Звісно, що ні, – неквапом відповіла Кіфа. – Я просто нагадую собі вголос, що це Альтаїр і що він може про себе подбати. Він міг би так забалакати Лева, що той благав би нас його забрати. Не здивувалася б, якби він залишив десь цього незграбного йолопа з табличкою «він ваш».

Це було брехнею, і вони обоє це знали. У Кіфиному зазвичай заспокійливому голосі до болю чітко вчувалася невизначеність.

Насір поглянув на море за бортом, у напрямку острова Шарр. Почасти він очікував побачити, як за ними женеться інший корабель, темний і страхітливий, як і сам Лев. Два тижні тому Насір був готовий убити Альтаїра – та й кого завгодно на своєму шляху, – але тепер він, заплющуючи очі, бачив сліпучі промені світла, що виринали з розкритих Альтаїрових долонь. Бачив гострі грані чорного жезла Лева, що стирчав із Беньямінового серця.

«Самопожертва», – ледь чутно промовив Беньямін. Самопожертва – це просто смерть у романтичному фарсі. Насір знав: він народжений для смерті та пітьми, і важко мати серце тому, хто зупинив серця безлічі інших.

Важко творити добрі вчинки, коли вони вічно будуть затьмарені лихими.

Десь на Шаррі його серце забилося, і він хотів зробити так, щоб воно не спинялося.

Хотів зробити себе гідним цього, навіть якщо доведеться відновити ту саму магію, що знищила його родину.

І найперше він урятує Альтаїра та здолає Лева.

Насір поглянув на Джінан.

– П’ять днів – це забагато. Хай буде три.

Джінан пирснула.

– Це немож...

Він уже розвертався до сходів, що вели в трюм.

– Три – і я подвою Беньямінове срібло.

Юна капітанка негайно загукала. Її різношерста команда виструнчилася, а тоді зчинився хаос. Різка тональність зарамської мови гарно пасувала до морського прибою. Насір не знав, куди дівчина подіне такі великі гроші, та його це, в принципі, і не цікавило. У престолу грошей було задосить.

Насір пошкутильгав униз сходами. Три дні – це однаково на три дні більше, ніж треба. Тепер, уже не прив’язаний до острова, Лев не має причин залишатися там, надто ж коли Джаварат – ключ до того, чого він найбільше жадає – невпинно віддаляється від нього.

Зумрі треба дістатися до берега швидше, ніж Лев, інакше її біди стануть незмірно більшими, а якщо хтось і може пришвидшити їхню мандрівку, то це точно не смертна дівчина із Зараму.

Солоне повітря всередині корабля пропахло затхлістю спаленої олії. Ліхтарі миготіли, коли Насір ішов повз каюти, розташовані тісно, наче зуби в роті, і в їхній напівтемряві, схожій на ту, що панувала в палаці, виднілися прибиті до корабля ліжка та інше мізерне опорядження.

Він видихнув і раптом опинився перед Ґамеком, якому розповідав про місію. Про те, як не зумів убити султанового генерала. Убити Мисливця. Повернути Джаварат.

Не зумів, не зумів, не зумів.

Він викинув це з голови. Тепер усе інакше, нагадав собі Насір. Повідець, що прив’язував його до батька, перекрутився, переплутався із життями багатьох інших. Зафіри, Альтаїра, Кіфи, його матері, а найважливіше – Лева Ночі, який устромив пазурі в Ґамека й контролював усі його дії.

Насірів погляд пурхнув до віддаленого кінця трюму, де виднілася каюта Зафіри, як скельний виступ, до якого неможливо дотягнутися.

На палубу Зафіра виходила рідко й при цьому завжди тулила до грудей Джаварат, а її погляд був відсутнім і відстороненим. Насіра бентежило, що лід в її очах зникав, поступався чомусь іншому, але він був боягузом і не міг до неї наблизитися; тим часом шаленство їхніх останніх хвилин на Шаррі продовжувало відступати, і він не знав, як зупинити це стрімке віддалення одне від одного.

Насір зупинився, щоб дати відпочити нозі, і сперся на балку, що потроху розколювалася. Срібна Відьма (рімааль, його мати) вибрала каюту так само далеко, як і Зафіра, і, дійшовши нарешті до її дверей, він завмер, бо помітив темний блиск на мостині.

Кров?

Насір зняв рукавичку й торкнувся плями двома пальцями, а тоді підніс їх до носа. Запах різкий, металічний – точно кров. Він витер пальці об одіж і підвів погляд, відстежуючи ледь помітний слід.

Той зникав за дверима останньої каюти – Зафіриної.