«Угода» – історія про взаємовигідну угоду відмінниці та зірки хокею. Вона допоможе йому покращити оцінки, він їй – привернути увагу омріяного хлопця…

РОЗДІЛ 1

ГАННА

Він навіть не здогадується про моє існування.

За останні сорок п’ять хвилин я вже мільйон разів скинула оком у бік Джастіна Коля: він просто прекрасний. Мені аж дух перехоплює, коли я на нього дивлюся. Хоча, мабуть, треба дібрати якийсь інший прикметник – мої друзі вважають, що про чоловіків не годиться казати «прекрасний».

Та як інакше описати його суворі риси обличчя і карі очі, в яких видно всю душу? Сьогодні в нього на голові кепка, але я чудово знаю, що під нею густе темне волосся, яке здається майже шовковим. Його так і хочеться скуйовдити.

За ті п’ять років, що минули після зґвалтування, моє серце відгукнулося лише до двох хлопців.

Перший мене кинув.

І от другий навіть не помічає.

На подіумі в лекційній аудиторії стоїть професорка Толберт – у неї чергова «промова розчарування», як я їх називаю. За шість тижнів це вже третя.

От же дивина (сарказм, ага): сімдесят відсотків групи на іспиті за семестр отримали «С-» або нижче.

А от я молодчина! Брехати не буду: та велика червона «А» в кружечку на моїй роботі неабияк мене здивувала, бо ж «роботою» це назвати важко: я просто лила воду, намагаючись не лишати порожнього місця на аркуші.

Етика й філософія мала б бути легким предметом. Раніше її вів інший викладач. Протягом семестру він роздавав примітивні тести, а на іспиті треба було лише написати есе про власне ставлення до певної етичної дилеми. На жаль, за два тижні до початку семестру професор Лейн помер від серцевого нападу (я чула, що його знайшла прибиральниця — він лежав на підлозі у ванній зовсім голий. От же бідолаха!). На наше нескінченне щастя (ще й який сарказм!), Памела Толберт погодилася взяти його лекції. Вона нещодавно почала працювати в Університеті Браяр, тож іще пашіла отим ентузіазмом нового викладача, який прагне встановити зв’язок зі студентами та «зацікавити» їх матеріалом. Якби це було кіно, її показали б молодесенькою вчителькою в школі десь у злиденному районі, яка миттю надихнула б усіх покидьків навчатися. А в титрах написали б, що того року весь клас вступив до Гарварду чи ще якесь лайно. Усі обридалися б, а Дженіфер Лоуренс отримала б «Оскар».

На жаль, у нас тут не кіно, і єдине, на що Толберт примудрилася надихнути студентів, це ненависть. Проте вона абсолютно щиро не розуміла, чому ж ми ніяк не можемо отримати в неї відмінно.

Я могла б їй підказати: бо в неї такі запитання, на які можна цілу кляту дисертацію писати!

– Я схильна запропонувати другу спробу всім, хто не склав іспиту або отримав «С-» чи нижче. – Толберт морщить ніс, наче сама не може повірити, що це дійсно потрібно.

Схильна? Вона справді так сказала? Я чула, як купа студентів скаржилася на неї завідувачеві, тож, гадаю, адміністрація змусила її провести іспит наново. Університету це не на користь, коли половина курсу валить іспит – особливо, коли це не тільки звичайні нездари. Наприклад, Нелл, абсолютна
відмінниця, теж завалила – от сидить поруч зі мною та ниє.

– Якщо ви хочете перескласти, вашою оцінкою стане середнє арифметичне обох спроб. Якщо оцінка на другій спробі буде нижчою, лишиться оцінка за першу спробу, – завершує свою промову Толберт.

– Повірити не можу, що в тебе «А»! – шепоче мені Нелл.

У неї страшенно засмучене обличчя, і мені навіть стає її шкода. Не те щоб ми були найкращими подругами, але аж із вересня постійно сидимо поруч, й було б дивно не заприятелювати. Вона вчиться на медичному, і її родина цінує самі лише досягнення, тож якщо вони дізнаються, який у Нелл середній бал – їй не жити.

– Сама не можу повірити, – прошепотіла я. – Серйозно – ось, почитай мої відповіді. Це просто потік маячні.

– А можна? – це її заохотило. – Цікаво, що місис Тиран вважає першокласним матеріалом.

– Я ввечері відсканую та надішлю тобі, – обіцяю.

Щойно Толберт нас відпускає, аудиторія вибухає характерним шумом «гайда звідси»: ляскають кришки ноутбуків, шурхотять підручники, що їх засовують у рюкзаки, риплять стільці.

Джастін Коль затримується з кимось погомоніти коло виходу, і мій погляд зупиняється на ньому. Ох і вродливий же він!

Я ще не казала, що він до біса вродливий?

У мене долоні пітніють, коли дивлюся на його профіль. Він лише цього року перевівся звідкись у Браярський, але відразу став зірковим ресивером у футбольній команді. Проте Джастін не такий, як інші спортсмени: не розгулює студмістечком з такою усмішкою, наче він пуп землі, й не мутить щодня з новою дівчиною. Я бачила, як він жартує та сміється в товаристві друзів, але є в ньому щось таке... Він здається розумним. Немов у ньому щось глибше за те, що видно на поверхні.

І мені тільки сильніше кортить пізнати його краще.

Зазвичай мене взагалі не цікавлять качки, але щось у Джастіні перетворює мене просто на купку овочевого пюре.

– Ти знов на нього витріщаєшся, – шкилює мене Нелл, і я одразу червонію.

Вона вже не вперше помічає, як я пускаю слину за Джастіном, тож мусила зізнатися їй, що він мені подобається. Взагалі, я розповіла про це лише їй та своїй сусідці Еллі – більше нікому. Майже всі мої друзі з музичного й театрального факультетів, тож у нас така дещо артистична тусовка. Чи, може, емо? Коротше, хай там як, але всі вони зневажають браярську еліту. За винятком хіба що Еллі: вона ще з першого курсу зустрічається з хлопцем із братства, – проте вони що ті кораблі, то сходяться, то розходяться. Я рідко долучаюся до кепкування своїх друзів зі спортсменів (і загалом не люблю пліткувати), але якщо глянути правді в очі, то більша частина тих популярних хлопців просто покидьки.

А ось, до речі, гарний приклад: Гарретт Грем. Зірковий спортсмен, що розгулює тут так, наче він господар усього. Хоча, може, так і є: йому варто пальцями клацнути, як коло нього з готовністю з’являється якась дівуля. Ну, або в нього на колінах. Або вже пхає язика йому до горла.

Щоправда, сьогодні в нього якийсь зовсім не царський вигляд. Уже майже всі вийшли (навіть Толберт), а Гарретт і досі сидить на своєму місці, міцно стискаючи пальцями роботу.

Мабуть, він теж провалив іспит, та мені його геть не шкода. Браярський універ славиться хокеєм і футболом – нічого дивного, зважаючи на те, що в Массачусетсі базуються і «патріоти», і «брюїни». Спортсмени з Браярського майже завжди переходять у професійні команди, тож протягом навчання їм все підносять на тарілочці. А про оцінки й не згадуватиму – їм і пальцем ворушити не доводиться.

Тож, може, я і зловтішаюся, але приємно бачити, як Толберт завалює капітана хокейної команди-чемпіона так само, як і інших студентів.

– Зайдемо у кав’ярню? – питає Нелл, збираючи свої підручники.

– Не можу, в мене за двадцять хвилин репетиція. – Я встаю з-за столу, однак не йду з Нелл до дверей. — Біжи, мені треба розклад перевірити. Не пам’ятаю, коли наступне практичне.

Ще одна перевага (знову сарказм) занять у Толберт: окрім лекцій раз на тиждень, нам іще доводиться ходити на практичні заняття по тридцять хвилин двічі на тиждень. Добре хоч, що їх веде не сама Толберт, а Дана – в неї є всі якості викладача, яких бракує Толберт. Наприклад, почуття гумору.

– Ага. Ну, давай тоді, – кидає Нелл.

– Бувай, – кидаю я вже їй у спину.

Тут Джастін чує мій голос, спиняється біля дверей та обертається.

Господи божечки!

Мої щоки заливає червоним, і я ніяк не можу це спинити. Ми вперше з ним зустрічаємося поглядами, і я не знаю, що мені робити. Привітатися? Помахати рукою? Усміхнутися?

Зрештою я обираю легкий кивок головою. Так, усе нормально. Спокійно киваю, як належить досвідченій третьокурсниці. Наче я роблю таке щодня.

Він кутиками губ усміхається мені та киває у відповідь.

Серце завмирає. Із цим Джастін іде геть, а я лишаюся витріщатися на те місце, де він щойно стояв. Серце починає калатати як скажене, бо ж холєра ясна!!! Минуло цілих шість тижнів, відколи ми разом сидимо в цій затхлій аудиторії, і він нарешті мене помітив!

Аби лише в мене стало сміливості вийти за ним слідом і запросити його на каву. Чи, може, на вечерю. Або на бранч. Люди нашого віку взагалі ходять на бранчі?..

Та звісно ж, мої ноги намертво прилипнули до блискучої підлоги, бо я страшенна сцикуха. До чортиків боюся, що він скаже «ні», а ще більше боюся, що скаже «так».

Коли вступила до універу, я була вже молодчина: мої проблеми лишилися позаду, і я більше не боялася всього на світі. Знову могла зустрічатися з хлопцями – і зустрічалася. У мене було їх кілька, але жодному з них не вдавалося змусити моє тіло отак тремтіти. За винятком хіба що мого колишнього, Девона. І оця моя реакція на Джастіна Коля лякає навіть мене саму.

Та нічого. Крок за кроком. Помаленьку-полегеньку.

Це улюблена порада моєї терапевтки, і вона завжди мені допомагала. Звертаємо увагу на маленькі перемоги, як і радила Керол. От сьогодні, наприклад, я молодчина: кивнула йому, а він мені всміхнувся. Наступного разу я, може, здатна буду всміхнутися йому у відповідь. А там, дивись, буде і кава, і вечеря, і бранч.

Я роблю глибокий вдих і рушаю до дверей, чіпляючись за це відчуття крихітної перемоги. Помаленьку.